Мовний конфлікт в україні (дослідження контенту газет: «день», «газета по-українськи», «сегодня»)

          М.М.Романюк  в роботі « Українське пресознавство на порозі XXI ст.» дослідив головні проблеми преси в Україні на сьогоднішній день і запропонував альтернативні шляхи їх вирішення[94,27].

          Дослідник В.А.Качкан у роботі « Українська журналістика в іменах» висвітлив діяльність відомих українських журналістів та показав їх внесок у розвиток вітчизняної преси. Видання містять бібліографічні статті про багатьох відомих, малознаних і „забутих" українських журналістів, редакторів та видавців[44,6].

           Дослідник А.З.Москаленко розробив питання функцій і принципів сучасної преси, свободи преси. Він наголошує, що в епоху інформатизації , політичний прострі мовного конфлікту потрібно сприймати не як протиборство, а як публічну конкурентну взаємодію сторін, у якій преса сприяє пошуку шляхів вирішення мовного питання.[73,69]

          Значний інтерес для даного  дослідження складають публікації  відомого журналіста, науковця В.М.Кулика(у 1997 році він працював експертом у Центрі політичного аналізу та заступником головного редактора газети «День»). Автор дослідив питання взаємовідносин друкованих медіа і влади, тематичну і жанрову структуру українського газетного дискурсу, показав роль преси у творенні української ідентичності. Дослідник вважає, що сучасна політика має великий вплив на пресу[56,32].

           Надзвичайно актуальною для розуміння взаємозв’язку суспільних подій і преси є наукові дослідження дискурсу українських медій: ідентичності, ідеології, владних стосунків. Зокрема В.Кулик обґрунтовує поняття дискурсу, явище, яке і далі залишається в україністиці радше обговорюваним, ніж аналізованим. «Я прагну показати як уживання мови відбиває та водночас витворює ідентичності мовців, адресатів та обговорюваних осіб і спільнот, стосунки між ними, особисті й колективні уявлення про світ. Я досліджую те, щó люди роблять за допомоги мови та, навпаки, щó мова, її можливості й обмеження роблять із людьми»[56, 64].

           Дослідник показує, що медіавеликою мірою «творять ту реальність, яку сприймають їхні читачі, слухачі або глядачі. Маючи змогу представляти загалові дії та думки окремих осіб і груп та творити уявлення людей про ті часи, місця й суспільні ділянки, яких вони інакше могли б ніколи не пізнати, медійний дискурс робить важливий внесок у підтримування й змінювання ідентичностей, владних стосунків та уявлень про світ»  »[56,112].

    Свій внесок дослідження вітчизняної преси зробив пресознавець О.К.Мелещенко. Автор досліджує процес створення друкованим виданням якісного продукту, особливості  журналістського тексту[66,39].

         Багато зробив для наукового осмислення місця вітчизняної преси в інформаційному просторі В.І.Шкляр, автор монографій і навчальних посібників «Преса керована і преса керуюча», « Інформаційна індустрія України», «Політика, преса, влада», « Соціальна норма і престиж преси», «Публіцистика і політика» та ін. Науковець доводить , що преса бере активну участь у розв’язанні багатьох політичних питань ,впливає на свідомість мас і виконує не лише інформаційну функцію, а й державотворчу[125,67].

           Надзвичайно цінним джерелом  для досліджуваної проблеми є"Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника" та "Збірник праць Науково-дослідного центру періодики".Керівник Центру та головний редактор цих наукових збірників М.М.Романюк у роботі « Українське пресознавство на порозі XXI ст.» дослідив головні проблеми преси в Україні на сьогоднішній день і запропонував альтернативні шляхи їх вирішення. Визнаний пресо знавець називає газети цінним і сучасним засобом комунікації,який не втрачає своєї актуальності з поширенням Інтернету. Автор вважає, що в мовному конфлікті українські газети мають дотримуватись конструктивної і патріотичної позиції[94, 78].

          Сучасні проблеми теорії національної  преси, концептуальні засади національних  ідеалів в інформаційному суспільстві,  місце преси в сучасній мовній ситуації досліджує І.С. Паримський. В ряді монографій дослідник показує сучасну пресу творцем національно-політичної стратегії консолідації суспільства [79,51].

          Відомий журналіст і науковець  Д.Р.Дуцик, у своїх роботах торкається проблеми політики і преси. Дослідниця називає пресу комутатором між державою і суспільством у виборчих процесах і вважає, що в наш час особливо стало помітним посилення залежності преси від суспільних криз[30,25].

