Міжнародно-правовий захист прав людини

Одним із найбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцієюсистема організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Поряд з національними  гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.

Додатковою гарантією  захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав доЄвропейського суду з прав людини. До того ж, приєднавшись у 1990р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

Конституція України  юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Конституція України  на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов’язки людини і громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68); обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст.65), обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.

Особливістю Конституції  України є те, що нею передбачено створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головне, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Саме на судову владу, як зазначено, покладається функція захисту конституційних прав і свобод. За чинною Конституцією каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій. Відповідно до перехідних положень Конституції України та Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини” від 17липня 1997р. рішення про надання санкції на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншої власності особи з 28 червня 2001р. прийматимуться виключно судами України.

Важливою ланкою в  механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.

Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України  справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в  сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права.

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “ Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997р . При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу

Реалізація  норм міжнародного права (імплементація) – процес впровадження міжнародного права в поведінку і діяльність держави та інших суб’єктів міжнародного права. Можна виділити чотири форми імплементації норм міжнародного права:

-         Додержання норм.

-         Виконання норм.

-         Використання норм.

-         Застосування норм.

Додержання норм міжнародного права полягає в утриманні  суб’єкта права від вчинення заборонених  міжнародним правом дій, тобто в  такій формі як правило викладаються норми заборони. Прикладом таких  норм можуть слугувати норми договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, де зокрема зазначається, що ядерні держави зобов’язуються не передавати нікому свою ядерну зброю і не спонукати будь-яку державу до набуття такої зброї.

Виконання норм права  – така форма реалізації норм, що вимагає активної участі держави щодо здійснення покладених на них обов’язків. Прикладом цього може слугувати міжнародний пакт про соціальні, культурні і економічні права 1966 року, де зокрема зазначається, що кожна держава зобов’язується вжити відповідних заходів для гарантування та реалізації таких прав.

Використання норм права  – являє собою таку форму їх реалізації коли учасники правовідносин  на власний розсуд реалізують належні  їм права. Прикладом може слугувати  конвенція ООН з морського  права 1982 року, де зазначено що в судах прибережних держав і тих в яких немає виходу до моря користуються права мирного проходу через територіальне море.

Застосування норм права  – форма їх реалізації, що здійснюється державою в особі своїх органів  щодо конкретних випадків міжнародних відносин. Прикладом може слугувати Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, де зазначено про те, що положення цієї конвенції застосовуються тільки до тих договорів, що були укладені державами після набрання нею сили.

Зміст процесу імплементації  норм міжнародного права може відбуватися  двома стадіями:

-         Безпосереднє впровадження міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм у виконанні норм міжнародно-правових.

-         Створення як на міжнародному так і на внутрішньодержавному рівні умов для ефективного провадження міжнародних норм.

Спочатку  Європейське співтовариство створювали як економічний союз. Основним завданням  його було зближення держав і усунення міжнаціональних відмінностей через  інтеграцію. Будь-яка додаткова політизація сприймалася як можливість зруйнувати достатньо хитку штучну конструкцію з невизначеним майбутнім. Втручання співтовариства в галузь прав людини не передбачалося. Тому права людини були свідомо не згадані у тодішніх статутних документах ЄС.

З часом  практика Європейського суду з прав людини проклала шлях до закріплення  в політичних документах та первинному законодавстві Євросоюзу принципу поваги до прав людини. Так, у 1986 році захист прав людини згадується у преамбулі  до Єдиного європейського акта. У 1989-му  Європарламент виступив із Декларацією основних прав і свобод, яка закріпила громадянські, політичні та соціально-економічні права, їхні гарантії, а також важливі принципи демократії та правового становища особи. Тоді ж держави ЄС ухвалили Хартію Європейського співтовариства про основні соціальні права працівників, яку підписали усі держави-члени, окрім Великої Британії. Ця Хартія, яка має рекомендаційний характер, закріпила право на працю та винагороду за неї, на покращення умов праці, соціальний захист та низку інших соціально-економічних прав працівників. Два останні документи мали велику політичну значущість і згодом були використані як джерела для Хартії основних прав ЄС (2000 р.).

Уперше  принцип поваги до прав людини як юридично обов’язковий був зафіксований у ст. 6 та 7 Маастрихтського договору 1992 року та в дещо зміненому вигляді відтворений і в наступних редакціях статутних документів ЄС.

7 грудня 2000 року Європарламент, Рада ЄС  та Європейська комісія проголосили  Хартію як політичну декларацію. Документ було інтегровано в Конституцію ЄС як окремий розділ. Однак Конституція ЄС у 2005 році не була ратифікована на референдумах у Франції та Нідерландах, отже, не набула юридичної сили. Зважаючи на це, у 2007 році було розроблено текст нового договору під офіційною назвою «Проект змін і доповнень до Договору про Європейський Союз та до Договору про заснування Європейського співтовариства». Його підписали 13 грудня 2007 року у Лісабоні лідери держав–членів ЄС, після чого його має ратифікувати кожна держава–член ЄС.

