Ефективність управління персоналом підприємства (організації)

Основною метою планування собівартості є виявлення і використання наявних резервів зниження витрат виробництва і збільшення внутрішньогосподарських нагромаджень. Плани по собівартості повинні виходити з прогресивних норм витрат праці, використання устаткування, витрат сировини, матеріалів, палива й енергії з урахуванням передового досвіду інших підприємств.

Тільки при науково організованому нормуванню витрат можна виявити і використовувати резерви подальшого зниження собівартості продукції.

Планова собівартість визначається шляхом техніко-економічних розрахунків величини витрат на виробництво і реалізацію всієї товарної продукції і кожного виду виробів. У залежності від характеру виробництва застосовується ряд показників, що характеризують собівартість продукції.

При випуску одного виду продукції собівартість одиниці цієї продукції є показником рівня і динаміки витрат на її виробництво. Для характеристики собівартості різнорідної продукції в планах і звітах використовуються показники зниження собівартості порівнянною товарною продукції і витрат на 1 грн. товарної продукції. План підприємства містить також звідний кошторис витрат на виробництво і планові калькуляції собівартості окремих виробів.

План по собівартості промислової продукції складається по єдиним для всіх підприємств правилам, встановленим в інструкціях із планування, обліку і калькулюванню собівартості промислової продукції. У цих інструкціях міститься перелік витрат, що включаються в собівартість продукції, і визначаються способи калькулювання собівартості.

Установлення загальних, єдиних для всіх підприємств правил має важливе значення для правильного планування й обліку собівартості продукції. Зокрема , загальним для всіх галузей промисловості є порядок включення в собівартість продукції тільки тих витрат, що прямо чи побічно зв'язані з виробництвом продукції. Тому не можна включати в планову собівартість продукції витрати, що не відносяться до виробництва продукції, наприклад витрати, пов’язані з обслуговуванням побутових нестатків підприємства (утримання житлово-комунальних господарств, витрати інших непромислових господарств і т.д.), по капітальному ремонті і будівельно-монтажних роботах, а також витрати культурно-побутового призначення.

Деякі витрати хоча і враховуються у фактичних витратах на виробництво, однак у силу їхнього особливого характеру також не можуть включатися в планову собівартість продукції. До таких витрат відносяться різного роду невиробничі витрати і втрати, наприклад, обумовлені відступами від установленого технологічного процесу виробничий брак (утрати від браку плануються тільки лише в ливарних, термічних, вакуумних, скляних, оптичних, керамічних і консервних виробництвах, а також в особливо складних виробництвах новітньої техніки в мінімальних розмірах по нормах, установлюваним вищестоящою організацією).

Планова собівартість продукції визначається шляхом відповідних розрахунків техніко-економічних факторів. Визначений наступний типовий перелік техніко-економічних факторів, що обумовлюють зниження собівартості продукції:

1) підвищення технічного рівня  виробництва;

2) поліпшення організації виробництва  і праці;

3) зміна обсягу, структури і розміщення  виробництва;

4) поліпшення використання природних  ресурсів;

5) розвиток виробництва.

У плані по собівартості продукції на підприємстві поряд з витратами на 1 грн. товарної продукції маються наступні показники: собівартість окремих видів продукції, собівартість товарної продукції, зниження собівартості порівнянної продукції.

Визначення планової собівартості окремих видів продукції є основою планування витрат на виробництво. Планова собівартість усієї товарної продукції розраховується на основі даних про обсяг випуску товарної продукції і планової собівартості окремих видів виробів. Оцінка виконання плану по собівартості всієї товарної продукції здійснюється з обліком виникне них протягом звітного року змін цін на матеріали і тарифів на перевезення й енергію. Уся товарна продукція при плануванні й обліку собівартості на підприємствах підрозділяється на порівнянну і непорівнянну. Порівнянної вважається продукція, що випускалася в попередньому (по відношенню до планового) року, а також вироби з тривалим циклом виробництва, що випускалися торік в одиничних екземплярах. До складу порівнянної продукції не включаються роботи з замовленням на сторону, послуги, зроблені своєму капітальному будівництву, роботи з капітальному ремонту і продукція, що виготовлялася в експериментальному порядку. До непорівнянного відноситься продукція, освоєна виробництвом у поточному році. У плані підприємства визначається завдання по зниженню собівартості порівнянної продукції. Воно виражається відсотком зниження собівартості продукції стосовно минулого року. Поряд з цим може бути зазначена і сума планованої економії в результаті зниження собівартості порівнянної продукції.

Загальна собівартість продукції розраховується за формулою:

Ск = Сз + Сн1 – Сн2,                           (2.9)

де, Ск – собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн..;

Сз – загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн..;

Сн1, Сн2 – собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн..

Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) даними, на кінець – розраховується з урахуванням специфіки певного типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробництві собівартість незавершеного виробництва за окремими замовленнями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випуску продукції.

Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції підрозділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передбачає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собівартість кінцевої продукції є її підсумком.

                                 (2.10)

де, n – кількість найменувань виробів;

Ni – кількість виробів і-го  найменування за виробничою програмою  у 

натуральному виразі;

Соі – виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн..

Планування собівартості окремих виробів займає особливе місце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для обґрунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо.

Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх застосування залежить від ряду обставин, передусім від широти номенклатури виготовлюваної продукції. За умов одно продуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Одно продуктове виробництво може мати два різновиди:

весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);

продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо).

У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції.

                    (2.11)

де, Ск – загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за плановий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн..;

N – обсяг готової продукції  за плановий період у натуральному  виразі.

