Міжнародно-правовий захист прав людини

«Пакт про громадянські і політичні права» передбачив заборону примусової чи обов'язкової праці (ст. 8) та свободу асоціації, що включає  право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів (ст. 22).

У статті 6 «Конвенції про  ліквідацію всіх форм расової дискримінації» визначено зобов'язання держав-учасниць заборонити і ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і  забезпечити рівноправність кожної людини перед законом, незважаючи на расу, колір шкіри, національне або етнічне походження.

Фундаментальні положення  щодо основних прав людини у сфері  праці та трудових відносин, які  визначені правовими документами  ООН, конкретизовані та детально регламентовані Міжнародною організацією праці шляхом розробки та прийняття конвенцій та рекомендацій з окремих питань праці.

Право на відпочинок

Право на відпочинок є  одним з основоположних прав людини і

громадянина. Стаття 24 Загальної  декларації прав людини говорить: "Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку" . У національному законодавстві це положення знайшло своє відображення у статті 45 Конституції України  та Законі України "Про відпустки" . Право на відпустку в юридичній літературі розглядається у двох аспектах: як конституційне право – елемент правового статусу трудящих, і як суб'єктивне право працівника, що становить елемент трудових правовідносин. Право на відпустку є одним із способів реалізації трудоправового принципу «право на відпочинок», що випливає із змісту статті 45 Конституції України «кожен працюючий має право на відпочинок».

 

ПРАВО НА ДОСТАТНІЙ  ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ  - конст. право гр-н України. Передбачає забезпечення гр-нам достатнього життєвого рівня для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло (ст. 48 Конституції України). Це положення відповідає вимогам Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 (ст. 11) щодо визнання д-вою даного права. Змістом П. на д. ж. р. є соціальні блага як гарантія існування і вияву можливостей особи. Його формою є право на певні умови життя. Проголосивши П. на д. ж. р., д-ва взяла на себе відповідальність за його забезпечення.

Право на достатній життєвий рівень (термін російського тексту статті 11 МПЕСКП; використовуються також право  на адекватний рівень життя та право  на гідний рівень життя) - одне з соціально-економічних  прав людини. Продекларовано ще в 1946 році у статті 25 конституції Японії. У 1948 році відображено в міжнародному праві - в частині 1 статті 25 Загальної декларації прав людини - «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї »[1]. Схожі положення, але без згадки життєвого рівня, містяться у статті 11 Американської декларації прав і обов'язків людини, прийнятої у квітні 1948 року.Закріплено в частині 1 статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права («право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло» [2]) і в пункті 1 статті 4 Європейської соціальної хартії («право працівників на таку винагороду, яка забезпечує їм і їхнім сім'ям достатній рівень життя» [3]). Гарантії цього права також особливо виділені у статті 27 Конвенції про права дитини та статті 28 Конвенції про права інвалідів.

 

Право на охорону  здоров’я

 

На сьогоднішній день правове регулювання системи  охорони здоров’я здійснюється Конституцією України, Основами законодавства України  про охорону здоров’я, Законами України ”Про забезпечення санітарного  та епідемічного благополуччя населення”, ”Про захист населення від інфекційних хвороб”, ”Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, ”Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”, ”Про психіатричну допомогу”, ”Про лікарські засоби” та іншими законодавчими актами, прийнятими відповідно до них.

 

Конституція України  гарантує кожному громадянину право  на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49). Це право забезпечується державним  фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

 

Держава створює  умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних  закладах охорони здоров’я медична  допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Крім того, держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

 

Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне  право на охорону здоров’я. Суспільство  і держава відповідальні перед  сучасним і майбутніми поколіннями  за рівень здоров’я і збереження генофонду  народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

 

Основи законодавства  України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України містить своє визначення поняття здоров'я:

Здоров'я –  стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

 

Охорона здоров'я  – система заходів, спрямованих  на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних  функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

 

Вирішальний фактор нашого здоров’я

Ми сприймаємо буденно зв'язок таких понять, як здоров'я і лікар. Незважаючи на те, що в системі лікувальних закладів здійснюється і профілактика також, лікар усе-таки має пряме відношення не до здоров'я, а до хвороби та її лікування.

 

Від чого залежить здоров'я в першу  чергу? Медики визначають кілька головних факторів: спадковість, якість медичного  обслуговування, спосіб життя, фактори  зовнішнього середовища.

Якість і своєчасність медичного  обслуговування забезпечує близько 10-15% реального здоров'я людини, стільки ж залежить від спадковості.

 

Фактори зовнішнього середовища (якість повітря, питної води, харчів) – важливі. Однак помітно, що в одних і  тих самих умовах деякі люди хворіють часто, а деякі – зрідка.

