Мовний конфлікт в україні (дослідження контенту газет: «день», «газета по-українськи», «сегодня»)

         Українсько-російська двомовність,  яка історично сформувалася під  тиском асиміляційної політики  Росії «в обох її іпостасях  — самодержавній і комуністичній», створила постійний мовний конфлікт, який успадкувала незалежна  Україна. [64,26].

        Після проголошення незалежності українська мова в межах України набула того юридичного статусу, який фактично мала російська в межах всього Радянського Союзу — статусу державної мови, що передбачає і функцію мови міжнаціонального спілкування. Російська ж закономірно опинилася, поряд з усіма іншими на українській території у становищі мови національної меншини.

         І все ж мовне питання за роки незалежності не знайшло свого вирішення й далі перебуває в центрі політичних баталій.

         Як ми  відзначали, нинішня мовна ситуація в Україні є результатом незавершеного в радянський період асиміляційного процесу - перетворення україномовної спільноти на російськомовну. Як наслідок - незбалансований характер двомовності, що віддзеркалює постколоніальний стан українського суспільства. Серед етнічних росіян двомовними є лише 13%, в той час як серед українців цей показник складає 34,4% при тому, що 19% українців взагалі спілкуються тільки російською. Навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і подальше закріплення цього статусу у Конституції України не зупинили її витіснення з багатьох сфер життєдіяльності й поступового зменшення кількості носіїв української мови[121,94].

        Наприкінці 1990-х  рр. активізувалася полеміка щодо  можливості надання російській  мові статусу офіційної мови  при збереженні за українською  статусу державної. Конституційний  Суд України своїм рішенням  від 14 грудня 1999 р. визнав, що в українському законодавстві поняття державна (офіційна) мова має єдине значення: «мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя в Україні». Він дав офіційне тлумачення статті 10: «українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом». Суд відзначив, що українська мова символізує державотворчу роль української нації і є невід'ємним атрибутом поняття «конституційний лад», змінювати який може тільки народ шляхом всеукраїнського референдуму.

         Впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами спрямованими на подолання деформованої мовної ситуації. Як за президентства Л. Кравчука, так і за президентства Л. Кучми та В.Ющенка українська влада не спромоглася розробити і здійснити ефективну програму мовного планування, створити дієвий механізм відродження і підтримки української мови і протидіяти мовно-культурній експансії Росії.

         Однією з причин недостатньої ефективності мовної політики в розширенні сфери вживання української мови стала непослідовність і хаотичність дій влади щодо визначення інституційної відповідальності за проведення й наслідки цієї політики. Наприкінці 1990-х рр. у складі Державного комітету в справах національностей та міграції діяв окремий мовний департамент, що виконував функцію центрального органу виконавчої влади в цій сфері. У 2000 р. у зв'язку з проведенням адміністративної реформи його було ліквідовано, натомість, у структурі Секретаріату Кабінету Міністрів утворено сектор моніторингу мовної та національної політики і релігій, що проіснував менше року. За указом Президента Л.Кучми, з квітня 2001 р. відповідальним за проведення державної мовної політики став Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Однак лише в серпні 2003 року в його складі створено Департамент мовної політики. З вересня 2005 головним органом із забезпечення реалізації державної мовної політики в системі центральних органів виконавчої влади стало Міністерство культури і туризму України, в якому створено мовний сектор (з трьох співробітників). Як консультативно-дорадчий орган при Президентові України в 1997-2001 рр. існувала Рада з питань мовної політики, однак її можливості впливати на мовну ситуацію були незначними.

           За президентсва В.Ющенка було підписано кілька мовних указів, які не були зреалізовані, зокрема:18.10.2004 р.»Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших народів України, який преса у 2012 році назвала «передвиборчим піаром»[«Сегодня»:05/30/2012]; 20.02.2008 «Про деякі питання розвитку державної мовної політики»; 15.02.2010 «Про затвердження Концепції державної мовної політики.

