Вивчення особливостей самооцінки та свідомості дітей молодшого шкільного віку

- Постійний пошук особистості  самої себе (пізнання, аналіз, оцінка) – шлях до зрілого самовиховання.

     І.С.Кон вважає, що у самооцінці свого “Я” важливу роль відіграють такі компоненти:

-  Когнітивний, що містить  уявлення суб’єкта про себе  і навколишнє середовище, в якому  він перебуває (рівень пізнавальних  здібностей, сила інтелекту, вміння  аналізувати свої внутрішні психічні  процеси, задоволеність чи незадоволеність  своїм соціальним становищем  порівняно з іншими (статус у  групі, колективі, суспільстві).

- Емоційно-оцінний: авторитет  серед ровесників, ставлення інших  до власного “Я”, міра впливу  себе на інших.

- Суспільно-поведінковий: бажання  завжди бути лідером, прагнення  самоутвердитися з – поміж  інших, зайняти пріоритетне місце,  спираючись при цьому на свої  сильні якості інтелектуальних  здібностей, фізичні та моральні  переваги або, навпаки, бути  непомітними у групі (колективі), триматися осторонь відповідальних колективних справ, знаючи «слабкі місця свого “Я”[2].

        Важливу  роль у формуванні адекватної  самооцінки особистості  відіграє  співставлення образу реального  „Я" (якою людина себе  уявляє) з образом ідеального „Я" (з  уявленням про те, якою  людина  хотіла б бути). Таку концепцію  розробив Карл Роджерс в рамках свого гуманістичного підходу.

В основі особистості, за цим  підходом, лежать дві найголовніші потреби людини: потреба у схваленні  себе іншими та потреба у самосхваленні, яке забезпечується самооцінкою. Якщо людина в реальності досягає характеристик, що визначають для неї ідеальний „ образ Я", вона повинна мати високу самооцінку. Якщо ж людина відчуває великий розрив між цими характеристиками і реальністю своїх досягнень, її самооцінка буде низькою. Ці дві концепції „Я" — „Я- реальне" та „Я- ідеальне" настільки важливі, що психологічні проблеми можуть спричинятися їх співвідношенням. Нормально, якщо ідеальне уявлення про себе набагато відрізняється від реального, його можна досягнути. Але коли ідеальне „Я” нереалістично досконале і людина знає, що його неможливо досягнути, це призводить до високої тривожності.  Отже, основний закон: чим більша розбіжність між “Я” реальним та ідеальним, тим нижча самооцінка особистості і навпаки.[3]

Самосвідомість - це складна  психологічна структура, що включає  в себе як особливих компонентів, як вважає В. С. Мерлін, по-перше, свідомість своєї тотожності, по-друге, свідомість свого власного "я" як активного, діяльного початку, по-третє , усвідомлення своїх психічних властивостей і якостей, і, по-четверте, певну систему соціально-моральних самооцінок. Всі ці елементи пов'язані один з одним функціонально й генетично, але формуються вони не одночасно. Зачаток свідомості тотожності з'являється вже у немовляти, коли він починає розрізняти відчуття, викликані зовнішніми предметами, і відчуття, викликані власним тілом, свідомість "я" - приблизно з трьох років, коли дитина починає правильно вживати особисті займенники. Усвідомлення своїх психічних якостей і самооцінка набувають найбільше значення в підлітковому і юнацькому віці. Але оскільки всі ці компоненти взаємозалежні, збагачення одного з них неминуче видозмінює всю систему.

А. Г. Спіркін дає наступне визначення: "самосвідомість - це усвідомлення і оцінка людиною своїх дій та їх результатів, думок, почуттів, моральності та інтересів, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе і свого місця в житті. Самосвідомість - конституюють ознака особистості, що формується разом зі становленням останньою ". Самосвідомість має своїм предметом свідомість, отже, протиставляє йому себе. Але в той же час свідомість зберігається в самосвідомості як моменту, оскільки орієнтоване на осягнення своєї власної сутності. Якщо свідомість є суб'єктивна умова орієнтування людини в навколишньому світі, знання про інше, це самосвідомість є орієнтування людини у власній особистості, знання людини про саму себе, це свого роду "духовне світло, що виявляє і себе й інше".

Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Він стає істотою не тільки для  інших, але і для себе. Основним значення самосвідомості, на думку  А. Г. Спіркіна, слід вважати "просто свідомість нашого наявного буття, свідомість власного існування, свідомість самого себе, або свого" я ". Самосвідомість є вінцем розвитку вищих психічних функцій вона дозволяє людині не тільки відображати зовнішній світ. але, виділивши себе в цьому світі, пізнавати свій внутрішній світ, переживати його й певним чином ставиться до себе. Усвідомлення себе як деякого стійкого об'єкта припускає внутрішню цілісність, сталість особистості, яка незалежно від мінливих ситуацій здатна залишатися сама собою.