 

Виявляється вирішальним фактором здоров'я людини є спосіб життя (він забезпечує до 60% здоров'я). Під ним ми розуміємо і режим, і характер харчування, і заняття фізкультурою, і водні процедури, і, це дуже важливо, неспоживання таких шкідливих речовин, як алкоголь, наркотики, тютюн. Здавалося б, спосіб життя найлегше поміняти, адже він залежить тільки від нас. Але з року в рік повторюється щоденна практика життя. І стає очевидним, що за здоров'я людини відповідає не лікар, а сама людина.

 

Охорона здоров'я та фізичний розвиток молоді

Держава забезпечує молодим громадянам рівне з іншими громадянами право  на охорону здоров'я, заняття фізичною культурою і спортом.

 

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади  в галузі охорони здоров'я, заклади охорони здоров'я разом з підприємствами, установами та організаціями забезпечують проведення щорічного медичного обстеження всіх молодих громадян і неповнолітніх.

 

Органи охорони здоров'я забезпечують розвиток мережі закладів охорони здоров'я  наркологічного профілю, які надають молоді необхідну безплатну допомогу, розробляють і реалізують програми та заходи щодо профілактики серед молоді соціально небезпечних захворювань, а також популяризації та утвердження здорового способу життя.

 

Підприємства, установи та організації можуть за клопотанням молодих громадян або їх представників повністю або частково оплачувати надання медичної допомоги в найскладніших випадках у платних лікувальних закладах країни або за кордоном.

 

Органи виконавчої влади розробляють  і рекомендують, а загальноосвітні, професійно-технічні та вищі навчальні заклади включають до своїх програм курс фізичної культури, а також організують секції для занять окремими видами спорту.

 

Міжнародне співробітництво у  галузі охорони здоров'я

Україна – учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

 

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і до суду.

 

Відповідальність та контроль за дотриманням  норм законодавства України про  охорону здоров'я

Згідно ст. 14 "Основ законодавства України про охорону здоров'я" (далі – Основи) реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади.

 

Особисту відповідальність за неї  несе Президент України. Президент  України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства  про охорону здоров'я через  систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

 

Вищий нагляд за додержанням законодавства  про охорону здоров'я здійснюють Генеральний прокурор України і  підпорядковані йому прокурори.

 

Також відводиться особлива роль контролю громадськості у сфері охорони  здоров'я.

 

Участь громадськості в охороні  здоров'я

Стаття 24 Основ встановлює, що органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані  сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я і проведенні громадської експертизи з цих питань.

При органах та закладах охорони  здоров'я можуть створюватися громадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в галузі охорони здоров'я.

 

У визначенні змісту та шляхів виконання  загальнодержавних та місцевих програм  охорони здоров'я, здійсненні відповідних  конкретних заходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські організації працівників охорони здоров'я та інші об'єднання громадян, e тому числі міжнародні.

 

Особи, винні у порушенні законодавства  про охорону здоров'я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

 

Міжнародні НПА: http://medicallaw.org.ua/uploads/media/02_186.pdf

 

Право на соціальне забезпечення (за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання  дітей тощо) полягає в тому, що держава гарантує надання достатніх коштів громадянам, які через об'єктивні обставини повністю або частково втратили можливість працювати і отримувати винагороду за працю, а також допомоги сім'ям у зв'язку із народженням та вихованням дитини. Це право закріплене у ст. 22 Загальної декларації прав людини. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ст. 9) прямо встановлено право на соціальне забезпечення, у тому числі - соціальне страхування. Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї та матері на допомогу по соціальному забезпеченню.

 

Конституція України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі втрати працездатності, безробіття та інших випадках. Право на соціальний захист гарантується системою соціального страхування та соціального забезпечення. Одним з видів соціального забезпечення є виплата пенсій, які повинні забезпечувати рівень життя людей не нижчий від прожиткового мінімуму.

 

Конституція закріплює право громадян на соціальний захист та встановлює види соціального забезпечення. Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості, при втраті годувальника, у разі повної чи часткової втрати працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося через незалежні від громадянина причини. Основні з них передбачає Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам при відсутності у них права на трудову пенсію.

 

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. визначає правові, економічні та організаційні основи захисту населення України від безробіття. Безробітними визнаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших доходів через відсутність прийнятної роботи, зареєстровані державною службою зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні її виконувати.

 

Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при тимчасовій втраті працездатності, на допомогу по вагітності і пологах, при народженні дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання. Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом створення спеціальних державних закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для самотніх громадян, територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів тощо).