Мовний конфлікт в україні (дослідження контенту газет: «день», «газета по-українськи», «сегодня»)

          Важливим фактором розвитку мовного  конфлікту є інформатизація. Стосовно  досліджуваної теми, цікавим є  висновок О.Л. Порфімович про соціальний характер журналістики, включення її в процес розвитку і функціонування інформаційної сфери, про виконання ЗМІ соціального замовлення та соціальну відповідальність перед суспільством[83,39].

        Інформатизація в мовному конфлікті включає такі характеристики самої інформації:об’єм (повнота, неповнота), характер (позитивна, негативна), якість( правда, напівправд,брехня). Важливим аспектом інформатизації є : кількість та інтенсивність подачі інформації.

          Важливим  фактором мовного конфлікту в суспільстві є його масштабність, тобто,  охват великих груп людей, наявність протиріч, мовного протистояння.

          Аналізуючи процес політизації мовного конфлікту шляхом розширення складу його учасників, необхідно враховувати стан інформаційного простору.

          Мовний конфлікт включає: розвинуте чи нерозвинуте суспільство( з врахуванням кількості ЗМІ на душу населення), ступінь участі в мовному конфліктів влади; сфера його поширення; процес перебігу конфлікту, який включає стадії виникнення, розгортання, управління(регулювання), розв’язання.

           Найменш дослідженим є наукове обґрунтування питання врегулювання мовного конфлікту. На сьогодні наукою обґрунтовано такі підходи до врегулювання мовного конфлікту.

           Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

          Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав'язати їй свою волю. Але використання цього способу призводить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблокованого» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами.

          Реалістичний підхід:метод торгу, або примусово–переговірний. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення мовного питання, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в Україні.

          Ідеалістичний підхід має місце,  коли всі зацікавлені, незалежно  від стану і статусу, встановлюють  взаємовідносини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зрештою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Багато вітчизняних дослідників, особливо 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання мовного конфлікту в Україні.

          Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру [34,9].

          Визнавати, що мовні конфлікти  відіграють у суспільстві лише  руйнівну роль було б, у крайньому  разі, спрощенням. Насправді, мовні конфлікти виконують низку функцій. Зокрема, мовний конфлікт може маскувати позамовне зіткнення. Наприклад, регіональний перерозподіл впливу між бізнесово-кримінальними структурами може відбуватися під гаслами мовного конфлікту – “відновлення мовної справедливості”. В цьому випадку відповідні угрупування або користуються ситуацією, яка склалася, або навіть загострюють її відповідними засобами. Мовний конфлікт може відігравати й позитивну роль, формуючи нову структуру відносин через “піднесення ступеня усвідомлення членами групи групового інтересу” [77,45].

          Для суспільства в цілому мовний конфлікт наочно представляє наявність соціальної напруги в певній сфері, спонукаючи до відповідних рішень та дій.

          Зняття будь-якого конфлікту може відбуватися:

1) досягненням  компромісу на основі урахування  балансу інтересів чи поступок  однієї зі сторін конфлікту;

2) перемогою  (іноді тимчасовою) однієї зі сторін;

3) виникненням  нового якісного стану внаслідок  розв’язання конфлікту.

          На нашу думку в умовах сучасного мовного конфлікту важливим є не скільки усунення самих мовних конфліктів, а гармонізація суспільства, тобто напрацювання механізмів ненасильницького подолання конкретних мовних конфліктів будь-якого рівня. Важлива роль у гармонізації суспільства належить ЗМІ.

          Російський дослідник конфліктів Малахов В. вважає, що конфлікти- «природнє середовище проживання журналістів»[63,45].

          Ці слова якнайкраще ілюструють  місце ЗМІ, преси, зокрема,у  мовному конфлікті. Преса, як  один із провідних напрямків  ЗМІ, сьогодні може виконувати  соціальні і політичні ролі  на всіх стадіях розгортання мовного конфлікту: виражати думку мас, пояснювати , роз’яснювати події конфлікту, сприяти налагодженню діалогу суспільстві, чи навпаки, сприяти формуванню культури читацької аудиторії та ін.

          В останні десятиліття різко зросла роль засобів масової інформації як фактора, що визначає поведінку людей, у тому числі їх конфліктність. Зміст, форма і динаміка повідомлень, переданих ЗМІ, впливають на психічні стани людей, їхнє відношення до навколишніх. Найбільш часто,читаючи газети, люди відчувають почуття тривоги, страху, беззахисності, втоми і невпевненості. Очевидно, що ці почуття не можуть не впливати на їхню поведінку, в тому числі й у конфліктних ситуаціях.

        Таким чином, преса. як і інші ЗМІ має потужний вплив на формування у всіх людей установок, що впливають на їхню поведінку в мовному конфлікті; впливає на розуміння й оцінку мовного конфлікту самими конфліктологами, керівниками, політиками; допомагає формувати в людей стереотипи конструктивної поведінки в проблемних ситуаціях соціальної взаємодії.

2.2. Мовний  конфлікт в Україні — історія, причини,чинники

         Мовний конфлікт в Україні  має свою історію, причини,  чинники.

