Міжнародно-правовий захист прав людини

Поняття прав людини.

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування  їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання  протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.

Перш за все, необхідно  зазначити, що в науці до цього  часу не існує єдиної позиції щодо визначення поняття «права людини».

(деякі визначення)

Рабінович: певні можливості людини, необхідні для існування  та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх.

Погорілко: забезпечені  Конституцією та іншими законами можливості мати, володіти, користуватись, розпоряджатись економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами, користуватися свободою дій і поведінки у межах закону.

Натомість, американські вчені (Уеллман, Хохфельд) та англійські ( Харт) визначають права людини через  такі елементи: права-домагання, права-повноваження, права-привілеї, права-імунітети, а також визначають права людини як право вимагати від зобов’язаних осіб певних дій чи утримання від таких дій.

Щодо складових суб’єктивного  права людини, то такі вчені як Александров, Алексєєв визначають : 1) право на позитивні дії ( міра можливої поведінки), 2) право вимоги ( можливість вимагати відповідної поведінки від інших осіб), 3) право захисту ( можливість звертатися за захистом не тільки до громадських інституцій, а й до державних органів і посадових осіб).

Можна навести такі ознаки прав людини:

I. Права  людини — це її правові можливості.

• Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Вони є правовим надбанням людини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобуваються — на противагу авторитарним чи патерналістським запитам державної влади.

II. Права і свободи людини і  громадянина визнаються в певному  розумінні як природні.

• Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні залежати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

III. Права і свободи людини і  громадянина є невід'ємними.

• Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю
• Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати.

IV.Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку.

• Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму.
• Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показником рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.

V.Права людини  і громадянина мають бути загальними  і рівними для кожного.

• Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб'єктів права.
• Права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до рас статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

VI.Права  і свободи людини і громадянина  повинні визнаватися та гарантуватися  державою в обсязі загальновизнаних  міжнародних стандартів.

• Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження і реалізації.

Необхідно також розрізняти права людини і права громадянина. невідчужуваними є природні права  людини, тоді як права громадянина, як і саме громадянство, є набутими, а не природними. Людина не народжується громадянино, а набуває громадянства і відповідних прав за певних умов і відповідно до чинного законодавства. Права громадянина – це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки їх позбавляються особи, які живуть у країні, але не мають громадянства. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою,в якій він розраховує не тільки на захист своїх прав від незаконного втручання, а й на активне сприяння в їх реалізації. Права людини можуть існувати незалежно від їх державного визнання і законодавчого закріплення, а права громадянина знаходяться під захистом держави

Поняття громадянських прав людини

Пріоритетним елементом системи  основних прав і свобод людини і  громадянина є громадянські права  і свободи, які іноді називають  особистими з огляду на те, що вони є індивідуальними, природними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадянства, і не можуть бути ніким скасовані чи припинені.

В юридичнім літературі зустрічається  десять видів найменувань цих  прав і свобод: громадянські, елементарні, особисті, особові, особистісні, життєві, фізичні, індивідуальні, права і обов'язки в галузі індивідуальної свободи та особистої безпеки, права і свободи людини та громадянина у сфері особистої безпеки та приватного життя. Наприклад, С О Комаров для означення даних прав і свобод використовує термін “елементарні”, посилаючись при цьому на Загальну Декларацію прав людини.

М В Баглаи, Б Н Габрічидзе, О  Г Бережнов, К І Козлова, О О  Кутафін, А О Мішин, В Є Чиркін та інші додержуються назви “особисті конституційні права і свободи” Цей термін був найбільш вживаним у літературі з радянського державного права, починаючи з кінця 40-х — початку 50-х рр і закінчуючи початком 90-х рр Як стверджував дослідник цієї групи прав і свобод Ф М Рудінськии особистими права і свободи називалися тому, що реалізовувалися у сфері особистої свободи, а не тому, що належали особі

Л Д Воєводін ще в радянські часи запропонував інше найменування прав і свобод цієї групи — “права і обов'язки в галузі особистого життя та індивідуальної свободи”, але воно не набуло поширення Сучасну систему даних прав і свобод він пропонує називати “права і свободи людини і громадянина у сфері особистої безпеки та приватного життя”

В М Шаповал називає цю групу  прав і свобод “особовими (особистими)”, вказуючи при цьому, що в текстах конституцій зарубіжних країн вони іноді іменуються або “індивідуальними правами”, або “свободами фізичної особи” На його думку, термін “громадянські права” може призвести до непорозуміння, коли йдеться про конституційну (політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної держави.

Іноді зустрічається назва “життєві”, але частіше в юридичній літературі застосовують подвійне найменування даних  прав і свобод “особисті (громадянські) права і свободи” Іноді автори розмежовують ці поняття Зокрема, М І Матузов виділяє одночасно дві групи взаємо-пов’язаних, але самостійних громадянських та особистих конституційних прав і свобод

За Конституцією України до громадянських  прав і свобод відносяться: право  на життя (ст.27); право на повагу гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканність (ст.29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст.33).

Первинним невід'ємним правом людини є її право на життя, що виникає з моменту її народження (ст. 27). Право на життя не може бути скасованим чи обмеженим будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовилася від смертної кари як вищої міри покарання. Кримінальний кодекс України 2001 року скасував смертну кару.

Життя людини визнається найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов'язок захищати це право. Окрім  того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я та життя  і здоров'я інших людей від  протиправних посягань.

Істотним громадянським правом є право кожного на повагу до його гідності (ст. 28). Гідність людини є її невід'ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної, цілісної особистості, повноцінного члена суспільства. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Конституція також гарантувала, що жодна людина без її вільної згоди  не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам. Участь у таких  дослідах може ґрунтуватися виключно на добровільних основах і за умови наукового характеру таких досліджень.

Наступним громадянським правом, яке  закріплене у Конституції України, є право кожної людини на свободу  та особисту недоторканість (ст. 29). Це право передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законами. Тобто кожна особа з моменту її затримання чи арешту має право на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого

Утім Конституція передбачає, що у разі нагальної необхідності запобігти  злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати  тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі відсутності вмотивованого рішення суду протягом 72 годин затримана особа негайно звільняється. Як правило, такі затримання здійснюються з метою запобігання особливо тяжким злочинам.

Право на недоторканість житла (ст. 30) є правом кожного на гарантовану  державою охорону його житла від  незаконного вторгнення, проникнення  та інших посягань з боку будь-яких суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, ст. 30 Конституції України захищає право власників, законних орендарів або наймачів житла чи іншого володіння від проникнення до житла чи іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку. Зокрема, такий порядок установлюється Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. та іншими законами України у сфері правоохоронної діяльності.

Спорідненим до права на недоторканість житла є право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, встановлене ст. 31 Конституції України. Це право гарантується нормами адміністративного та кримінального права України, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення права на таємницю листування телефонних розмов, телеграфної та Іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише на підставі рішень суду, в порядку, встановленому законом, з метою запобігати злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Такі випадки регулюються положеннями Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. та Закону України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р.

Наступним видом громадянських прав людини є її права у сфері сімейного й особистого життя, які значною мірою залежні від морально-етичних норм, що властиві тому чи іншому суспільству. Стаття 32 Основного Закону декларує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До такої конфіденційної Інформації відноситься інформація про усиновлення, грошові вклади, заповіти, стан здоров'я, особисті стосунки людини тощо.

У разі поширення недостовірної  інформації про особу та членів її сім'ї, держава гарантує судовий захист права спростовувати таку інформацію, вилучення її та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і поширення недостовірної інформації. Як правило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особистій і діловій репутації людини та членів її сім'ї.