      Журналістикознавець Т.О.Приступенко у численних наукових працях висвітлила питання мовної політики України на сучасному етапі, показала етапи становлення мовної політики в Україні, її засади, проблеми функціонування мови в ЗМІ, розробила правові основи діяльності ЗМІ, сформулювала загальні характеристики аудиторії ЗМІ; особливості, типи і види інформаційних процесів; етичні норми та професійні стандарти роботи журналіста. Дослідниця переконана, що, не дивлячись на те, що за роки незалежності створено потужну законодавчу базу діяльності ЗМІ, все ж правове регулювання діяльності сучасного медвійного простору, особливо за умов мовного протистояння в суспільстві, потребує подальшого вдосконалення[88;12].

          Текстознавець К.С.Серажим дослідила дискурс на матеріалах української преси, використання фразеології в пресі, жанри преси, особливості журналістського тексту, публіцистичну мову преси та ін.[101,21].

      Більшість журналістикознавців  і мовознавців пов’язують мовне протистояння із виборчим процесом в країні. Наприклад, О.В.Мех у своїх роботах вказує, що саме вибори демонструють технології використання преси для пропаганди  ідей та захисту інтересів політичних кланів[69,45].

     Питання становлення і розвитку преси національних меншин України, правового регулювання її діяльності, національної ідеї як стимулюючого чинника створення преси відбиті в дослідженнях Н. Сидоренко, Ю. Колісника ,  А. Горлова, Н. Остапенко , П. Волі ,  Нагуш , В. Іванова , Г. Сень  та ін.

           Слід зазначити, що, починаючи з 1989 року, коли вийшов Закон «Про мову», мовні проблеми увійшли в суспільні галузі української науки. Після знаходження державою незалежності, питання про стан української мови набуло надзвичайної актуальності. Преса, наукові видання, різноманітні конференції з культурних питань насичені матеріалами про мовну ситуацію в країні та перспективи розвитку. Отже, положення української мови виглядало так: в довгоочікуване, незалежне життя країни українська мова увійшла в статусі єдиної державної мови, але дійсне мовне становище виявляється дещо іншим.

           За таких обставин у вітчизняній  науці набирає популярності лінгвістична  історіографія, зокрема проблеми  дослідження історії вивчення  мовних станів та ситуацій. Це  питання розглядається у працях  багатьох відомих мовознавців,  а саме: Л.Т. Масенко, В.О.Авроріна, Г.Д. Басова, Г.Л. Вусик, Л.П.Крисіна, О.С.Мельничука, Г.В. Степанова та ін.

           Великий внесок у наукове осмислення мовного конфлікту в Україні зробила відомий соціолінгвіст Л.Т.Масенко, автор більше ніж 200 наукових праць із історії мовної війни в Україні, з проблем розвитку української мови, питань новітнього ліфнгвоциду, використанн мови в політичних іграх та ін.. Дослідник науково обґрунтувала історію, причини мовного конфлікту в Україні, показала місце ЗМІ у мовному протистоянні та запропонувала шляхи розв’язання конфлікту, спираючись на європейський досвід вирішення мовних питань. Дослідник оцінює причину нинішньої мовної кризи в Україні так: «Конфліктність нинішніх мовних проблем України корениться в деформаціях її мовної ситуації, успадкованих від колоніального минулого. Російській мові вдалося витіснити і замінити українську на значній території її поширення у головній функції, яку виконує мова, — функції засобу спілкування між людьми. Ситуація, за якої нерідна мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна і руйнівна. У таких обставинах взаємини двох мов визначають не гармонійне співіснування і взаємодія, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них»[64,29].

          Переймається проблемами відстоювання позиції захисту української мови відомий мовознавець О.Б.Ткаченко. Знаходячи в історії мов світу соціолінгвістичні випадки, що більшою або меншою мірою подібні до становища української мови, коли та чи інша мова гинула або залишалась живою, автор аналізує мовний конфлікт і пропонує варіанти його розв’язання[111,45].

         Дослідник В.П. Кубайчук розробив хронологію мовних подій в Україні. На його думку на розвиток побутування української мови, в тому числі й в пресі, вплинули культурні, освітні, політичні, мистецькі події вкраїнської історії[55,34] Автор у своїх дослідженнях показує діяльність найважливіших освітніх закладів, наукових інституцій, видавництв, періодичних видань на різних етапах мовного протистояння.