          Відомий український соціолінгвіст  Л.Масенко вважає, що мовну війну  започаткувала поразка українців  у перших визвольних змаганнях ще триста п'ятдесят років тому. Російська імперія лишала підкореним народам, особливо братам слов'янам, небагато шансів для збереження своєї національної ідентичності. Вони мали розчинитись у "російському морі"[«День»:07/03/2012,С.2].

          Українські дослідники виокремлюють кілька етапів мовного протиборства.

          Перший етап починається із середини XVII ст., з часу приєднання України до складу Росії. За роки царського самодержавства було видано 16 антиукраїнських законів, серед яких найжорстокіші: Валуєвський циркуляр (1863р.), Емський указ(1876р.)указ 1881р., царський маніфест та «Тимчасові правила про періодичну пресу»1905 року та ін.У цей час особливо жорстокою була боротьба за українську мову, книжку, а в  XIX ст. за газету. Історик, В.Скуратівський в цілому охарактеризував весь час мовної війни з царською Росією як «як своєрідний кадастр, каталог, номенклатуру національного болю, травм, недуг, шоків, нарешті, марних ілюзій і потому тяжких розчарувань, завданих Україні її сусідом»[121,45].

           Радянська доба є другим етапом мовної війни проти України. Спроба  вирішити мовне питання на свою користь була здійснена радянською владою у 20-х роках під час так званої «коренізація, або «українізація» Незважаючи на те, що «українізація» була неоднозначним і доволі специфічним явищем, вона була сприйнята представниками української інтеліґенції. Не варто переоцінювати наслідки офіційно започаткованої «українізації», але не слід водночас ігнорувати її здобутки, до яких можна віднести розвиток преси .Якщо у 1924 р. тираж усіх українських газет дорівнював 90 тис., то у 1927 р. - 500 тис. примірників. У 1929 р. в УСРР виходило 54 українські газети (20 російських і 11 мовами національних меншин). Українські газети становили 65% загального накладу. Як відомо, «українізація» була тактичним тимчасовим маневром, а не стратегічним курсом. Завершилась українізація масовим знищенням української інтелігенції [26,125].

          У 30-х роках великого удару українській мові завдав новий «Український правопис» та спільна постанова Раднаркому СРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України».

        Після розгрому мовознавчих інституцій, фізичного знищення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних», в радянській Україні було запроваджено мовну політику вироблену в Москві. Вона, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 1980-х рр. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування і спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі головні постулати: теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовності; теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР; вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів. При цьому всі три постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилася російській.

         За тих умов, першорядну роль відігравала політика, спрямована на підрив ролі української мови в житті суспільства. Проте, з іншого боку, як зауважує Ю.Шевельов, це відбивало певні настрої серед україномовної частини населення: люди вважали непрактичним триматися мови, комунікативні функції якої дедалі вужчали, соціальний престиж якої невпинно падав[123,34].

         Наступна хвиля загострення мовної війни в радянський час припадає на  так звану «відлигу», 50-60 роки, коли в суспільстві вперше було зафіксовано вимогу щодо статусу української мови. На початку 1960-х р. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Своїм головним завданням рада проголошувала координацію соціолінгвістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалося лише російської мови. Натомість у національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання лінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов.

          Відповідну спрямованість роботи згаданої ради виразно ілюструвала її програма, оприлюднена в журналі «Вопросы языкознания» за 1962 р. Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» у програмі доводилося, що насправді «рівноправ'я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». Українська, білоруська мови, азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних і стали першими кандидатами на те, щоб бути поглиненими в ході утворення «радянського народу», по суті, цілковитої русифікації.У 1963 році була спроба проголосити українську мову державною мовою в державних і громадських установах учасниками Всеукраїнської наукової конференції з питань української мови у Києві. Проте влада на це не пішла.

         Наступний етап мовного конфлікту припадає на 70-80 роки, коли було запроваджено тотальне вивчення російської мови в школах За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл в УРСР зменшилась, а в Кримській області та в Донецьку не залишилося жодної .

          У той час переважна більшість газет і книг, що їх читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в УРСР, більшість була російськомовною. Перевага національної мови була безсумнівною в газетній справі (тільки за кількістю назв), але за кількістю примірників щоденні російськомовні газети мали велику перевагу.

         Отже, радянська Україна не проводила самостійну мовну політику, а реалізувала настанови Москви, що базувалися на унітаристському принципі. Російська мова як мова, що інтегрувала населення всіх союзних республік в єдину спільноту, посідала панівні позиції. Антиукраїнська політика радянської влади привела до асиміляції значної частини українського населення, що спричинило ослаблення національної самосвідомості українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах [112,67].

         У 1985 р. в СРСР розпочався процес перебудови, що дало змогу порушити питання про справжній стан національних культур та мов. Уже в 1986 р. починає розгортатися дискусія про стан української мови. При цьому у різних реґіонах УРСР шанувальники мови починають утворювати громадські організації. З кінця 1980-х років проблема української мови поступово починає включатись у політичний дискурс.

          Наростаття політичної активності народу змусило владу 28 жовтня 1989 року прийняти закон УРСР «Про мови в Українській РСР», за яким українській мові забезпечувався статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, ґарантування його суверенної національної майбутності»[131,2]. Разом з тим закон підтверджував статус російської мови «як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР». Цей закон успадкувала незалежна Україна.