Шпаргалка по "Психологии"

Мотиви поділяються на: ведучі і  другорядні, усвідомлювані і неусвідомлювані. Усвідомлювані мотиви, коли людина усвідомлює, що спонукає її до дії (інтереси, переконання, прагнення)дають можливість поставити перед собою мету.Неустановлювані мотиви-- цеустановки і потяги до виконання певної діяльності.

всі спонукання до діяльності складаютьмотивацію поведінки особистості.

Розуміння мотивів діяльності та уявлення про механізми їхнього утворення  мають дуже важливе значення і  для особистості як суб'єкта діяльності. і для наукового розуміння психологічного змісту даних процесів. Саме від мотиву залежить, що (в психологічному розумінні) являє собою та чи інша дія, який суб'єктивний сенс вона має для даної людини, як відтворює її внутрішній світ, «картину її «Я». Мотиви діяльності людини відображають найхарактерніші для неї способи реагування на ті чи інші елементи довколишньої (зовнішньої) та прихованої (внутрішньої) сфери існування людини. Рівень усвідомлення мотивів власної діяльності висвітлює притаманний людині спосіб реагування на окремі явища: спонтанні дії, скеровано організовані дії тощо. Змістовний «масштаб» мотивування людиною сііоїх дій характеризує як змістовий простір її реального та духовного існування, так і особистісну «зрілість» в оволодінні предметним світом та пласними переживаннями взаємодій із цим світом. Узагалі мотиваційна сфера особистості формується, розвивається та реалізується відповідно до формування, розвитку та послідовного виявлення «Я» конкретної особистості.

76. Локус контролю  та сфера професійної діяльності.

Якщо людина більшою мірою бере відповідальність за події, що відбуваються в її житті на себн, то це є показником внутрішнього (інтернального) контролю. А якщо вона має схильність приписуватії відповідальність за все зовнішнім чинникам, знаходячи причину в інших людях, у своєму оточенні, у своїй долі або у якомусь випадку, то це свідчить про її зовнішній (екстернальний) контроль. Інтернальність - екстернальність — це два полюси локалізації контролю над значущими  для особистості подіями, які відбуваються в житті та діяльності. Локус контролю як риса особистості пов'язує між собою почуття

відповідальності, усвідомлення людиною  сенсу її життя, готовність до активності, а також переживання, пов'язані  з «Я - концепцією».

Характерний для індивіда локус  контролю (інтернальнии — екстернальний) — трансситуативний і характеризує поведінку особистості і при досягненнях, і при невдачах у будь-яких сферах життєдіяльності. Все це дає підстави віднести інтернальність - екстернальність до найважливіших рис особистості.

Інтсрнальність людини полягає  в тому, що вона вважає: все, що з нею  трапляється, залежить від її особистих якостей (компетентність. цілеспрямованість, здібності тощо), є закономірним результатом її власної діяльності, інтерналів характеризує також емоційна стабільність. моральна нормативність, довірливість, сердечність, витонченість, товариськість та сильна воля.

Працівники-інтернали — високовідповідальні, послідовні у досягненні цілей, схильні до самоаналізу, незалежні, продуктивні при прийнятті рішення і в ситуаціях, пов'язаних із ризиком, вони завжди готові відкласти якесь миттєве задоволення заради досягнення нехай і віддаленого, але більш цінного результату. Інтернали більше за екстерналів впевнені, що добра робота веде до високої продуктивності, а висока продуктивність — до більшої «винагороди», їхня загальна задоволеність працею значно вища, ніж у екстерналів.

Екстернальна людина впевнена, що її успіхи і невдачі є наслідком  різних зовнішніх сил та умов (випадковість, везіння, тиск оточення, інші люди тощо). Незадовільна оцінка її діяльності знайде пояснення такого типу: «вчасно не повідомили», «неякісне пояснили», «ліфт зламався» тощо. Для екстерналів характерні: безвідповідальність, тривожність, бажання знову і знову відкласти реалізацію своїх намірів, їм властиві також підозрілість, депресивність, агресивність, конформність, догматизм, авторитарність, безпринципність, цинізм. Стиль керівництва екстерналів більше директивний і частіше базується на негативних санкціях. 

77.ОСОБЛИВОСТІ  СПІЛКУВАННЯ В УМОВАХ ГРУПОВОЇ  ВЗАЄМОДІЇ

Існують різні позиції, які особа  може займати в групі. Сучасна психологія виділяє офіційну (або формальну) та неофіційну структуру взаємин у групі. Офіційна структура відношень – це сис-ма позицій, що задаються ззовні, суспільством, і є необхідною для функціонування даної групи; особи, які їх займають такі позиції, мають чітке уявлення про свої права та обов’язки. У неофіційній міжособистістній системі відносин позиції обумовлюються індивідуальністю кожного і особливостями групи. Соціальна позиція хар-ся 2 параметрами: соціальна поведінка (- це реальні вчинки, завдяки котрим людина стверджує себе у бажаній ролі) та соц. очікування (- це відношення оточуючих до позиції певної особи).

