Шпаргалка по "мас-медіа і реклама"

Знак поза комунікацією:

Знак (елементарний найменший компонент значення) – це двостороння, що має форму і зміст, одиниця, котра є включеною у систему аналогічних одиниць через парадигму значимостей, і використовується носіями мови для передачі певної інформації.

Знак – це семіотичний  трикутник, що пов’язує форму знака, зміст знака й позначуване (позазнакову дійсність, денотат).

Комунікативний знак

Комунікативний знак – це семіотичний трикутник, що пов’язує денотат, знак і інтерпретанту (особливе значення, наслідок комунікативних дій).

Три чинники роблять мовне явище комунікативним знаком:

1) Відправник інформації, який на підставі функції експресії  подає знак як симптом; 

2) Отримувач, який через  функцію апеляції, сприймає знак  як сигнал;

3) Ситуація, що виконує  функцію репрезентації на основі  знака.

 

11. Освіта як  різновид соціальної комунікації

Освіта – це цілісний і водночас складно організований  соціальний феномен, який розглядається  з позицій теорії соціальної дії  та теорії комунікації дає можливість виявити характеристики освіти як чинника  соціальних змін. На основі поєднання елементів інституційно-системного підходу з базовою прагматичною інтерпретацією теорії соціальної дії здійснено внесок у розвиток теорії комунікації завдяки переосмисленню ідеї ціннісної регуляції соціальних змін. Зокрема, освіта розглядається не лише як специфічний різновид соціальної дії, але значною мірою як модель соціальної дії та комунікації, як такої – освіта постає як соціальна творчість, в тому числі і в розумінні творення нових знань (залученість науки у вищу освіту), і в розумінні інституційної творчості (реформування існуючих інститутів і започаткування нових). Освіта є складним соціокультурним феноменом, що постає як еволюційний процес, як специфічний соціальний вплив, а також як соціальний інститут. В залежності від форми свого соціального вияву, освіта постає як складова, чинник та результат соціальних змін. Оскільки соціальні зміни – це результат людської діяльності, то значну роль відіграють інтелектуальні якості людини, її освіченість, усвідомлення інтересів, цінностей, індивідуальних та суспільних цілей. Сучасні еволюціоністські соціальні теорії змінюють акценти в поясненні соціальних змін на зростання ролі знань, інтелекту, духовних цінностей та потреб, які стають керівною силою суспільних процесів. Таким чином, соціальні зміни – це щоденний постійний процес трансформації в організації суспільства, образі мислення та зразках поведінки його членів. Водночас, це історично-об`єктивний процес, спосіб існування суспільств, який має конкретно-історичне вираження, що проявляється в змісті, формі, темпі змін. Здійснюється критика положень, у яких соціальні зміни розглядаються, як переважно незалежний, зверхній щодо індивідів процес, і наголошується, що вирішальне значення належить людині. Відповідно, і соціальні зміни, і прогрес розуміються як результат творчості та активної людської діяльності, що формується “в” та “завдяки” освіті. Освіта розглядається як така складова соціальної еволюції, яка дозволяє надавати їй певної спрямованості за рахунок розгляду освіти як форми соціального впливу. Освіта виступає знаряддям для зміни дійсності, опанування ситуацій та коригування суспільного ладу. Провідну роль у розвитку й вдосконаленню індивіда відіграє освіта, яка своїми цілями ставить формування нового типу суб`єктивності. Завданням освіти стає формування усвідомлення індивідами процесів соціального розвитку, теоретичного осмислення майбутнього та перетворення його на об`єкт практичної дії. 

8. Комунікація як проект  узгодження «Я» з «Іншим». Комунікація  як діалог (поняття «репресія індивідуальності»). Сутність комунікації за визначенням Ю. Лотмана.

З використанням методології  епістемологічного конструктивізму  доводиться, що базовим механізмом отримання життєвого досвіду  є „переймання-від-іншого", оскільки навіть самостійно набуте знання обов'язково передбачає його співставлення з подібним досвідом інших (передусім, „значущих") осіб. Ширше кажучи, „переймання-від-іншого" відбувається у формі комунікативного узгодження результатів пізнавального акту одного суб'єкта з результатами, одержаними іншими суб'єктами. Наслідком цього стає переведення знання зі сфери індивідуально-достовірного у сферу соціально-достовірного.

Необхідною складовою  пізнавального суб'єкт-об'єктного  відношення є суб'єкт-суб'єктна комунікація. Найважливіше те, що виступаючи спочатку лише інструментом у складі когнітивного процесу, з його розгортанням вона починає бути провідною. Це виявляється, по-перше, на етапі безпосереднього контактування суб'єкта з об'єктом, і полягає в залежності дослідницької діяльності від вже здобутих інструментів пізнання і від ціннісних орієнтацій інших осіб, з якими дослідник пов'язаний науково-інституційною комунікацією та спільністю участі в соціальних процесах. По-друге, на етапі об'єктивації здобутих результатів – те, що претендує стати об'єктивним знанням, повинно бути узгодженим з науковим співтовариством, причому визначальне значення в такому процесі мають особистісні характеристики дослідника і значущих для нього інших суб'єктів.