        Важливо  підкреслити, що низька самооцінка  призводить до невисоких досягнень,  депресії, труднощів в адаптації.  Особистість  з високою самооцінкою  має тенденції до фокусування  на своїх успіхах та досягненнях,  в той час, як низька самооцінка призводить до зосередження на недоліках та негативних особистісних якостях.

Інша точка зору  на природу самооцінки полягає в  тому, що людина оцінює успішність своїх  дій та проявів крізь призму власної  ідентичності. Вона відчуває задоволення  не від того, що робить добре, а від  того, що обрала визначену справу і  саме її робить добре.

    Якщо наш погляд  на себе не є конгруентним (схожим  на те, як ми діємо, думаємо  та відчуваємо), ми розвиваємо  викривлене уявлення про себе. Наприклад, особа може бачити себе повністю вільною від заздрості та незадоволення успішним шлюбом  сестри, проте відчуває певну гіркоту зустрічаючись зі щасливим подружжям. Тоді її відчуття заздрості не „вписуються" в систему самоуявлень. Згідно  концепції Карла Роджерса вона може заперечувати відчуття, що неконгруентні з її „Я -концепцією", і не дозволяти свідомості визнати їх. В такому разі ми свідомо сприймаємо свої відчуття та інформацію лише коли формулюємо їх у своєму внутрішньому мисленні. Уникнення такого внутрішнього осмислення може призводити до неадекватної самооцінки, в той час як відчуття часто спричиняють несвідомий внутрішній конфлікт. Отже, самооцінка формується під впливом успіху у тій сфері, яка для особистості займає впливове місце в системі цінностей. Для різних вікових етапів, в різних ситуаціях цінності можуть бути різними.  Ще один важливий фактор  формування самооцінки, пов’язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій на людину. Людина схильна оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші.

Отже, потреба особистості  у схваленні себе іншими та у самосхваленні, призводить до рефлексії оцінок власних та сторонніх, порівняння досягнень, накопичення досвіду.

     Реагуючи певним  чином на дії людини (схвалення-заохочення  чи несхвалення-покарання), батьки, вчителі, вихователі створюють  умови гідності „Я" особи. Вони  показують, коли дитина поводиться  „гідно" чи „негідно"  відповідно до інших встановлених вимог. Вона інтеріоризує багато таких стандартів поведінки і сприймає себе позитивно лише у випадку дії згідно з встановленими правилами. Згодом власні внутрішні відчуття, які не узгоджуються з системою умов для позитивного „Я-образу" витісняються, а отже заважають подальшому позитивному розвитку. Роджерс наполягає на тому, що умовою позитивної самооцінки є обов'язкове усвідомлення та викриття усіх заперечуваних відчуттів та досвідів людини. Тільки так ми можемо сприймати себе такими, якими ми є, одночасно постійно намагаючись бути кращими.[4]

       Як підсумок  слід наголосити, що  люди докладають  значних  зусиль для того, щоб  „вписатися" у структуру суспільства. Самооцінка, незалежно від того, чи на її поверхні власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали чи культурно задані стандарти, завжди має суб’єктивний характер.

  Дослідники виділяють  наступні  умови покращання самооцінки  особистості:

- визначити причини низької  самооцінки;

- емоційна підтримка і  соціальне схвалення;

- досягнення;

- вирішення внутрішніх  конфліктів[5].

       Найперша  умова виправлення неадекватної  самооцінки – вміння та   «виходити назустріч проблемам», намагатись вирішувати їх, а не  уникати. Люди, які  починають  діяти замість того, щоб уникати,  більш схильні сприймати труднощі  реалістично, відверто та без  захисних реакцій. Протилежне  сприйняття характерне для людей  з низькою самооцінкою.     Несприятлива самооцінка виражається  у запереченні, викривленому уявленні  та уникненні в спробі зміни  усвідомленої правди. Цей процес  призводить  до загального неприйняття  себе і складає основу неадекватної  самооцінки. Це також блокує можливість  підвищення самооцінки шляхом  досягнень і успіхів, оскільки  викривлене сприйняття себе виступає  як механізм захисту від нових переживань, які принесуть, на думку людини, ще більше негативних вражень. Однак постійне „ підгодовування" особи з низькою самооцінкою без її реальних дій та досягнень може лише підкріплювати неадекватну самооцінку.

      В процесі  пошуку схвалення від інших  (як і від себе) формується загальна  самооцінка. До того часу, як особа   навчиться розуміти себе, вона  уже має досвід схвалення чи  несхвалення себе іншими  людьми. Самооцінка такої людини буде  впливово формуватися і обмежуватися  тим, що інші думають про  неї і їхнім селективним схваленням  чи несхваленням. Це робить її  жертвою постійного пошуку виправдання  власних дій іншими та заважає  самоактуалізації особистісних потенціалів.

