Міжнародно-правовий захист прав людини

Універсальні  норми  та стандарти  щодо  захисту соціально-економічних, культурних прав

Історично, поштовхом  для встановлення та визнання міжнародних  універсальних норм та  стандартів щодо захисту прав людини  визнається бажання всіх держав забезпечити  захист фундаментальних природних  прав  людини від можливого повторення жахів Другої світової війни.

  Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства.

  Загальна декларація вперше закріпила перелік політичних, соціально-економічних та культурних прав людини. Оскільки цей документ мав форму резолюції Генеральної Асамблеї ООН, він мав рекомендаційний характер і не міг визнаватися як юридично обов'язковий. Саме тому Генеральна Асамблея доручила одночасно Комісії з прав людини через Економічну та Соціальну Раду розробити єдиний пакт про права людини, що охоплював би широкий перелік основних прав і свобод. У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які набрали юридичної сили у 1976 р. Загальна декларація прав людини та міжнародні пакти складають Міжнародний білль прав людини (чи Хартію прав людини), що покладає на держави обов'язок забезпечити здійснення закріплених у цих документах прав всіма необхідними засобами, у тому числі й правовими. Ці документи є універсальним каталогом  прав людини.

Можна  запропонувати наступне визначення міжнародних стандартів прав людини: Європейським стандартом прав людини  є зумовлена універсальними засадами та встановлена за згодою держав відносно визначена за змістом  і нормативно закріплена за формою  сукупність можливостей людини, призначених для забезпечення її потреб та захисту за допомогою.

Ознаки  міжнародного стандарту  прав людини:

   1.Модельність (взірцевість) стандарту; 2.Встановлення мінімальної та окреслення максимальної  межі змісту стандарту;  3.Нормативно-юридична закріпленість стандартів;   4.Плюралізм  інституціональних механізмів імплементації та захисту стандартів;  5.Свобода національного  розсуду  у застосуванні стандарту.

  В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини.    Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:

— фундаментальні права  і свободи, зафіксовані у Загальній  декларації та пактах про права людини;

— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя.

  Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи  людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у  мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення  контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань  у сфері прав людини.

   На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини. Саме вказана діяльність держав забезпечить реальність та ефективність міжнародних стандартів у сфері прав людини.

Соціальна справедливість є основоположним принципом мирного та благополучного існування, як безпосередньо в самих країнах, так і у відносинах між ними. ООН підтримує принципи соціальної справедливості, пропагуючи рівність серед жінок та чоловіків, або права корінних народів та мігрантів. Сприяє забезпеченню соціальної справедливості, долаючи перешкоди, що виникли перед людьми через їх відмінності по статі, віку, расової, етнічної та релігійної приналежності, культури або наявності інвалідності.

 Для Організації Об’єднаних  Націй прагнення соціальної справедливості  для всіх лежить в самому  центрі глобальної місії зі  сприяння розвитку та поваги  людської гідності. Прийняття   у 2008 році Міжнародною організацією  праці Декларації про соціальну справедливість з метою справедливої глобалізації є лише одним із нещодавніх прикладів, що свідчать про відданість системи Організації Об’єднаних Націй до забезпечення соціальної справедливості. В Декларації робиться наголос на гарантії досягнення справедливих результатів для всіх шляхом забезпечення зайнятості, соціального захисту, соціального діалогу та основоположних принципів і прав на робочому місці.

Соціальна справедливість все ще залишається  недосяжною мрією для величезної частини людства. Крайня бідність, голод, дискримінація та порушення прав людини досі наносять болючі удари по моральності суспільства. Глобальна фінансова криза несе загрозу ще більшого посилення цих явищ.

Ідея та ідеали справедливості є, глибоко  історичні. Прагнення до справедливості завжди було для людства одним з головних орієнтирів соціального прогресу. В них органічно зв’язане минуле і сучасне. Ідея справедливості, рівності у суспільстві та суспільних відносинах між людьми беруть свій початок з часів Стародавньої Греції і рабовласницького суспільства.

Перші спроби сутнісного осмислення цього соціального феномена були здійснені Демокрітом, софістами, Сократом та іншими античними філософами. Своєрідним філософським узагальненням цих  спроб можна вважати концепцію Платона, який надав справедливості значення завершальної з-поміж чотирьох основних «полісних доброчесностей». Платон доказував, що справедливість властива як людині, так і можливо цілій державі.

Робота «Держава» - представляє  інтереси і роздуми Платона про рівність як критерії справедливості. В її основі лежить ідея відтворення рівним за рівне. «Для нерівних рівне стало б нерівним, якщо б не дотримувалась відповідна міра» – зазначає Платон. Ця необхідна міра встановлюється і забезпечується державою, внаслідок чого відносять до державного устрою і співпадає з справедливістю.

Рано чи пізно, але накопичення  енергії соціальної справедливості досягає «критичної» маси і тоді неминучий соціальний вибух (соціальне  потрясіння).