         Цінним джерелом для розуміння причин мовного конфлікту в Україні є збірник « Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциту», у якому автори Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька представили документи і матеріали, що стосуються мовної політики московського керівництва на теренах України. Вони проливають світло на підступне втручання у внутрішній розвиток української мови, спрямоване на штучне зближення її з російською і знищення як незалежного мовного утворення[112;79].

         Науковець Євсєєва Г.П. вважає , що вирішення мовного конфлікту має спиратися на досвід країн, які проходили такий же шлях свого становлення[32,67]. Автор багатьох книг з питань державна мовна політика та українська національної ідеї переконана , що українська національна ідея є основою мовної політики. Дослідниця, розробляючи теоретично шляхи реалізації державної політики , аналізуючи засади державної мовної політики України та європейських країн (Франція, Чехія, Росія), показує місце у цьому процесі ЗМІ, вказує також на роль преси у формуванні державної мовної політики в контексті виборів та євроінтеграційних прагнень України[32,57].

          У роботі « Мова як засіб творення соціальної дійсності» дослідник В.І. Рябченко всебічно обґрунтовує необхідність поширення української мови на соціальному просторі України. Дослідник показує, що полишення мови ЗМІ, особливо газетами, є запорукою успішної розбудови її держави. Науковець доводить, що» україномовність у поєднанні з російськомовністю, зміцнюють Українську державу, а російськомовність без україномовності підриває її основи»[97,156].

           М.Ю. Рябчук, досліджуючи масову свідомість українців, відводить пресі значну роль у її позитивній зміні. Він уважає, що «Україна не стане цивілізованою державою, поки люди не почнуть брати участь у виборах, референдумах, публічних обговореннях через ЗМІ важливих суспільних проблем, поки не зрозуміють, що зміни в суспільстві залежать тільки від них»[98,19].

       І.М.Дзюба у багатьох  публікаціях з проблеми мовного конфлікту в Україні веде відверту розмову про наше недавнє минуле і сьогодення, про духовні підвалини української незалежності.[22,4]. Особливу увагу автор приділяє проблемам української ідентичності за сучасних умов, ролі вітчизняної культури в консолідації суспільства, у подоланні загроз, що постають нині перед Українською державою. Прийнятий влітку 2012 року мовний закон відомий політик назвав «законопроектом на крові»[24,1].

          Значний інтерес для розуміння  суті мовного протистояння в  Україні  та  ролі преси у  врегулюванні сучасного мовного  конфлікту становить книга «Мовна  політика та мовна ситуація  в Україні». Цей збірник статей є результатом величезної роботи групи зарубіжних та українських науковців під керівництвом Ю.Бестерс-Дільгер (Віденський університет) над проектом «Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи»(2006-2010 рр.), фінансованим Міжнародною асоціацією з розвитку співробітництва з науковцями нових незалежних держав колишнього СРСР (INTАS)[68,23].

         Вчені досліджували різні аспекти мовної політики і мовної ситуації в Україні, міжнародне і національне законодавства та зобов’язання України у мовній сфері, мовну політику у сфері освіти, судочинства і діловодства, у ЗМІ, проблеми мовної орієнтації та цивілізаційного вибору, а також  проблему суржику. Українські автори збірника В. Кулик, Л. Масенко,  Г.Залізняк, аналізуючи причини, чинники «мовної війни», розглядають питання використання мовного питання як умисної провокації з боку можновладців перед виборами. Науковці називають мову не хворобою, а симптомом «цивілізаційного розламу»[71,79]. Дослідники серед причин мовного конфлікту називають одну, як-пострадянську спадщину — велика кількість росіян, що проживають в Україні. Вивчаючи анкети, дослідники намалювали портрет людського середовища в полі мовного конфлікту України.[71, 127].

           З часу проголошення Закону про мови минуло майже 15 років, але гострота мовного конфлікту протистояння української та російської мов залишається майже на тому самому рівні-вважає Н.П.Шумарова. Вона відводить пресі важливу роль у процесі врівноваження ситуації, підтримки мов і підсилення їхньої комунікативної позиції відіграє преса. Дослідниця пропонує,  в контексті мовного протистояння, по-сучасному подивитись на функції преси, обґрунтовує для існуючої класифікації ще такі функції як  настановчо-оцінна та реформаторська[128,7,].

        Великий науковий для розкриття даної теми складає «Другий періодичний Громадський звіт щодо виконання Україною положень Європейської хартії регіональних мов або меншин».Його автори В. Колесніченко, Р. Бортнік  подають аналітичні та інформаційні документи, що стосуються проблеми імплементації ЄХРМММ та мовного регулювання, як у нашій країні, так і в Європі[49,38].