Наукові аспекти ефективного ведення вівчарства

Вступ

 

Вівчарство - найменш  фондомістка галузь продуктивного  тваринництва, єдина галузь, яка  постачає різноманітну продукцію народногосподарського  значення: дієтичну ягнятину, молоду баранину, молоко, а також незамінну сировину - вовну, овчини, смушки, вироби з яких щодо гігієнічних властивостей не мають аналогів, сприяють збереженню здоров’я і продовженню життя людини. Біологічні особливості овець дозволяють використовувати пасовища 8-9 місяців на рік з мінімальними витратами праці, що дає можливість розводити їх у всіх регіонах України.

Практика свідчить, що світове вівчарство зазнало суттєвих втрат. За період 1990- 2012 рр. поголів’я  овець зменшилося майже на 190 млн., або на 16% і стабілізувалося на рівні 1 млрд. голів. Проте, світова практика господарювання не знає таких масштабів скорочення поголів’я тварин у жодній галузі тваринництва, навіть у найбільш кризових ситуаціях, як це відбулося у галузі вівчарства нашої держави. Так, чисельність поголів’я овець станом на 01.01.13 року, в порівнянні з 1990 роком, скоротилась з 8,5 до 1,1 млн голів або майже у 8 разів, виробництво вовни - з 32,0 тис. тонн до 4 тис. тонн або у 8 разів, баранини - у 9 разів.

Вівчарство з крупнотоварного  перетворилось в дрібнотоварне. У особистих селянських господарствах  зосереджено 72% поголів’я овець, а 70% сільськогосподарських підприємств утримують до 300 голів овець.

Це зумовлено, перш за все, різким зниженням цін на вовну, що зменшило зацікавленість виробників у її виробництві. Адже весь час галузь, її технологія, економічні важелі, менталітет працюючих були зорієнтовані на виробництво саме цієї продукції. За цієї та інших причин галузь не було спрямовано на більш ефективний шлях розвитку, що призвело до рівня її збитковості в останні роки на 72-75%. Собівартість вовни у сільськогосподарських підприємствах - 20-25 грн. при ціні реалізації - 5-7 грн за кілограм. Вихід приплоду, який є основою формування економічної ефективності галузі, становить 75-80 ягнят на 100 вівцематок замість 120-130. В Україні виробляється близько 5 тис. тонн вовни, баранини -13-14 тис. тонн при потенціалі виробництва - 21- 22 тис. тонн.

Негативно впливає і  відсутність інтеграції товаровиробників та переробників вовни і узгодженості їх економічних інтересів. Раніше діюча  система закупівлі вовни та іншої  продукції вівчарства не працює. Поглибила кризові явища в галузі відміна квоти на закупівлю натуральної вовни для пошиття шкільної форми, військового та спецодягу.

Позитивним є те, що Україна все ж таки має унікальні  генетичні ресурси племінних  овець різних порід, типів і напрямів продуктивності (від тонкорунного до смушкового і хутрового - всього 10 вітчизняних порід та 16 внутрішньопорідних типи): цигайська - 610,8 тис. голів, асканійська м’ясо-вовнова з кросбредною вовною - 91,2 тис, асканійська тонкорунна - 107,3 тис. прекос - 99,7 тис, українська гірськокарпатська - 105,6 тис, смушкові - 18,3 тис, в т.ч. - асканійська каракульська порода овець - 16,3 тис, інші породи - 4,5 тис, в. т.ч. вівці м’ясних порід - олібс, тексель, шароле - 0,2 тис. голів, суфольк (високо-цінне племінне - 250 вівцематок), лакове (французька молочна )- 250 вівцематок у Каменець- Подільському районі., романівська, гісарська (м’ясо-сальна курдючна порода - у Криму близько 100 фермерських господарства мають - поголів’я від 20 до 300 голів), меріноландшафт - німецька порода, в Україні вже є понад 1000 вівцематок ( у Львівській та Чернівецькій областях).

Наявний високоякісний  генофонд порід овець в Україні  здатний задовольнити вимоги не тільки внутрішнього, але й зарубіжного  ринку. Проте, через фінансову неспроможність споживачів, ресурсний потенціал племінних господарств не використовується. Так, за 2007- 2011 роки племінними господарствами реалізовано 1,8 тис. баранів, при науково- обґрунтованій нормі 4,0-4,5 тис. щорічно.

Основною зоною розведення овець є Кримський, Північно-степовий, Південно-степовий, та Лівобережно-лісостеповий регіони України, де зосереджено 899,0 тис. овець або 75,1 %. В Карпатському регіоні розміщено 201,3 тис. або 16,8 %, у Поліському - 97,1 тис. або 8,1 %. Слід зазначити, що за 15-ти річний період, тривалий процес зменшення поголів’я в різних регіонах відбувався нерівномірно. Найбільше скорочення спостерігалося у північних та західних областях, найменше - у південних.

