Шпаргалка по "мас-медіа і реклама"

 

37. Художній  твір в аспекті метафори «смерть  автора».

"Смерть автора" — парадигмальна фігура постмодерністської  текстології, яка фіксує ідею  саморуху тексту як самодостатньої процедури смислопорожденія. Літературний постмодернізм часто називають «цитатної літературою». Гра з цитатами створює так звану інтертекстуальність. На думку Р. Барта, вона «не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих чи автоматичних цитат, що даються без лапок». Іншими словами, авторові тільки здається, що творить він сам, насправді ж це сама культура творить за допомогою нього, використовуючи як своє знаряддя. Ця ідея зовсім не нова: у часи занепаду Римської імперії літературну моду задавали так звані центони - різноманітні витяги з відомих літературних, філософських, фольклорних та інших творів.

У теорії постмодернізму така література стала характеризуватися терміном «смерть автора», введеним Бартом. Він стверджує, що кожен читач може піднятися до рівня автора, отримати законне право безоглядно домислювати і приписувати тексту будь-які смисли, в тому числі ті, що не передбачалися його творцем.  Фігура читача є фігурою "не споживача, а виробника тексту." Така інваріантність пов'язана ще з одним твердженням постмодерністів: по Барту, лист, в тому числі літературний твір, не є створенням окремого індивіда, а специфічним проявом «загального листа».

 

40. Комунікативні  особливості музики, театру, кіно, живопису, скульптури, архітектури, танцю,  перфоменсу.

Аналізуючи феномен  мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну  перевагу над іншими формами суспільної свідомості. При цьому, якщо комунікативні функції таких мистецтв, як театр, кіно, література обмежені мовним бар'єром, то музика, балет, скульптура, живопис вільні від цього обмеження. 

30. Неорелігійні системи:  неохристиянство, неоязичництво,  екуменічні релігії, сатанинські, квазіокультні, комерційні (герболайф).

На порозі третього тисячоліття  нові ознаки відродження релігійного  життя виявилися не тільки в зверненні  до ортодоксального віровчення, відновленні  усталених релігійних традицій. Це також пошук нових цінностей, духовних орієнтацій з допомогою нових релігій. Часто серед них виявляються еклектичні синкретичні вчення, які становлять строкату суміш елементів традиційних релігій, а також окультизму, спіритизму, теософії.

Згідно даній типології, на сьогоднішній день відокремлюють сім груп нетрадиційних релігійних вірувань.

1) Неохристиянські рухи  на загальнохристиянській основі. До них відносяться, по-перше,  привнесені із-за кордону різні  міжнародні християнські місії,  секти (Міжнародна християнська місія, Християнська місія "Емануіл", Армія спасіння, Лівобережна церква Христа, Християнська церква "Калварі Чапел" та ін).

По-друге, цей напрямок репрезентують відроджені християнські об'єднання українського походження (Спілка християнської міжконфесійної згоди "Лога", Собор євангельських церков).

По-третє, до цієї групи  можна приєднати таке проросійське неохристиянське утворення, як церква Воскресаючої Богородиці.

Характерною для неохристиянських груп є критика ортодоксального  християнства за відхід від первісних традицій. Неохристиянство відрізняється від історичного християнства своїм розумінням Трійці, природи Ісуса Христа, сутності Святого Духа, пекла й раю тощо.

2) Релігії орієнталістського  напряму. Вони в основному репрезентовані  неоіндуїзмом (Товариство свідомості Крішни, Товариство Шрі Ауробіндо, Товариство ведичної культури, Міжнародне товариство "Всесвітня чиста релігія") і течіями буддиського толку (дзен-буддизм, тібетський буддизм, ламаїзм).

3) Езотеоричні об’єднання (Реріхівське товариство, Асоціація "Живої етики", Теософія Братство Грааля).

4) Неоязичництво (Великий  вогонь, Собор Рідної віри, Рідна  віра, Рун Віра, Ладовірство).

Неоязичники ж звичайно вірять у Богиню (богинь) і Бога (богів), велику частину їхніх ритуалів складає  зцілювальна практика, і їм особливо заборонено відправляти чорну магію.

5) Синтетичні неорелігії (Віра Бахаї, Велике Біле братство, Церква уніфікації, Церква єднання).

У догматиці та культовій  практиці ці релігії спираються на поєднанні різних традиційних релігій, створюючи свої власні вчення, систему  обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи при цьому  на статус надрелігій. Такі релігійні  утворення характеризує розвинутий культ лідера, ідея богообраності їхніх послідовників.

6) Сайєнтологічні рухи (Діонетика, АСТ1КА, система Порфірія  Іванова, Наука розуму, Християнська  наука).

Сайєнтологічні вчення прагнуть поєднати в собі науку і  релігію, адекватно віддзеркалити проблеми сучасного індустріального суспільства. Більшість сайєнтологічних рухів, які існують в Україні (Діанетика – Фонд Хаббарда, Наука розуму, Християнська наука), мають іноземне походження.

7) Сатанізм - ряд світоглядів і вірувань, в яких образ Сатани трактується як позитивний символ могутності і свободи.

Як окрему группу можна  виділити комерційні релігії (Гербалайф). "Гербалайф" - типовий комерційний культ, хоча і без вираженої релігійної спрямованості, але з усіма іншими характерними рисами деструктивного культу. У засобах масової інформації неодноразово проходила інформація про зв'язки "Гербалайфа" з "Церквою саєнтології", є припущення деяких західних експертів про те, що "Гербалайф", можливо, є дочірньою фірмою "Церкви саєнтології ", тільки це ретельно приховується.

Екуменізм (походить від  грецького “ойкумена” – “всесвіт”, “заселений світ”) виник і утвердився як особливий напрямок розвитку богословської  думки у християнстві у ХХ столітті. Головна ідея екуменістичного богослов”я – ідея єдності християнства. Основою зближення екуменісти бачать спільність християнської спадщини, те, що єднає, а не розділяє Церкви.

 

42. Комунікативні  особливості реклами і пропаганди.

Для рекламної комунікації  суттєвим є використання суб’єктно-обєктної форми спілкування, маніпулятивної форми, демонстративно-розважальної поряд із іншими формами масової комунікації. Власне, використовуються всі ті формати рекламної продукції, які забезпечують їй максимально високий рівень впливогенності.

Для забезпечення ефективності рекламної діяльності фахівці професійно підходять до вивчення реакцій аудиторії на рекламну продукцію. Рекламісти обирають суб’єктно-суб’єктний  підхід до масової комунікації як науковий, професійний і технологічний спосіб підвищення якості продукції.

Масова комунікація  у рекламній діяльності є обов’язковим її компонентом, адже тільки завдяки  їй рекламісти можуть забезпечити виконання  основного свого завдання – залучити максимальну кількість покупців до рекламованого продукту чи максимальну  кількість користувачів рекламованої послуги.

На відміну від масмедійних  комунікацій рекламна комунікація  тримається на серйозному івивченні  психології людей, їхніх потреб з  метою забезпечити ефективний вплив  реклами на людей.

Пропаганда є різновидом суспільної діяльності, пов’язаної з масовим переконанням у правильності чи неправильності тих або інших ідей, понять, принципів. Пропагувати здоровий спосіб життя означає переконувати людей у тому, що такий спосіб життя є кращим.

Для пропаганди дуже важливою є масова комунікація, оскільки вона дозволяє пропагандистам максимально ефективно досягати своєї мети.

Пропагандисти використовують майже усі форми масового спілкування, аби тільки виконати визначені завдання, спрямовані на корекцію масової свідомості.

Пропаганда спрямована на зміни в гром.свідомості, масовій свідомості стосовно явищ ідеологічного характеру.

Пропагандисти можуть свідомо  вдаватися до міфотворчості і  поширювати неточні або неперевірені факти. 

31. Реліг. комунікативні  практики сучасності та їх  зв'язок із світським соціумом

Релігія значною мірою  є традиційний ареалом культури з усталеними типами комунікації. Частіш за все вона розглядається як можливий глухий кут на шляху до міжкультурного діалогу. Але, незважаючи на це, саме в релігії сьогодні народжуються ті ферменти нового, які дають стимул для переосмислення і перевідкриття сутнісних відносин для релігійного життя та релігійної свідомості. В рамках екуменічного руху виникає зміна комунікативних стратегій – від стратегії подібності до стратегії розрізнення, які отримують позитивний статус. Також важливе значення для сучасної філософії культури має дослідження співвідношення релігії і науки. У західній комунікативній філософії склалися головні підходи (антропологічний, гносеологічний, екзистенціальний, діалогічний і практичний ) щодо дослідження феномену комунікації, де були визначені роль, значення, місце і етика комунікації в структурі людського буття. Підхід Ясперса до феномену комунікації можна позначати як екзистенціальний з огляду на те, що він розглядав проблеми комунікації крізь призму людського буття, як існування у присутності Іншого. Буття людини, на його думку, може протікати на різних рівнях свідомості, кожен з яких викликає свій власний тип комунікації, з власними межами, завданнями та змістом. Ясперс виділяє чотири типи комунікації (емпірична, раціональна, духовна, або комунікації наявного буття, та екзистенційна). Три перших типи комунікації мають певні недоліки, бо комунікація не є самоціллю, а лише засобом для досягнення утилітарних цілей, в них існує негативне ставлення до людини, як до речі, а міжлюдські стосунки розглядаються як можливість панування над іншими людьми. У зв’язку з цим Ясперс вводить екзистенційну комунікацію, в якій, на його думку, здійснюється справжнє буття людини. Ця комунікація допомагає викристалізувати власну ідентичність та екзистенцію; це простір, де людина вперше зустрічає та пізнає саму себе за допомогою іншого; це, по суті, є комунікація-діалог; її неможливо підготувати, вона існує тут і тепер у своїй неповторності. Ця комунікація задає основні модуси людського буття, як буття у свободі, у любові, у люблячій боротьбі, у відвертості, у відповідальності. Таким чином, комунікація для Ясперса є універсальним поняттям, за допомогою якого розкривається особливість людського буття та з’являється можливість екзистенції, самій по собі необ’єктивованій, бути розкритою, почутою та зрозумілою іншою людиною. Релігійна комунікація специфікована через три гетерогенних виміри: тринітарне (спілкування Бога-Трійці “всередині Себе”), вертикальне (модус одкровення, модус молитви), горизонтальне (міжособистісна модель, соціальна модель, екуменічна модель). Обґрунтовується базисний онтологічний характер тринітарної комунікації в християнстві, в основі якої лежить догмат про Бога-Трійцю. Буття Бога інтерпретується як співвіднесене буття, як буття спільності в спілкуванні. Комунікація тут є засобом буття самого Бога, буття, яке розкривається через спілкування як всередині Трійці, так і поза її межами (спілкування з людиною). Отже, комунікація отримує зовсім нове значення, вона розкривається як першооснова буття. Його основні принципи розкриваються через поняття “взаємопроникнення”, в основі якого лежить взаємна любов. Трійця дає змогу вирішити проблему іншості, осмислення її в тринітарному дискурсі відкриває, що Інший є абсолютним, він є не загрозою єдності, а, навпаки, її неодмінною умовою. 
Дві моделі вертикальної комунікації: теїстична модель, яка позначена рухом Бога назустріч людині та здійснюється в модусі одкровення, та антропологічна модель, яка позначена відповідним рухом людини назустріч Богу і здійснюється в модусі молитви. Розгляд основних форм вертикальної комунікації – одкровення, завіту, кенозису, дару, молитви та послуху – дає змогу виявити її основні принципи: відкритість, діалог, любов, турбота та відповідальність. Три моделі горизонтальної комунікації: міжособистісна (Я та Інший), соціальна (Я та співтовариство) та міжконфесійна модель (спільнота та спільнота). Відзначається, що принцип любові лежить в основі міжособистісної моделі релігійної комунікації, реалізація якої можлива лише через такі складові любові, як турбота, відповідальність, відкритість, жертовність, прощення, співчуття та ін. Ці комунікативні принципи також вказують на необхідність Іншого. В просторі міжособистісної комунікації досягається зняття відчуження людини від людини та окреслюється потенційна можливість єдності між ними.

 

34. Комунікативні  особливості художнього образу.

Худ. образ відрізняється  від почуттєвого присутністю  ідеї (яка присутня в творі). В почуттях ідея виражена абстрактно, в худ.образі – чуттєво. Гегель вважав худ.образ ядром мистецтва з такими ознаками як умовність, стиль, форма, унікальність. Переробляючи власні враження в художній образ, художник створюючи художню концепцію світобачення, тобто твір, в якому фізично спостережуване не співпадає із смисловим, але саме останнє є вирішальним для мистецтва.

Особливістю художнього образу є те, що в ньому не просто конструюються уявні моделі життя, а відтворюється повнота і  виразність цього життя, перетвореного творчістю художника. Його своєрідність і відмінність від всіх інших форм відображення дійсності полягає в тому, що в художньому образі дійсність з´являється перед нами водночас як осмислений та чуттєво багатий світ. Це відбувається тому, що для справжнього художника важлива як сутність об´єкту в його виявленні для людини, так і його неповторне, конкретне буття, його наочні властивості. Саме цим обумовлена та цілісна, синтетична дія художнього твору на людину, яка властива мистецтву.

В естетиці виділяють  такі провідні особливості художнього образу:

1) Метафоричність, парадоксальність, асоціативність. Художній образ  — це, метафорична думка, іносказання,  що розкриває одне явище через  інше, смислове через видиме; при  тому в образі задля його виразності досить часто поєднується непоєднуване в житті..

2) Саморух. Художній  образ володіє своєю логікою,  він розвивається по своїх  внутрішніх законах, вловлюваних  інтуїцією художника.

3) Багатозначність і  незавершеність. Образно-чуттєва сторона художніх образів невичерпна в тому сенсі, що вона не може бути без залишку переведена у міркування, а також тому, що вона викликає нескінченні асоціації із реально наявним.

4) Індивідуалізоване  узагальнення (типологізація). Художній  образ постає узагальненням в тому сенсі, що митець ніколи не задовольняється його зовнішніми проявами, а намагається схопити дійсність в її внутрішній необхідності та в необхідності її індивідуальних форм. Як правили, в літературі це подається так, що образ розкриває в конкретно-чуттєвій формі суттєве для низки явищ. У мистецтві ця єдність виражена не в своїй загальності, а в своїй одиничності: загальне виявляється в індивідуальному і через індивідуальне.

5) Єдність думки і  відчуття. Художній образ — єдність  раціонального і емоційного.

6) Оригінальність. Образ  мистецтва повинен бути неповторюваним, принципово оригінальним в силу  того, що дійсність в ньому  постає в її унікальному ракурсі,  в індивідуальному художньому  осмисленні. Навіть освоюючи один  і той же життєвий матеріал, розкриваючи одну і ту ж тему на основі загальних ідей, різні творці створюють різні твори. На них накладає свій відбиток творча індивідуальність митця. 

32. Комунікативні небезпеки  сектантства

Яким чином представникам  сект вдається переконати абсолютно  сторонню, випадкову людину де-небудь на вокзалі чи на вулиці, повірити у їхні догми? До речі, вони практикують також систематичні відвідування людей удома.

В першу чергу, це відбувається з тими, що не мають знань про  вчення своєї Церкви. Як правило, зусилля  сектанти скеровують на звичайних людей, які нічим не виділяються у натовпі. Лжепроповідники виглядають досить переконливо, адже показують цитати зі Святого Письма. Для початку використовуються безвідмовні логічні формули, наприклад: для того, щоб побачити, де правильне чи помилкове трактування Біблії, потрібно добре її знати. Насправді ж вони виривають окремі фрази із Божого Слова, без контексту, і подають до них свій коментар, який відповідає доктрині їхньої організації. Цитування Біблії у такій ситуації виглядає авторитетно, тому людина, яка не має відповідної підготовки, сприймає усе за правду. До того ж, у них завжди є напоготові різноманітна література та ілюстрації. Випадковий співрозмовник відчуває себе дуже "маленьким”, невігласом, тому що не знає ні богословських тлумачень питання, про яке з ним розмовляють, ані Святого Письма. До такої зустрічі кожен з них готується заздалегідь. Але випадкова людина — не готова до такої суперечки, для неї це є несподіванкою, тому вона не здатна боронитися.

Ефективним (для сектантів) є також і такий метод вербування: часто вони використовують ситуації, коли в людини сталася якась біда, чи, скажімо, склалися важкі життєві обставини. Наприклад, похорон когось близького. Секти ділять населені пункти на райони, тому знають, що у кого відбувається, і така інформація є завжди оперативною. Вони обов'язково відвідають таку людину, поспівчувають їй, запевнять, що хвилюватись немає підстав (і тут — відразу своє вчення) — буде рай, друге життя. Після такої розмови людині стає легше і, часто, нічого не підозрюючи, вона довіряється таким співчутливим "сусідам”, а потім дуже швидко може бути "завербована”.

Такі пастки використовують досить багато тоталітарних агресивних лжерелігій. Серед них є й такі, що називають себе християнськими, які визнають основні Правди віри, такі як Пресвята Трійця, вірують в Ісуса Христа, Святого Духа. Такі секти розробляють різноманітні методики, багато працюють з молоддю, організовують літні табори, на яких проводять свої навчання, створюють відчуття глибоко релігійного життя за допомогою легкодоступних форм (пісні, естрада). Допомагають у польових роботах. У той самий час, вони стверджують, що хрещення у Церкві є неважне, критикують її і хрестять кандидатів удруге. Люди, котрі не знають справжнього стану речей, вірять їм, адже ззовні "все так гарно”.