          У 2006 році деякі районні, міські та обласні ради Сходу та Півдня України, посилаючись на ратифіковану Україною 15.05.2003 Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, прийняли рішення про надання російській мові статусу регіональної. Хартію було використано, всупереч її духові й букві, як знаряддя витіснення української мови з суспільного життя та роздмухування конфлікту на мовному ґрунті. Як зазначив Генеральний Секретар Ради Європи Террі Девіс на конференції в Більбао 20 квітня 2009 р., завданням Хартії є «збереження політичної стабільності при територіальній цілісності». Адже зменшення конфліктного потенціалу міжмовних стосунків передбачає не тільки безперешкодне використання мов та говірок усіх національних спільнот, але й створення сприятливих умов для реалізації об'єднавчого потенціалу державної мови.

           Глобалізація, що несе зростаючу проникність міжнародних інформаційних кордонів, комерціалізація ЗМІ й масової культури, – це новітні загрози для незахищених мов. Привабливі, на думку багатьох сучасних теоретиків, ідеї європоцентризму та євразійського регіоналізму можуть ставати знаряддям етнокультурної агресії, зокрема й щодо України. Вона дедалі більше стає ареною поширення виробів російської кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу.

         Виразне домінування російської мови зберігається в періодиці. На україномовні газети припадає тільки 31% разового тиражу, а на російськомовні - 64%. У 2003 році, на сто українців припадало 46 примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні, - 386 примірників або у 8,4 разів більше. За цей самий період відсоток річного накладу україномовних журналів скоротився з 70% в 1995 до 19% в 2005. Мережа розповсюдження російськомовної преси охоплює всі без винятку області України, тоді як у деяких регіонах Півдня та Сходу україномовна преса майже відсутня[8,23].

         З приходом до влади коаліції, очолюваної Партією регіонів України, у мовній політиці дедалі помітнішим стає повернення до ідеології і практики радянських часів. Постановою Кабінету Міністрів України № 507 від 23.06.2010 р. скасовано екзамен з української мови при вступі в аспірантуру та кандидатський екзамен з української мови. Це крок до зниження реального статусу української мови як державної, при збереженні такого статусу де-юре. Внесені в 2010 р. Міністерством освіти і науки України зміни в режим зовнішнього незалежного оцінювання випускників середніх шкіл також зменшують прагматичну мотивацію до опанування українською мовою.

          Фактична дискримінація української мови на її власній батьківщині створює напруженість у міжетнічних відносинах, яка посилюється через необґрунтовані вимоги окремих політиків надати російській мові статус регіональної на умовах, що по суті прирівнюють її до другої державної мови. Як наслідок українська мова перестає бути обов'язковим атрибутом державності на більшій частині України [24,6]. М. Мозер схарактеризував мовний стан України так:» Доки Україна представлятиме себе як країна , в якій не треба знати української мови, то її вважатимуть лише трохи іншою Росією»[«День»:10/25/2012].

          Впродовж 22 років української незалежності в суспільстві триває розігрування мовної карти й політичні спекуляції навколо проблем українсько-російської двомовності, особливо перед виборами. Після подій 2004—2005 років в Україні, конфлікт на мовному ґрунті набув ще більшої гостроти і нині визначає лінію розколу країни.

          Мовний конфлікт та процес становлення української преси новітнього часу—нероздільні. На думку журналістки й письменниці О.Пахльовської, його не можна уявити без участі преси, оскільки « кожна вдала демократія, консолідувалась з допомогою газет»[«День»:06/08/2012.С.4].

          Незалежній Україні в спадок від радянської дісталось 2609 газет та журналів. Інформаційний простір України потрапив у лещата фінансової залежності, тому більшість газет знаходились у важкому економічному стані. Це призвело до небаченого поширення так званої «масової культури», наступу російської мови.Функціонування українських ЗМІ на засадах  у той час плюралізму гальмувалося.

          В середині 90-х почався наступ на українську пресу. За даними Міністерства інформації 1994 року тираж україномовних видань з 1991 по 1994 рік зменшився від 63 млн.700 тис. до 14 млн. 700 тис. примірників Це у 4,3 рази менше, ніж на початку незалежності. У 1996 році з 400 видань лише 103(25%) були україномовними[26,67].

          Зросійщення інформаційного простору  маскувалося під індексом «  В Україні», який присвоювали  собі російськомовні видання,  щоб одержати ліцензію для  друкування й поширення в нашій  державі. В Україні продовжували жити старі радянські російськомовні газети, з’являлися власні «всеукраинские газеты», які особливо поширювались на Сході, Півдні. Частка українських газет в цей час в регіонах складала 13% , в окремих областях 5 %, № 3%[26,78].

          В останнє десятиріччя на україномовні газети припадає тільки 31% разового тиражу, на російськомовні — 64%;, на сто українців припадало 46 примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні, — 386 примірників або у 8,4 разів більше. За цей же період відсоток річного накладу україномовної преси значно скоротився. У деяких регіонах Півдня та Сходу україномовна преса майже відсутня. Відсоток річного накладу україномовних журналів скоротився з 70% в 1995 до 19% в 2005. Мережа розповсюдження російськомовної преси охоплює всі без винятку області України, тоді як у деяких регіонах Півдня та Сходу україномовна преса майже відсутня[64,12]. Сьогодні на 100 мешканців України припадає 7% газет українською мовою,на 100 росіян-54 газети російською мовою[57,46]

.       За останні роки мовне питання набуло особливої готроти , особливо напередодні парламентрських виборів 2010 та президентських 2012 року.На думку С.Мекеди «мовне питання-це гачок у свідомості українців, за який смикають виборця в потрібні моменти»[«День»:02/19/2010.№29].

           За таких умов мовні уподобання читачів преси різко поляризувалися. На думку М.О.Шульги 58% мешканців Заходу хочуть читати газети тільки українською мовою, на Сході бажання читати газети тільки російською мовою-54%,на півдні-60%.Центр виступає буфером:тут найбільше тих, хто толерантно ставиться до читання газет обома мовами-32%, для 37% мова значення немає.(Додаток Б.)Дослідниця вирахувала, що кожен третій українець сьогодні  хоче читати газети тільки російською мовою,іІ менш, ніж кожен п’ятий—тільки українською(Додаток В)[127,135].

          З 2010 року знову почався наступ на українську мову, що, в свою чергу, привело до протистояння в суспільстві, особливо, напередодні парламентських виборів 2012 року. 3 липня 2012 року Верховна Рада України прийняла проект закону № 9073 «Про засади державної мовної політики». Авторами документу є народні депутати від Партії регіонів В.Колесніченко і С. Ківалов.

         Законом встановлюється, що регіональними можуть вважатися такі мови, як російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська та кримчацька. Вводитися регіональна мова може у випадках, якщо кількість її носіїв, які проживають на певній території, становить 10% і більше від загальної кількості її жителів. Утім, законом передбачається, що в деяких випадках регіональна мова може бути введена навіть якщо кількість носіїв не дотягує до необхідних 10% - рішенням місцевої влади[139,3].

           8 серпня 2012 року мовний закон підписав президент В.Янукович. Прийняття цього закону, який, на думку авторів спирається на Європейську хартію регіональних мов, привело до гострого протистояння в суспільстві. Мовний конфлікт 2012 року  влучно охарактеризував письменник І.Дзюба, назвавши «стагнацією, регресом, порушенням права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, права на майбутнє своєї мови, культури , держави»[«День»:07/05/2012,С.6].

          Аналізуючи зміст українських  газет під час конфлікту, ми  прийшли до висновку, що вони  стали його активними учасниками, як об’єкти і суб’єкти. На думку багатьох експертів, у тому числі і міжнародних, мовний закон прийнятий із неправильним трактування змісту Хартії, в багатьох принципових моментах не відповідає вимогам Основного Закону та Рішенню Конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України[130,4].

           Мовний закон розділив українські газети на байдужих, противників, прихильників, що, в свою чергу, продемонструвало їх конструктивну та деструктивну позицію у мовному протистоянні в суспільстві.

          Більшість українських газет під час мовного конфлікту 2012 року  виявили своє основне призначення— безперервне відображення усіх його сторін у всіх взаємозв’язках і суперечностях .

2.3. Преса в розвитку мовного конфлікту

          Журналістика складається з двох  головних великих підсистем:1) друкованих  ЗМІ,  2) електронних ЗМІ.

           Першу підсистему, яку ще називають пресою, складають газети та журнали. І хоч розвиток сучасної журналістики рухається в напрямку удосконалення електронних ЗМІ, українська преса залишається одним із важливих суспільних комунікаторів[125,13].

         Сучасні українські газети касифікується за: контентом, формою власності, ціною та іншими показниками.

1. За регіоном  обслуговування: центральні, регіональні,  обласні, міські, районні, міськрайонні, відомчі (виробничих підприємств,  навчальних закладів тощо);