Ведення вівчарства в  Україні та його породне районування, що склалося природнім шляхом з урахуванням природо-кліматичних, породно-біологічних та етнічних особливостей, перегляду не потребує. Південна зона України і надалі повинна залишатися основною у розвитку галузі. Надзвичайно велику перспективу має зона Карпат з великими масивами гірських пасовищ, які протягом 5 місяців забезпечують овець різноманітними зеленими кормами та великим попитом на овечу молочну продукцію (сир-бринза, вурда, масло) та вовну для виробів народного промислу.

Завдяки помірно-теплому клімату з рівнем опадів 600-500 мм та більш тривалому, ніж на Півдні, зеленим травостоєм Лісостепова зона може стати провідною зоною м’ясного та м’ясо-вовнового вівчарства.

Полісся - це найбільш зволожена  зона України, не зовсім сприятлива для  овець і не має перспективного значення для суттєвого збільшення поголів’я овець. Навіть в часи інтенсивного розвитку вівчарства в Україні поголів’я в цій зоні не перевищувало 10%, сьогодні - 4% або 48 тис. овець.

Перетворення галузі в ефективного учасника внутрішнього і зовнішнього ринків вівчарської продукції потребує розробки і впровадження інноваційно-інвестиційних проектів, спрямованих на створення великих спеціалізованих підприємств з виробництва, в першу чергу, ягнятини і молодої баранини, здатних забезпечити поточне виробництво великих, конкурентноздатних за ціною і якістю партій продукції. Цей напрям потребує широкого залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

Нові форми господарювання вимагають вивчення принципів формування ринку продукції вівчарства, організації та мотивації праці у вівчарських господарствах, інших відносин в процесі виробництва та реалізації продукції вівчарства.

Мета досліджень – провести аналіз ефективності  виробництва продукції вівчарства та дати рекомендації щодо її поліпшення

Об’єктом дослідження  є теоретичні, методологічні та прикладні аспекти розвитку та підвищення ефективності виробництва продукції вівчарства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Наукові  аспекти ефективного ведення  вівчарства

1.1 Суть економічної  ефективності с.-г. виробництва

       Головною  метою економічного розвитку  в Україні є підвищення економічної ефективності виробництва, що сприяє збільшенню національного багатства і підвищенню рівня життя кожного члена суспільства. Показники економічної ефективності необхідні для формування стратегії розвитку країни, постановки й обґрунтування національних економічних програм, визначення напрямів розвитку сфер економіки й окремих підприємств, оцінки і стимулювання результатів господарської діяльності тощо.

Проблема ефективності економіки та її вимірювання є однією з основних проблем економічної теорії.

Вітчизняна економічна наука впродовж багатьох десятиліть збагачується новими розробками теоретичного і прикладного характеру в  цій сфері. В аграрній економічній  науці практично немає науковців, які в тій чи іншій мірі не розглядали б проблему ефективності чи окремі її аспекти. Однак не зважаючи на це, однозначної відповіді на питання про сутність цієї категорії поки що немає.

Найновіші публікації вітчизняних  економістів свідчать про значні відмінності в їхньому розумінні сутності категорії ефективності та методики визначення її показників. Перша група науковців залишилася під впливом поглядів радянської економічної школи, друга група вважає єдино вірними погляди представників західних економічних шкіл. Третя група вчених намагається поєднати погляди цих двох шкіл.

Так, Г.Тарасенко вважає, що сутність ефективності відображається відношенням кінцевого результату – ефекту до використаних виробничих ресурсів [1]. М.Кісіль у процесі аналізу ефективності малого і середнього бізнесу в сільській місцевості зробив висновок, що ефективність визначається зіставленням економічного результату (вигід від бізнесу) з витратами на досягнення цього результату [2]. В.Андрійчук переконаний, що специфічність форми вияву категорії ефективності в економіці виявляється саме в тому, що при її вимірюванні зіставляється ефект від економічної діяльності суб’єктів господарювання (економічний ефект) з витраченими на його одержання економічними ресурсами [3].

Такої ж позиції дотримується більшість вчених, які займаються проблемами розвитку АПК, сільського господарства та окремих його галузей.

Так, М.Ільчук, аналізуючи розвиток молочного скотарства у  країні, підкреслив, що основна мета поглиблення спеціалізації скотарства – це підвищення його економічної ефективності, головним критерієм якої є виробництво найбільшого обсягу молока при найменших затратах живої і уречевленої праці у розрахунку на одиницю продукції [4]. Г.Черевко в результаті детального аналізу теоретичних розробок вітчизняних і зарубіжних вчених зробив висновок, що категорія ефективності, як і кожна з її форм і будь-яка інша економічна категорія, має дві сторони – якісну і кількісну. Виходячи з цього, з точки зору якісної характеристики, ефективність виражає економічні відносини між виробниками з приводу економії затрат живої й уречевленої праці [5].

Загальноприйнято, що економічна ефективність - це показник, який співвідносить  отриманий ефект із поточними  витратами, що обумовили цей ефект, чи економічними ресурсами, використаними для його отримання. В першому випадку результат (ефект) зіставляється із споживаними ресурсами (витратами цих ресурсів за визначений період часу), а у другому - з застосовуваними ресурсами (сукупністю живої та уречевленої праці), які брали участь у виробництві товарів і послуг за цей період часу. Відповідно розрізняють затратний і ресурсний підходи до визначення ефективності.

Визначення економічної  ефективності на підставі затратного підходу є найпоширенішим. Наприклад, у відомій праці Т.Хачатурова [6]. відзначено, що "...економічна ефективність є відносна величина - відношення ефекту до необхідних для його отримання затрат"^,. Ю.Лопатинський [7] підкреслює: "...економічна ефективність визначається зіставленням отриманого результату (ефекту) з затратами”, а Л.Подзнякова [8] пише, що "...економічна ефективність виробництва - це відношення корисного ефекту (результату) до затрат на його отримання". Подібного погляду дотримуються П.Мі- рошников, Л.Мірошникова [9], М.Нагорська [10] та інші автори.

Як бачимо, за застосування затратного підходу валовий випуск (валова продукція) розкладається на економічні елементи (статті). Одну частину цих статей відносять до ефекту (результату), а другу - до поточних витрат. Причому цей розподіл є досить умовним і залежить від мети аналізу. Так, оплата праці найманих працівників за розрахунку прибутковості належить до собівартості продукції (витрат), а за розрахунку доданої вартості - до результату діяльності. 

Економічна ефективність є складною категорією економічної науки. Складність виявляється в тому, що існують різні трактування вимірювання результатів і витрат виробництва. Поклавши в основу вимірювання ефективності певні правильні принципи, дослідники порушують їх. Відбувається підміна результатів виробництва витратами. Враховують не всі результати чи витрати діяльності при розрахунку узагальню вального показника. Результати   діяльності   не   відповідають   втратам   на   її  здійснення.[ 11].

Професор Мочерний С.В. сформулював сутність ефективності у наступному визначенні: ефективність - це здатність приносити ефект, результативність процесу, проекту тощо, які визначаються як відношення ефекту, результату до витрат, що забезпечили цей результат. 

Ефективність визначається відношенням результату (ефекту) до витрат, що забезпечили його отримання. Ефективність розкриває характер причинно-наслідкових зв’язків виробництва. Вона показує не сам результат, а те якою ціною він був досягнутий. Тому ефективність найчастіше характеризується відносними показниками, що розраховуються на основі двох груп характеристик (параметрів) – результату і витрат. Це, в тім не виключає використання і абсолютних значень вихідних параметрів [12].

Економічна ефективність - це вид ефективності, що характеризує результативність діяльності економічних систем (підприємств, територій, національної економіки). Основною особливістю таких систем є вартісний характер засобів (видатків, витрат) досягнення цілей (результатів), а в деяких випадках і самих цілей (зокрема, одержання прибутку) [13].

Економічна ефективність — це таке співвідношення між ресурсами  і результатами виробництва, за якого  отримують вартісні показники ефективності виробництва. При цьому можливі  три варіанти вказаного співвідношення: 1) ресурси і результати виражені у вартісній формі; 2) ресурси — у вартісній, а результати — у натуральній формі; 3) ресурси — у натуральній, а результати — у вартісній формі. Вимірювальну систему економічної ефективності сільськогосподарського виробництва доцільно будувати таким чином, щоб вона була здатна повністю розкривати дві взаємопов’язані і взаємодоповнюючі результативні сторони діяльності аграрних підприємств — раціональність використання ними землі через показники загального ефекту, приведені до одиниці площі сільськогосподарських угідь, і економічність виробництва, показники якої розкривали б, якою ціною одержано цей ефект. З огляду на сказане для оцінки ефективності діяльності аграрних підприємств слід широко використовувати показники ефективності використання авансованого капіталу, показники собівартості продукції і продуктивності праці, фондовіддачі виробничих фондів [14].

Ефективність виробництва  — це складне і багатогранне явище. Сільськогосподарське виробництво  вимагає органічного поєднання  і взаємодії чотирьох факторів — робочої сили, основних засобів, предметів праці і землі. В процесі виробництва здійснюється виробниче споживання вказаних ресурсів з метою отримання певних споживних вартостей, спроможних задовольнити відповідні потреби людей. Отже, будь-яке виробництво передбачає витрати ресурсів і одержання певних результатів. Але на однакову кількість витрачених ресурсів підприємства можуть одержувати далеко не однакові за величиною результати. В такому випадку кажуть, що підприємства ведуть виробництво з різною ефективністю (рис. 1).