Це за одно стадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів даної формули. У загальному випадку

                  (2.12)

де, m – кількість стадій виробничого процесу;

Cj – загальні витрати на j-стадії, грн..;

Nj – випуск продукції на j-стадії.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні якості чи властивості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанту продукта. Коефіцієнт для базового варіанта продукту – 1.0. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо.

 

2.3.Оцінка ефективності системи управління персоналом ТОВ «Семфлекс»

 

Оцінка ефективності управління персоналом заснована, насамперед, на інформації про працівників: просування по службі, їхні професійні, кваліфікаційні,  віковостатеві характеристики, медичні  і психологічні параметри, продуктивність і новаторська активність. Аналіз наукових концепцій дає змогу виділити три методичних підходи до оцінки ефективності управління. Прибічники першого підходу вважають, що персонал підприємства  є сукупним суспільним працівником, який безпосередньо впливає на виробництво, тому кінцеві результати виробництва повинні слугувати критеріальними показниками  ефективності персоналу. Прибічники другого підходу до оцінювання  ефективності  роботи  персоналу  вважають, що критеріальні  показники повинні відображати результативність, якість і складність живої праці чи трудової діяльності. Прибічники третього підходу вважають, що ефективність роботи персоналу значною мірою визначають організація його роботи, мотивація праці, соціально-психологічний клімат у колективі, тобто більше залежить від форм і методів роботи з персоналом.

Оцінювання  ефективності управління персоналом багато вчених-економістів, зокрема С.В. Шекшня,  пропонують здійснювати в декілька етапів: оцінка досягнення цілей; оцінка компетенції; оцінка мотивації; вивчення статистики людських ресурсів; оцінка витрат. Відзначимо, що оцінка ефективності управління персоналом є здебільшого суб'єктивна. На наш погляд, виникнення такої ситуації має дві причини: відсутність виробленої чіткої методики такої оцінки і нерозуміння усієї важливості такої оцінки. Акцентують на оцінці продуктивності, такий підхід ми бачимо в Д.С. Синка , залишаючи осторонь "людський фактор". Ознайомившись із досвідом роботи ТОВ «Семфлекс», який ефективно співпрацює з австрійською фірмою Semperit бачимо, що  керівники  від  австрійської  сторони  оцінюють  ефективність  управління персоналом саме за вказаними нижче етапами, зокрема:

1. Оцінка  досягнення цілей. За такої оцінки  керівник та підлеглий тіс-

но співпрацюють, визначають завдання діяльності підлеглого, при цьому ступінь досягнення мети є основним критерієм оцінки та винагородження діяльності підлеглого;

2. Оцінка  компетенції. Здійснюють у зв'язку з тим, що до персоналу висуваються певні вимоги, він повинен мати високу кваліфікацію, ефективно проводити свою діяльність, з відповідальністю ставитися до виконання своїх обов'язків. Внаслідок чого за ефективну роботу персонал отримує певну винагороду.

3. Оцінка  мотивації. Її здійснюють для стимулювання працівника щодо підвищення його кваліфікаційної діяльності. Мотивація стимулює персонал до стараннішого виконання своїх службових обов'язків, стимулює персонал підвищувати свій професійний рівень, що сприяє ефективному розвитку підприємства.

4. Вивчення  статистики людських ресурсів. Аналізують  кваліфікацію

персоналу,  їхній  професійний  рівень, ефективне чи неефективне виконання своїх службових обов'язків, тощо.

5. Оцінка  витрат. Враховуючи витрати, пов'язані з відрядженням персоналу, на навчання та перенавчання персоналу, на оздоровлення кадрів, утримання і обслуговування будь-яких делегацій, пов'язаних з професійною діяльністю підприємства.

Щодо систем критеріальних показників, на яких базується оцінка, то вчені виділяють такі:

● система, заснована на остаточних результатах діяльності  підприємства, яка охоплює показники: прибуток до оподаткування, оподатковуваний, чистий прибуток, собівартість, рівень рентабельності, виторг від реалізації, обсяг виробництва, якість продукції, термін окупності  інвестицій, рентабельність інвестицій та інші; 

● система, заснована на результативності, якості та складності трудової діяльності, яка охоплює показники: продуктивність праці, темпи зростання продуктивності і заробітної плати, частка фонду оплати праці у собівартості продукції, трудомісткість продукції, коефіцієнт складності праці, чисельність персоналу і т. д.;

● система, заснована на формах  і методах роботи з персоналом, яка включає показники: плинність кадрів, рівень кваліфікації персоналу, рівень трудової дисципліни, професійно-кваліфікаційна структура, соціальна структура персоналу, витрати на одного працівника, привабливість праці, інші.

Відомо, що найбільш узагальненим та універсальним показником, який відображає ефективність використання трудових ресурсів підприємства, є продуктивність праці працівників. Щодо конкретних методів оцінки управлінської праці, то пропоновані методи і ті, що використовуються на практиці, можна поділити на три групи: кількісні, якісні (або описові) і комбіновані (або проміжні).До кількісних методів оцінювання належать бальний, коефіцієнтний, метод рангового порядку, метод парних порівнянь, система графічного профілю, метод "експерименту" тощо. До якісних (описових) методів належать: система усних і письмових характеристик, метод еталона, матричний і біографічний методи, метод групової дискусії. Прикладами комбінованих методів є метод стимуляційних оцінок, угрупування працівників, тестування. Найпоширеніші  кількісні  методи  оцінювання  управлінської праці, особливо бальний, коефіцієнтний і бально-коефіцієнтний. Їхніми перевагами є  об'єктивність, незалежність ставлення експертів до фахівця, можливості формалізації результатів, порівняння параметрів, систематизація результатів і використання математичних методів. На підприємстві ТОВ «Семфлекс» застосовують комбіновані системи критеріальних показників, на яких базується оцінювання, а саме: