Шпаргалка по "мас-медіа і реклама"

1.Сутність  курсу (предмет, мета структура)  в аспекті мети та завдань  університетської освіти журналіста  в Україні.

Теорія – вища форма  організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та істотні 

• структурні

• функціональні 

• причинно-наслідкові

• генетичні 

зв'язки певної сфери  дійсності.

Функції теорії:

1) представляє систему  законів науки; 

2) презентує категоріально-понятійний  апарат.

Правильно розбудована  теорія є відкритою вбік

а) дослідження фактів;

б) співвідношення з іншими теоріями.

  Теорія журналістики та теорія соціальних комунікацій

а) дає загальне уявлення про феномен комунікації;

б)дає загально-принципові характеристики журналістики та інших  форм соціальної комунікації;

в) розкриває базові закони існування різних форм соціальної комунікації соціального життя, що залежать від

закономірностей соціального  життя на кожному етапі розвитку суспільства.

Курс «Теорія та історія  соціальних комунікацій» безпосередньо  спрямований на задоволення потреби  молодого журналіста аналітично сприймати світ своєї професії як зсередини системи, так і у спорідненні із суміжними комунікативними системами.

Соціологія журналістикознавства – це аналіз функціонування системи  ЗМІ чи її окремих частин через  співвіднесення

а) з особистістю як соціальною одиницею;

б) соціальними спільнотами;

в) соціальними інститутами.

Комунікативне журналістикознавство розглядає журналістику як феномен  комунікації.

Сутність науково-методичного  напрямку «теорія та історія соціальних комунікацій»:

1) журналістика – головна форма соціальної комунікації сучасного суспільства, але не єдина;

2) журналістика повинна  вивчатися не тільки як самостійне, самодостатнє й поодиноке явище,  а й у горизонтальному й  вертикальному контекстах.

 

3. Комунікація  як спільнота та участь у спільноті. Комунікація як «соціальний клей».

З курсу соціальних комунікацій  мі вже зрозуміли, що поняття «комунікація»  є багатозначним, втілюється у всіх можливих сферах та по різному проявляється.

Комунікація - це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі, - тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т. п., що пов'язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розуміння, відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газети, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв'язку (телефон, телеграф, транспорт тощо) і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислительна й емоційно-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Основним у цьому  визначенні є розуміння комунікації  як процесу, що виконує об'єднувальну функцію і не є тотожним мовленню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мовлення ототожнювати не можна. Мовлення - це форма спілкування, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комунікативних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування.

Комунікація від природи  своєї є конституюючим фактором суспільного розвитку. Немає спілкування - немає спільноти. Якщо ми, фантазуючи, припустимо, що суспільство, яке не розвивається, може бути без науки, освіти, то без спілкування, без передачі інформації суспільство існувати не може взагалі.

На ранніх етапах суспільного  розвитку комунікація має виключно операціональний рефлекторно-поведінковий характер і залежить від вітальних, тобто життєвозабезпечувальних, потреб людей. Люди об'єднувалися в колективи, групи з метою отримання їжі, будівництва житла тощо. У цій ситуації комунікація виступала знаряддям об'єднання у групи.

З суспільним розвитком і перетворенням комунікації в систему усвідомлених, цілеспрямованих дій, скерованих на процес свідомого встановлення й підтримання контактів між членами суспільства, спілкування могло набирати характеру творчого процесу, коли реакція комуніката прогнозувалася мовцем, подумки "створювалася", "пророблялася" у своїй уяві і була ніби витвором мовця.

З глобалізацією процесу  комунікації, зокрема виникненням  форми масового спілкування, творчий  характер комунікації міг поступово  втрачатися через свідоме втручання в акт комунікації: його планування, прогнозування реакції мас, свідоме керування масами тощо. Комунікація ніби стає на "виробничий конвеєр".

В усі часи комунікація  як вплив людини на людину залишиться і на рівні поведінки, зокрема, у побутових ситуаціях, простих ситуаціях мовлення, і на творчо-діяльнісному рівні, коли, наприклад, учитель готується до уроку, лектор до виступу й прогнозує реакцію аудиторії. 

2.   Феноменологічна  сутність комунікації. Тлумачення  поняття: історичний дискурс та сучасність. Система складових значення поняття.

Феномен – особливе, виняткове явище. Комунікація – сторона соціального буття людини, її способу життя. Реальність і необхідність комунікації визначені спільною життєдіяльністю людей. Для того, щоб жити люди вимушені взаємодіяти. Саме в процесі спілкування і лише через спілкування може виявитися суть людини; соціалізація дитини починається із спілкування, через спілкування реалізуються виховання і навчання. В той же час спілкування – особливий вид діяльності (комунікативна діяльність). Діяльність збагачується процесом спілкування, в ній виникають нові зв'язки і стосунки між людьми, це складний і багатогранний процес. Комунікація – особливий феномен, специфічний для суб'єктів спосіб взаємних стосунків, спосіб буття людини у взаємозв'язках з іншими людьми. Спілкування включає всю усвідомлювану глибину взаємної причетності людей.

Спілкуванням займається більше п'яти мільярдів  чоловік.  Щоденно вісім годин більшість  з нас проводять на роботі, після  цього – ще вісім годин з друзями і рідними. Шістнадцять годин суспільства,  контактів,  спілкування.  А після цього ми, нарешті, залишившись одні, продовжуємо серію діалогів  з  тими, з ким щойно розлучилися  і самі з собою – наяву або уві сні. Левову частку життя ми, інколи не розуміючи цього, спілкуємося. Ми  починаємо жити в час комунікації. Основним джерелом благ більш не є земля або капітал. На зміну їм приходить інформація, людину годують вже не руки, а голова, а основними економічними відносинами стає замість ренти або додаткової вартості - комунікація.

Управління комунікаціями - захоплюючий вид творчості, що зачаровує, до того ж усе більш зажадався  часом як професійне заняття. Дефіцит  професійних комутаторів в політиці, бізнесі, соціальній   сфері, освіті, просто в побутовому житті відчувається все сильніше. Недостатньо бути просто привабливою людиною, щоб добитися необхідних  результатів, потрібно уміти знаходити спільну мову із співбесідником, бути режисером, аналітиком і казна-ким ще одночасно – людиною-комунікатором. За кордоном комунікатор – одна з найпрестижніших  професій.  У  нас це слово лише – лише починають писати українською. Комунікація – досягнення всього людства у виробничому, суспільному, розумовому, естетичному і фізичному відношенні.

Історичний дискурс – це завжди дискусія щодо реалій суспільства, до якого ми належимо, та наших зобов’язань перед іншими людьми. Зокрема, поняття дискурсу асоціюється з усіма виявами комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання), комунікацією у межах окремих каналів (візуальний, слуховий, тактильний), виявом правил спілкування, способів викладу та втілення прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний). Дискурс визначають також як носія різних типів інформації в комунікації: раціональної (раціоналізму, об'єктивний, суб'єктивний, правди, істини, брехні); духовної віри, світобачення, поривань тощо (духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, протестантський, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний). Дехто з учених ототожнює дискурс із предметом дослідження різних наук (соціологічний, політологічний, філологічний). У багатьох текстах дискурс сприймається як вияв культурної комунікації (дискурс культури, культурний, модернізму, постмодернізму), етнокультурних особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний), культурно-історичних особливостей комунікації (дискурс Нового часу, Відродження). Соціальні, вікові та статеві характеристики учасників комунікації також ототожнюються з типами дискурсу (політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, лейбористський, радикальний).

Поняття дискурсу часто  асоціюється з типами та формами  мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний, наративний, риторичний, іронічний тощо), характеристиками мовлення окремої людини і груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, Різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-белетристичний, діловий, літературний), різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування (юридичний, судовий, газетний, Радіодискурс, кінодискурс, театральний, у сфері паблік рілейшнз, рекламний, святковий); як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний).

З огляду на різноманіття тлумачень поняття «дискурс»  можна визначити так:

Дискурс (з франц. —  мовлення) — тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.

Іншими словами, дискурс  — це сукупність мовленнєво-мисленнєвих  дій комунікантів, пов'язаних з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом).

Сучасність. Сучасні суспільства являють собою полікультурні утворення, певний «симбіоз універсумів відмінностей», що складається з традицій, релігій, ментальностей, форм життєвого досвіду тощо, що перетинають одне одного, та співіснують водночас. Глобальні комунікації формують різні трансультурні феномени, що пов’язані із розвитком мас-медіа, різних інформаційних технологій, міграціями людей, культурними та політичними взаємодіями тощо.  Цим процесам сприяють багато чинників, зокрема нові умови існування людства, що створюють передумови для спільної діяльності різноманітних соціальних спільнот, що не співпадають із національними кордонами, межами соціокультурних просторів та релігійних систем. Прискорений розвиток інформаційних технологій, їх різноманітність призвели у сьогоденні і до інформаційної кризи, що проявляється у суперечності між обмеженими можливостями людини щодо сприйняття та переробки інформації та її кількістю (особливо необхідною для людини інформації), наявною та затребуваною суспільством й особистістю інформацією, а також у активізації у індивідів інстинктів ворожості та зростанні делінквентної й девіантної поведінки індивідів, особливо молоді, «спустошення» особистості в цілому, у можливостях маніпулювання суспільною свідомістю як наслідок впливу цих чинників.

 

 

4. Поняття «соціальної  людини». Концепція соціальної  людини за Аристотелем та Гоббсом.  Самоідентифікація в аспекті комунікації.

Соціальна людина – надзвичайно  пластична істота, яка здатна до соціальних адаптацій, але водночас має соціально-типові характеристики – риси, якими наділені певні  типи людей. Людина – особистість, елемент  соціального життя, вона починає  своє становлення у цьому світі під впливом соціальних факторів і водночас утворює канали зворотного впливу на соціальний світ.

У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття  «людина», «особистість», «індивід».

Термін «людина» вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду — вищої сходинки розвитку живої природи на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину — продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві «homo sapiens».

Термін «індивід» вживається у значенні «конкретна людина», одиничний  представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться  не про все людство загалом  і не про будь-яку людину в ньому.

Термін «особистість»  служить для характеристики соціального  в людині. Якщо «людина» — це перш за все продукт природи, то «особистість»  — продукт суспільства! Але було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. Людина-особистість трактується переважно як суб'єкт суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець. Ця активна творча діяльність стає можливою і продуктивною завдяки оволодінню особистістю успадкованою від попередніх поколінь культурою. Водночас не можна відмовлятись від урахування біологічних особливостей людини, здатних опосередковано впливати на формування соціальних властивостей індивіда.

Концепція Арістотеля. Арістотель вважав людину істотою, яка не може існувати поза межами суспільства. Характеризуючи людину як «суспільну тварину». Він уважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв’язана з ними, взаємодіє, веде спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні з іншими людьми думки та почуття. Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспільною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

Концепція Гоббса. Для Томаса Гоббса головним предметом філософії є людина. Людина, на думку Томаса Гоббса, житель двох світів - природи і суспільства. Людська природа така, що люди в суспільстві приблизно рівні за своїми фізичними і розумовими здібностями: якщо одна людина в чомусь перевершує іншу, то в іншому поступається. Через рівність здібностей і надій на досягнення мети, люди намагаються підпорядкувати або підкорити одне одного і вступають у стосунки, відносини загальної війни. Такий стан, на думку Томаса Гоббса, і є «природний стан людей». Висновок такий, що людина від природи зла істота і її порятунок у розумі, який підказує вихід: необхідно шукати миру і дотримуватися його. З усвідомленням ідеї миру здійснюється перехід від «природного стану» до суспільних відносин, тобто до укладення суспільного договору. Отже, природне становище - загальна війна всіх проти всіх, змусила людей перейти до суспільного становища. Люди уклали суспільний договір між собою заради своєї ж користі і необхідності виживання. «Природне становище примушує людей ціною втрати вільного природного життя переходити до життя в більш комфортних умовах, тобто до цивілізації.