Принципово новий крок у дослідженні ідеї справедливості був зроблений Аристотелем, який розглядає справедливість, передусім, як спосіб розподілу соціальних благ, розрізняючи справедливість зрівняльну й пропорційно-розподільчу, чим робить істотний внесок в розуміння самої ідеї справедливості як фактору соціальної регуляції. Аристотель підкреслює, що справедливість є не що інше як прирівняння власного інтересу до інтересу інших. Категорія справедливості розглядається Аристотелем в тісному зв’язку з людською діяльністю, вчинками людей.

В умовах недостатності знань, низької політичної і економічної культури людей набули поширення спрощені, наївні уявлення про соціальну справедливість.

Принцип соціальної справедливості почав розглядатись як рівність у  доходах, майнова рівність у доходах, майнова рівність і зрівняльний розподіл. На практиці в умовах тоталітарної держави принцип соціальної справедливості по суті перетворився в принцип рівності злиднів.

У найширшому розумінні  справедливість означає наявність  необхідних умов для нормального  цивілізованого розвитку економіки, забезпечення її демократичного характеру, реалізації прав і свобод людини.

В епоху утвердження християнства справедливість усвідомлюється, насамперед, як рівність усіх людей перед Богом (Тертуліан, Фома Аквінський), рівність, яка згодом (в Новий час) буде витлумачена як політико-юридичний принцип, що реалізується в рівності громадянських прав і свобод, чим закладаються підвалини економічної «рівності можливостей» та передбачається еквівалентність обміну товарів та послуг.

В цей же час стає поширеним суспільно-конвенційне тлумачення справедливості (Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І.Кант), що стало наслідком розуміння і моралі, і права як результату суспільного договору. Саме в межах цього розуміння справедливість вперше розглядається як суто соціальний феномен, що й сприяло подальшій розробці теорії справедливості в контексті проблеми соціального регулювання. Однак, договірне трактування справедливості нерідко супроводжувалось її зведенням до суто правового феномена (Гельвецій, Гегель), що суттєво збіднювало її зміст.

Специфічне тлумачення справедливості дається в марксизмі, де остання розглядається як результат простого прикладання моралі до політичної економії. Справедливими тут вважаються суспільні відносини лише в тому сенсі, що вони відповідають історичній необхідності та практичній можливості створення умов життя людини, відповідних даній історичній епосі.

У ХХ столітті розробка проблеми соціальної справедливості, передусім, пов’язана  з певними напрямками розвитку соціально-політичної думки. Зокрема, найвпливовішою серед сучасних інтерпретацій справедливості є теорія, що розроблена американським філософом Джоном Ролзом. Його бачення соціальної справедливості ґрунтується на сформульованих ним двох фундаментальних принципах, перший з яких витлумачує справедливість в традиційному ліберальному значенні як рівність можливостей, а другий виражає необхідність такого регулювання соціальних відносин, при якому соціальні нерівності (існування яких для Ролза є іманентним людському суспільству взагалі) забезпечують можливість загального блага.    Проблему соціальної справедливості розглядає Дж. Стігліца. Ця концепція виходить з теорії Д. Ролза і є її розвитком. Цінність соціальної справедливості визначається, на його думку, перш за все, тим, що вона сприяє консолідації суспільства, тоді як соціальна поляризація веде до підривання соціальної стабільності. На відміну від Д. Ролза, що розуміє перший принцип справедливості як абсолютний пріоритет свобод перед можливостями, він розглядає свободи як права людини відповідно до Загальної декларації прав людини, прийнятої Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р. Він ставить при цьому питання про розширення переліку базових прав людини ): держава не повинна порушувати жодного з цивільних прав. Основна думка самого Стігліца відносно соціальної справедливості полягає в тому, що вона є, окрім етичної цінності, найважливішим чинником ефективності, правда, в розширеному її розумінні - за межами таких критеріїв як прибуток і приріст ринкової вартості активів корпорації.

В альтернативних щодо лібералізму комунітаристській та партикуляристській концепціях справедливості, представлених М.Волзером, Ч.Тейлором, Дж.Резом, М.Сенделом, Е.Макінтайром та ін., акцентується увага передусім на релятивності уявлення про справедливість і неможливості існування її єдиної універсальної формули.

Широкого резонансу в сучасній соціальній філософії набули лібертаристське та егалітаристське розуміння справедливості, представлене найбільш повно та послідовно в поглядах Р.Нозіка та Р.Дворкіна. Полемізуючи з Дж.Ролзом, Нозік висуває альтернативний погляд на справедливість, при якому пріоритет надається свободі, праву індивіда на самовизначення, а держава, як інституційний регулятор соціальних відносин, визнається справедливою лише за умови мінімізації сфери її впливу.

Критика Дворкіним (егалітаризм) теорії Ролза пов’язана з тим, що він, як і Нозік, не поділяє тлумачення справедливості, ґрунтоване на ідеї контракту, наслідком якого є необхідність нерівного перерозподілу прибутку між нерівними членами суспільства, а вбачає можливість досягнення справедливості у способі розподілу приватної власності як джерела прибутків