Усовершенствование методов организации производства продукции (на примере ОАО "Точмаш")

• введення строгого регламенту на застосування матеріалів та інструментів;
• стандартизацію інструментів, робочих операцій;
• точний облік робочого часу;
• дослідження трудових операцій розкладанням їх на складові елементи і хронометражем;
• встановлення контролю над кожною операцією тощо.

Проблему впровадження найбільш досконалих методів роботи Тейлор погоджував зі стандартизацією  інструментів, з урахуванням особливостей конкретних видів роботи.

Ідеї Тейлора сприяли  удосконаленню організації методів  роботи майстрів і бригадирів. Тейлор запропонував заздалегідь планувати методи роботи,  всю виробничу діяльність підприємства в цілому.

Але існували й інші думки  щодо поліпшення методів організації  виробництва. У 1920– 1930–ті роки послідовниками Тейлора стали Г.Л. Гантт, Ф.Б. Гілберт, Л. Гілберт.

Американський інженер  Гантт розробив наступні методи:

• порядок, за яким повинна виконуватися робота, повинен визначатися в офісі, а не робітником на підприємстві;
• точний запис методу покращення роботи повинен зберігатися в офісі і не залежить від записної книжки робітника чи його пам’яті;
• заснувати метод систематичного навчання робітника;
• розробити метод зниження кількості зайнятих у процесі виготовлення продукту;
• усі робітники заохочуються матеріально, коли дотримуються інструкцій, чи, навпаки, не одержують матеріальної винагороди, коли вони не роблять цього.

Гантт застосовував аналітичні методи для дослідження окремих виробничих операцій. Він розробив методи планування послідовності виробничих операцій. Ці методи не втратили свого значення й нині.

Проблеми вдосконалення методів  організації знайшли відображення в дослідженнях американського економіста Г. Черча, який сформулював ряд загальнотеоретичних  принципів управління промисловим  підприємством. Він виділив найголовніші функції управління і принципи його організації.

Широка розмаїтість  процесів і форм організації стимулювала  спроби побудувати загальне вчення про  організацію. Однією з перших концепцій  такого роду з’явилася «Тектологія. Загальна організаційна наука», сформульована (1913) і розроблена О.О. Богдановим, який дав загальний опис виробництву та різноманітним процесам виникнення і розпаду організацій.

Виробництво – це процес, за допомогою якого люди, зв’язані визначеними виробничими відношеннями, використовуючи сили і речовини природи, створюють продукти, необхідні для існування і розвитку суспільства.

У 20-ті роки XX ст. А.К. Гастаєв (1882–1941) висунув концепцію «вузького  місця», з розшивки якого необхідно  починати при будь–якому удосконалюванні  методів організації виробництва.

А.К. Гастаєв запропонував свою систему правил підвищення продуктивності праці, зміст яких полягає в наступному:

• перш ніж змінити методи роботи,   потрібно  їх ретельно вивчити;
• не намагатися зробити переворот, а почати з дріб’язків;
• не набридати усім своїм винаходом, а будь–що–будь перетворити його в життя;
• не говорити про безвихідність, не схилятися перед подіями і труднощами – наполегливість і воля зможуть їх перемогти;
• мало просто знати – знаючий, але невміючий – це механізм без двигуна.

Його дослідження з наукової організації праці не втратили своєї  актуальності й досі. Гастаєв сформулював  ряд важливих правил з організації  праці на виробництві:

• спочатку продумай усю роботу досконало;
• приготуй весь потрібний інструмент і приладдя;
• забери з робочого місця все зайве, видали бруд;
• інструмент розташуй у строгому порядку;
• при роботі шукай зручного положення тіла;
• не берися за роботу круто. Входь у роботу поволі;
• не працюй до повної втоми. Роби рівномірні перерви.

Для розв’язання багатьох завдань виробництва велике значення має удосконалення праці. У післявоєнні роки в нашій країні набули поширення багатоверстатний рух, удосконалення організації трудового процесу на основі застосування передової технології, раціоналізації інструментів і пристосувань, організації робочих місць.

Практично всі дослідження  виробництва особливо виділяють  таку функцію управління, як організація. Ця функція охоплює різні види виконавчої оперативної діяльності.

На цьому етапі науковці починають виділяти методи і типи організації виробництва:

• не потоковий;
• потоковий;
• автоматизований.

Типи організації виробництва:

• одиничне;
• серійне;
• масове.

Звичайно, не всі думки названих авторів бездоганні з погляду  сучасних демократичних позицій. Але  внесок їх у світову управлінську науку досить вагомий і незаперечний.

Сучасні процеси виробництва  характеризуються зрощуванням і  переплетенням основних, допоміжних і обслуговуючих процесів, при  цьому допоміжні й обслуговуючі процеси займають усе більше місце  в загальному виробничому циклі. Це пов’язано з відомим відставанням механізації й автоматизації обслуговування виробництва порівняно з оснащеністю основних виробничих процесів. У цих умовах стає все більше необхідною регламентація технології й організації виконання не тільки основних, а й допоміжних і обслуговуючих процесів виробництва.

2. Методика комплексного аналізу господарської  діяльності підприємства

Основними умовами господарювання є забезпечення її ефективності в  короткостроковому періоді (статистична  ефективність) або протягом досить тривалого часу (динамічна ефективність).

Ефект – результат  впровадження господарчих рішень або  результат діяльності підприємства, галузі. Ефект може бути економічним, технічним, технологічним, соціальним, екологічним тощо.

Ефективність – здатність  давати ефект, результативність процесу, проекту тощо, які визначаються як співвідношення ефекту, результативності і витрат, щоб забезпечити цей ефект.