За основу класифікації прав людини в Хартії взято не предмет суб’єктивного  права, а цінності, на захист яких вона спрямована: людська гідність, свобода, рівність, солідарність. Конкретні  права людини, закріплені Хартією, згруповані відповідно саме до цих критеріїв.

Соціально-економічні права людини викладено переважно  у главі ІV «Солідарність». Більшість  із них відтворено у відповідних  положеннях Європейської соціальної хартії (переглянутої) (ЄСХ(п)), Конвенції та Хартії про основні соціальні права працівників ЄС. Сьогодні ЄС уже вносить матеріальні норми Конвенції та прецедентного права, яке формується Європейським судом, у своє внутрішнє право. Водночас вимога однаковості розуміння соціально-правових норм прямо зафіксована у статтях Хартії.

У липні 2006 року Верховною Радою ухвалено, а 14 вересня того самого року Президентом  підписано Закон «Про ратифікацію  Європейської соціальної хартії (переглянутої)». Ратифіковано 27 статей (у тому числі 6 із 9 обов’язкових) та 74 пункти ЄСХ(п). ЄСХ(п) стала складовою нашого законодавства (згідно зі ст. 9 Конституції України). Станом на січень 2008 року 47 держав–членів РЄ підписали ЄСХ чи ЄСХ(п) або ці обидва документи. Проблеми впровадження європейських стандартів соціально-економічних прав, звітування про дотримання та виконання приписів ЄСХ(п) перед відповідними контрольними інстанціями РЄ (насамперед перед Європейським комітетом із соціальних прав) набули для вітчизняної влади безпосередньо практичного значення. Для правильного розуміння норм ЄСХ(п), більшість яких сформульовано як оціночні поняття, витлумачені досить по-різному, особливо важливими стають правоположення Комітету із соціальних прав, який є єдиним органом офіційного тлумачення цього міжнародного договору. Також задля з’ясування змісту європейських стандартів означеної групи прав необхідно зважати й на значну кількість рішень Європейського суду, які так чи інакше зачіпають питання захисту таких прав.

В аспекті  захисту економічних і соціальних прав зазначається, що всі права ґрунтуються на властивій людській особі гідності. Людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права, а соціально-економічні права людини посідають визначальне місце у забезпеченні поваги до гідності.  Люди є носіями суспільних можливостей, бажань та потребують суспільних умов для розвитку. Вони не можуть розвинути почуття власної гідності та значущості і визнавати в належний спосіб аналогічні почуття інших доти, доки такі суб’єкти не житимуть за умов достатнього харчування та інших умов гідного проживання. Влучно про це сказав В. Костицький: немає сенсу у праві на недоторканність житла або таємниці телефонних розмов, якщо в людини немає ні свого житла, ні телефону.  У різних суспільствах визначено різні концепції гідного життя та по-різному визначено добробут людей, який притаманний їхнім суспільствам. Це явище включає такі феномени, як виживання, засоби до існування, фізична всебічна розвиненість, добре здоров’я, стабільне, стимулювальне та доброзичливе оточення, доступ до культурних ресурсів суспільства, свобода від свавільного розсуду влади, можливості для самовираження.

Відомо, що основним критерієм структуризації системи прав людини є сфера суспільних відносин, на які вони поширюються. Так,  права поділяють на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. Деякі правознавці доповнюють цей перелік правами екологічними, фізичними, сімейними, особистими. Зокрема, до економічних належать, наприклад, право власності (в т.ч. інтелектуальної), право на підприємництво, на працю, права споживачів, право користування об’єктами публічної власності тощо. Соціальними є права на соціальне забезпечення і захист, а також на працю, її безпечність і охорону, на страйк, житло, охорону здоров’я, безкоштовну освіту (зокрема, профорієнтацію та перекваліфікацію), на достатній життєвий рівень та ін.

Декларативність проголошених Конституцією України  економічних і соціальних прав людини й громадянина, на жаль, є характерною  рисою Основного Закону. Проголошення права на папері та заперечення такого права в реальному житті через матеріальні умови буття українського суспільства – таке становище України констатують дослідники. За даними третьої доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини «Про стан дотримання й захисту прав і свобод  людини в Україні», бідність значної частини населення стала головним порушенням прав громадян України, через яку унеможливлюється реалізація інших прав людини. Передумовою такого становища є багаторічна невідповідність розміру мінімальної заробітної плати прожитковому мінімуму (наприклад, 626 гривень – на 1 грудня 2008 року), а також заборгованість із виплати заробітної плати.