Раніше у педагогіці в основному  звертали увагу на офіційну стр-ру кол-ву, забуваючи про важливість впливу неофіційної стр-ри (неформальних малих груп). Такі самовиникаючи групи є досить тісними об’єднаннями декількох осіб, які виникають внаслідок безпосередніх, порівняно постійних та активних взаємозв’язків на засадах значних для них установок, інтересів, цінностей сумісної діяльності та спілкування. Наявність малих груп пояснюється вибірковістю людського спілкування. Всі угруповування в кол-ві завжди займають своє особливе місце у двох ієрархіях. Перша – це ієрархія угруповань за авторитетністю. В групі завжди можна виділити більш чи менш авторитетне угруповання, яке  і визначає норми та цінності. Друга ієрархія – це ієрархія угруповань за цінностями та інтересами. Одні малі групи виникають і можуть бути створеними на засадах більш глибоких духовних запитів, більш змістовних інтересів, ніж інші.

Особливе місце серед внутрішньогрупових позицій посідає позиція лідера, що пов’язана з успішністю виконання  тих задач, які є нагальними для  групи. Саме лідер обумовлює норми  та цінності даного колективу; це найбільш авторитетна особистість. У колективі одночасно можуть бути декілька лідерів, оскільки різноманітні обставини висувають тимчасових, ситуативних лідерів. Коли в групі дійсно кілька лідерів, то це позитивний момент, оскільки розмаїття лідерів забезпечує різнобічність життя групи, але при одній умові: їх моральні цінності не повинні входити у протиріччя одні з одними.

Говорячи про особливості в  умовах групової взаємодії, слід сказати  і про такий феномен, як конформізм – підкорення суджень, дій, поведінки  індивіда груповому тиску у випадках розбіжності у точках зору людини та групи. Тоді як неконформізм – це намагання б-яким шляхом спростувати думку більшості.   

78. ПОНЯТТЯ  “РЕАЛЬНА ГРУПА” І “СТРАТЕГІЯ  ПОВЕДІНКИ”. ОСОБЛИВОСТІ СТРАТЕГІЇ  – СУТНІСТЬ І ПРИЧИНИ

Спілкування як взаємодія погоджує дії окремих учасників спільної діяльності, об’єднує індивідів у групи. Група – це обмежена спільності людей, що відокремлюється на основі спільної діяльності. Слід зазначити, що особливістю функціонування групи є те, що наслідки її діяльності є продуктом не індивідуальної, а спільної групової взаємодії. У психології виділяють кілька різновидів груп, у тому числі й контактні (реальні) групи, які об’єднують людей, що мають спільні інтереси з тієї чи іншої галузі життя чи діяльності (родина, студентська група, робочий колектив т. д) Реальні групи класифікуються в залежності від кількості учасників (великі та малі); від умов виникнення (лабораторні [спеціально створені для експерименту] та природні [існують у реальних життєвих ситуаціях]); в залежності від цінності групи для індивіда виділяють групи членства, де індивід присутній в силу обставин, хоча й не поділяє установки цієї групи; та референтні групи, які є для людини еталоном, тб орієнтиром для поведінки. Реальні групи можуть також бути формальними, коли їх діяльність закріплюється спеціально; та неформальними, коли мета діяльності та обов’язки визначаються самою групою. 

6 основних тенденцій поведінки  людини у реальній групі: 1) до залежності – проявляється  внутрішнє прагнення людини до прийняття групових стандартів та цінностей; протилежною є тенденція до незалежності 2) до спілкування – контактність, прагнення налагоджувати емоційні зв’язки як в своїй групі, так і за її межами; протилежною є тенденція до замкненості 3) до боротьби – активне прагнення особистості брати участь у груповому житті, добиватися більш високого статусу у системі міжособових стосунків; протилежною є тенденція до уникнення – прагнення уникнути взаємодії, зберегти нейтралітет у групових суперечках та конфліктах, схильність до компромісних рішень. Кожна з цих тенденцій має внутрішню та зовнішню характеристики, тобто можуть бути внутрішньо притаманними особистості,  а можуть бути зовнішніми по відношенню до неї, бути “маскою”. 

79 Поведінка  особистості у конфлікті.

Конфлікт — це зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок, поглядів суб'єктів взаємодій. В основі будь-якого конфлікту перебуває конфліктна ситуація, тобто збіг обставин з протилежними тенденціями. Щоб конфлікт почав розвиватися, потрі бен інцидент, необхідно, щоб якась сторона почала діяти, зачіпаючи інтереси іншої. Якщо протилежна сторона відповідає такими самими діями, то конфлікт із потенційного перетворюється в актуальний.

Основна причина конфлікту —  незадоволення соціальних потреб людини в групі: низький статус, мало любові та поваги з боку оточуючих, відсутнє почуття захищеності в групі, немає умов самовираження, самоствердження. Ця причина породжена природою перебування людини в групі — вона завжди конфліктна: з одного боку — особистість мас бути в групі для досягнення споїх жнттєвих цілей, для захисту, для задоволення соціально-психолопчніїх потреб; з іншою — особистість намагається зберегти свою свободу, незалежність та індивідуальність, що стає джерелом тривоги, страху.

До ознак поведінки, які свідчать про потенційний конфлікт, можна віднести,зокрема,такі: мовчання, відсутність захоплення, відсторонення; критиканство, лайка, демонстрація зверхності; несподівані запитання, відповіді, неадекватна поведінка;

формальна ввічливість, встановлення певних норм, буквоїдство. споглядання за іншими;

кокетливість,капризи, дитинство; перетворення справи у жарт, розмови на сторонні теми;

пошук пинних, самокатування, удавана скромність, звинувачення колективу або його окремих членів.

Причин  конфліктів—безліч, наприклад: неузгодженість цілей у групі, нечіткий розподіл прав і обов'язків; надмірна завантаженість; невідповідність посади і компетентності; стиль керівництва; умови праці; невизначеність власних цілей і перспектив росту; психологічна несумісність членів групи; вичерпання особистих можливостей та інтересів.

Існує велика кількість порад щодо розв'язання конфліктних ситуацій. Наприклад, пропонується оригінальна методика вирішення більшості міжособистісних конфліктів поступовою реалізацією чотирьох кроків: опис (початок розмови з конкретного і максимально об'єктивного опису конфліктної ситуації), виявлення думок і почуттів у зв'язку з конфліктною поведінкою іншої людини; визначення, як пропозиція варіанту поведінки, що може усунути конфлікт; наслідки — інформування про те, які будуть переваги, якщо людина змінить свою поведінку (можливо, доцільно згадати і про негативні наслідки від незмінної поведінки).

Головне в стратегії розв"язання конфліктів -- уявлення про те, що лише кооперація ( увага до інтересів іншого, намагання задовольнити його інтереси ) дає виграш обом сторонам конфлікту. Програш обох — цс джерело агресії, а виграш одного можливий лише за умов прояву або альтруїзму, або егоїзму.

Однак треба пам'ятати, що розв'язати  конфлікт, тобто створити безконфліктний стан, коли люди працюють у повній гармонії, неможливо. Це пов'язано з їхньою об'єктивною природою. Так народилася ідея управління конфліктами з виробленням індивідуальної стратегії і тактики продуктивної поведінки у конфліктній ситуації.

Для досить повної характеристики поведінки  суб'єкта діяльності у конфліктній  ситуації розглянемо двомірну модель регулювання конфлікту, що має дві основні стратегії поведінки: кооперацію та наполегливість (настирливість).

Перша стратегія — кооперація. Це орієнтація на інтереси і потреби партнерів, стратегія узгоджень, пошуку спільних інтересів (формула: «наш інтерес—у  тому, щоб якнайкраще забезпечити  інтереси іншої сторони»).

Друга стратегія — наполегливість. Передбачає реалізацію власних інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід (учасники — супротивники, мета — перемога або поразка). Прихильники цієї стратегії настирливі, нетерплячі, егоїстичні, не вміють слухати інших, намагаються нав'язати власну думку тощо.

Кожна з цих стратегій може мати повну  міру прояву — від мінімального до максимального. Це дає можливість визначити п'ять основних стилів поведінки у конфліктних ситуаціях :

1. Уникнення — відсутність прагнення  до кооперації і відсутність тенденцій прагнення досягти власних цілей; психологічні ознаки цього стилю поведінки: прагнення не брати на себе відповідальність за прийняття рішення, не бачити розбіжностей, заперечувати конфлікт, вважати його безпечним; прагнення вийти із ситуації не поступаючись, але й не відстоюючи своїх позицій; бажання утриматися від суперечок, дискусій, заперечень опоненту, висловлювань своєї позиції.

2. Змагання — прагнення задовольнити  свої інтереси, не беручи до  уваги інтереси іншої людини, бажання відстояти своє шляхом відвертої боротьби за свої інтереси, зайняття жорсткої антагоністичної позиції, застосування влади, тиску, використання залежності партнера; тенденція сприймати ситуацію як питання перемоги або поразки.

3. Прпстосування — жертовність щодо власних інтересів; цей стиль поведінки характеризується прагненням зберегти або налагодити приємні стосунки, забезпечити інтереси партнера згладжуванням суперечності; готовність до дії на шкоду власним інтересам, відсторонення від обговорення суперечливих питань, примирення з вимогами, претензіями; прагнення підтримати партнера, щоб не зачепити його почуттів, шляхом піднесення загальних інтересів, замовчуючи розбіжності.

4. Компроміс — бажання запобігти  конфлікту взаємними поступками; це пошук серединних рішень, коли ніхто багато не втрачає, але й не виграє; інтереси обох сторін повністю не розкриваються.