При організації виробничої діяльності підприємства вирішують  задачі двох типів.

1. Отримання максимального  прибутку за рахунок збільшення обсягів і реалізації продукції. Модель цієї задачі має вигляд

 

Пр =  Σ [Ц_і * Q_i (х_1,….., х_m) – Σ Ц_рк * х_к ]         max                       (1.1)

де  Q_i(х_к) – обсяг виробництва і–го виду;

      Ц_і - ціна одиниці продукції і–го виду;

     Х_к – обсяг ресурсів к–го виду, які необхідні для виробництва продукції і–го виду;

     Ц_рк – ціна одиниці ресурсу к–го виду;

2. Мінімізація витрат  на виробництво запланованих  обсягів кожного виду продукції.

У цьому випадку заплановано  отримання доходу Д_пл

 

Σ Ц_і * Q_iпл (х_1,....., х_м) = Д_пл = const                                      (1.2)

і оптимізаційна задача зводиться до

В(х_1,....., х_м) = Σ Ц_рк * х_к                                                                          (1.3)

де Q_iпл – запланований обсяг виробництва продукції і-го виду.

У задачах обох типів  враховуються лише змінні витрати, бо постійні витрати не залежать від  обсягу виробництва і не впливають  на показник, що оптимізується.

Наведені показники та критерії оцінки діяльності підприємства використовуються у вітчизняній практиці господарювання. Але вони не відображають виробничого ефекту.

Впровадження нового устаткування або технології на окремому робочому місці або виробничому  процесі впливає на загальні показники  ефективності і господарювання підприємства як в плановому році, так і впродовж всього розрахункового періоду його використання. Таке нововведення може впливати на:

• виторг від реалізації продукції;
• окремі елементи, статті і в цілому на собівартість та поточні витрати підприємства;
• накопичення амортизаційного фонду;
• інвестиційні витрати;
• доходи та чистий прибуток підприємства тощо.

Виторг від реалізації зростає  як внаслідок приросту обсягу виробництва (завдяки більшої продуктивності нового устаткування), так і за рахунок  підвищення якості продукції, від якої залежить і ціна.

Економія витрат на робочому місці та на умовно–постійних витратах приводить до зменшення загальної  собівартості товарної продукції підприємства. Економія витрат на робочому місці  пропорційна витратам на одиницю обсягу робіт, що виконуються з використанням базового і нового устаткування та питомої ваги цих обсягів, вона зростає з підвищенням частки нового устаткування. Економія витрат на умовно–постійних видатках пропорційна приросту обсягу реалізації продукції за рахунок нововведення.

Приріст амортизаційного  фонду, який може бути використаний на інноваційну діяльність, зростає  пропорційно розміру амортизаційних відрахувань від нового устаткування та питомої ваги робіт, що виконуються  з його використанням.

Оцінити ефект від вдосконалення методів організації виробництва можна  і завдяки показника сукупного економічного ефекту.

Сукупний економічний  ефект відображає витрати і результати на усіх стадіях інноваційного процесу. Він використовується для економічного обґрунтування доцільності проекту, вибору кращого варіанта його реалізації при наявності альтернатив, зацікавлення інвесторів і виробників, визначення ціни нового вибору, розподілу ефекту між учасниками інноваційного процесу.

Визначається на основі середньостатистичних даних для середніх умов експлуатації в межах технічних характеристик продукції.

Розраховуючи сукупний економічний ефект, враховуються усі  загальні прямі та накладні витрати, планові накопичення і податок  на прибуток на всіх стадіях створення і реалізації нової технічної продукції або процесу. До витрат заводів за роками включаються інвестиції на оснащення та налагодження нового технічного устаткування, його монтаж, створення дослідного зразка, а також витрати на виробництво продукції.

Витрати коригуються на коефіцієнти інфляції К_tⁱ та ризику К^р_t, що можуть змінюватися за роками. Отримані скориговані значення витрат помножуються на коефіцієнти приведення (дисконтування, нарощування) α_t, що враховують різний час витрат.

Таким чином визначаються сумарні витрати в усіх сферах розробки та виробництва нововведення:

 

В_заг = Σ(В_t^нді * к_t^ік_t^p * α_t + В_t^пко * к_t^ік_t^p * α_t + B^з * к_t^ік_t^p * α_t).               (1.4)

Використовуючи отримані дані, обґрунтовують доцільність  створення і впровадження нововведень.

3. Методичні підходи до розрахунку економічної ефективності інноваційних рішень

Промислові підприємства розрізняють за структурою і обсягом  продукції, що виготовляється, також  постійності її номенклатури. У залежності від цих чинників робочі місця, дільниці, цехи і підприємства поділяються  на декілька організаційних типів виробництва.

Під типом виробництва  розуміють міру постійності завантаження робочих місць одноманітною виробничою роботою і пов’язані з нею  особливості в економіці, технології, організації і плануванні виробництва.

Основною ознакою розподілу  на типи виробництва є спеціалізація робочих місць. Її рівень визначається за допомогою коефіцієнта серійності, який показує середню кількість детале–операцій, що виконуються на одному робочому місці

 

К_с = Σ_іⁿ_{= 1} m_i / р,                                               (1.5)

де m_i – кількість операцій, які проходить і-та деталь;

     n - кількість  найменувань деталей, що обробляються  на даній групі робочих місць;

     р – кількість  робочих місць, для яких розраховується  коефіцієнт серійності.

Тип виробництва визначає структуру підприємства і цехів, характер завантаження робочих місць і рух предметів праці в процесі виробництва. Кожний тип виробництва має свої особливості організації виробництва, застосування обладнання, складу і кваліфікації кадрів, а також матеріально – технічне забезпечення.