 Людині що  надто  залежна від соціального схвалення  притаманні:

- Труднощі в саморозкритті.  Люди бояться, що відверта розповідь про справжні думки та досвіди шокують інших і призведуть до несхвалення і обирають уникнення внутрішніх конфліктів;

-  Протиріччя між уникненням конфлікту та загрозою власній самооцінці вирішується у самозахисній поведінці;

-  Світ фантазій характеризується сильною потребою у схваленні іншими, але одночасно і страхом перед неприйняттям іншими).  Цікаво, що люди залежні від схвалення погано сприймаються їх ровесниками. Їх описують як занадто схильних до самозахисту[6].

Отже, другим шляхом виправлення  неадекватної самооцінки є емоційне схвалення в розумних межах з  метою саморозкриття особистості.

Наступним кроком буде стимулювання особистості до певних дій, що займають основне місце в її системі  цінностей і нададуть можливість реалізувати свої потенційні можливості. Існує  чітка схильність до підвищення самооцінки при підвищених успіхах. Знайшовши свою ідентичність у роботі, яка приносить задоволення чи успіх, людина має реальну змогу активно вирішувати власні внутрішні протиріччя. Це вимагає щирості та відвертості з собою.

Висновок: Самосвідомість, усвідомлення, оцінка людиною свого знання, морального обличчя та інтересів, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе як діяча, як відчуває і мислячої істоти.

У самосвідомості людина виділяє  себе з усього навколишнього світу, визначає своє місце у кругообігу природних і суспільних подій.

Але будь-які міжособистісні стосунки починаються з пізнання людей і самого себе, з правильної самооцінки. Самооцінка пов'язана з  однією з центральних потреб у  самоствердженні, з прагненням людини знайти своє місце в житті, затвердити себе як члена суспільства в очах оточуючих і у своєму власному думці.

1.2.Індивідуально-психологічні особливості дітей молодшого дошкільного віку та формування у них свідомості та самооцінки

Молодший шкільний вік  називають вершиною дитинства. Дитина зберігає багато дитячих якостей - легковажність, наївність, погляд на дорослого з низу в гору. Але він вже починає дитячу безпосередність в поведінці, у нього з'являється інша логіка  мислення. Вчення для нього-значуща діяльність. У школі він набуває не тільки нові  знання та вміння, а й певний соціальний статус. Змінюються інтереси, цінності дитини, весь уклад його життя[7].

Молодший шкільний вік-початок  шкільного життя. Вступаючи в нього, дитина набуває внутрішню позицію школяра, навчальну мотивацію. Навчальна діяльність стає для нього провідною. Протягом цього періоду у дитини розвивається теоретичне мислення,  він отримує нові знання, вміння, навички - створює необхідну базу для всього свого подальшого  навчання. Але значення навчальної діяльності на цьому не вичерпується, то її результативності безпосередньо залежить розвиток особистості молодшого школяра. Шкільна успішність є важливим критерієм оцінки дитини як особистості з боку дорослих і однолітків. Статус відмінника або невстигаючого відбивається на самооцінці дитини, її самоповагу і самоприятия. Успішна навчання, усвідомлення своїх  здібностей і вмінь якісно виконувати будь-які завдання призводить до становлення почуття компетентності. Якщо почуття компетентності у навчальній діяльності не формується, у дитини знижується  самооцінка і виникає  відчуття неповноцінності.

Криза 7 років

Незалежно від того, коли дитина пішла до школи, у 6 чи 7 років, він в якийсь момент свого розвитку проходить через кризу. Як і кожен криза, криза 7 років не жорстко пов'язаний з об'єктивним зміною ситуації. Важливо як дитина переживає ту систему відносин, в яку він включений. Будь то стабільні відносини. Або різко міняється. Змінилося сприйняття свого місця в системі відносин - значить, змінюється соціальна  ситуація розвитку, і дитина опиняється на  межі нового вікового періоду.

Зміна самосвідомості приводить  до переоцінки цінностей. Те, що було значуще раніше, стає другорядним. Старі інтереси, мотиви втрачають свою спонукальну силу, на зміну їм приходять нові. Все, що має відношення до навчальної діяльності (в першу чергу позначки) виявляється цінним, те, що пов'язано з грою – менш важливим.  Маленький  школяр із захопленням грає, і грати буде ще довго, але гра перестає бути основним змістом його життя[11].

У кризовий період відбуваються глибокі зміни в плані переживань. Ланцюг невдач чи успіхів призводить до формування стійкого комплексу меншовартості. Приниження, ображеного самолюбства чи почуття власної значущості, компетентності, винятковості. Звичайно, надалі вони можуть зміняться, навіть зникати у міру накопичення іншого роду. Але деякі будуть фіксуватися в структурі особистості і впливати на на розвиток самооцінки дитини, її рівня домагань.