Взаємодія Я та Іншого у свідомості (Я та „Інший в мені" як різні перспективи бачення), на онтогенетичному (значущі Інші формують Я через активізацію в ньому структури „Інший в мені"), соціально-побутовому (завдяки контактам зі значущими Іншими Я поступово усвідомлює „узагальненого" Іншого – соціальну групу) та когнітивному (Я як суб'єкт-Інший як суб'єкт) рівнях дозволяє зробити висновок про її засадничість для когнітивних та комунікативних процесів.

Термін “діалог” досить поширений в науковій літературі, розуміння його сутності є неоднозначним. Очевидним є те, що поняття “діалог” визначають як через термін “спілкування”, так і через термін “комунікація”, постає важливим з’ясування специфіки таких понять як “спілкування” та “комунікація”. Безумовно, “діалог” є комунікативним процесом але, з іншого боку – діалог є спілкуванням. Необхідно дати розрізнення цих понять. Звернемо увагу на те, що ці терміни вважаються синонімічними, якщо під ними розуміти будь-який обмін інформацією. Також слід відмітити те, що не існує єдиної загальновизначеної думки стосовно того, як розрізняються ці поняття.

Діалог є більш вузьким  поняттям, ніж спілкування. Але діалог є найвищою формою спілкування, й  для того, щоб діалог відбувся, необхідно  досягти певного рівня спілкування. Діалогові форми спілкування  відповідають формальному рівню спілкування. Виступаючи особливим видом спілкування, діалог в умовах збільшення обсягу, ускладнення структури, поглиблення змісту і розширення різноманітності форм зв’язків і типів відношень стає важливим, а часто й домінантним засобом, що забезпечує взаєморозуміння на різних рівнях спілкування різних суб’єктів.

Перш за все, діалог передбачає виникнення особливої діалогічної  ситуації. Діалог є найвищою формою спілкування, а в спілкуванні  особливим є те, що воно має суб’єкт-суб’єктний характер. Для справжнього діалогу потрібен “Інший”, в якому “Я” взмозі досягнути розуміння того, про що “Я” говорить. Важливим є розуміння діалогу як універсальної форми відношення “Я – Інший” як способу дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у світі.

Сутність комунікації  за Лотманом. Послідовник формальної школи 30-х років Ю. М. Лотман розглядав комунікацію як переклад з мови свого "я" на мову твого "ти". Принциповим для Лотмана є уявлення про комунікативний процес як багатовекторну, діалогічну структуру, яка є "мислячою", бо монологічна структура не може виробити принципово нового повідомлення. Це означає, що багатовекторність контактів між комунікаторами є основою для формування нових повідомлень, нових поглядів на речі. Діалог забезпечує взаємопорозуміння, оскільки воно виникає через часткову несумісність мов комуніканта й комуніката.

 

14. Концепція  «самоцінної освіти» за М. Шелером.

М. Шелер [3, с. 33] стверджував, що освіта взагалі є індивідуальним та єдиним «покликанням» нації, культурних кіл та кожної окремої людини». Для філософа освіта людини є «cultura animi», що означає «культура душі». Освіта душі – це, за М. Шелером, освіта, що відповідає, з одного боку, власній індивідуальній своєрідності та покликанню, а з іншого відповідає серйозній культурі знань свого часу.

Продовжуючи традицію європейського  раціоналізму, М. Шелер стверджував, що «освітнє знання – це сутнісне знання, котре побудоване на одному або декількох  вдалих образах». Відстоюючи ідею «самоцінності  освіти», М. Шелер довів, що вона не є «навчальною підготовкою до чогось» (до професії, спеціальності). На його думку, освіта існує не заради навчальної підготовки, а навпаки, будь-яка навчальна підготовка «до чогось» має існувати для освіти, котра позбавлена жодної зовнішньої мети – для «благообразно» сформованої людини. В системі уявлень М. Шелера людина виступає лише як «можлива» гуманізація, що вільно відбувається в кожен момент часу. Ця ідея «гуманізації» виявляється невід'ємною від ідеї «освіти», тобто, за суттю освіта є гуманізація, а гуманізація реалізується через освіту.

 

15. Освіта  як  процес   і   результат   набуття   людиною   свого   образу  у   культурному

просторі (за Г. Гадамером).

Представник філософської герменевтики другої половини ХХ століття Г.-Х. Гадамер [5] починає аналіз провідних гуманістичних понять х розгляду категорії «освіта». Для нього поняття «освіта» домінує над поняттям «культивування задатків», від якого воно пішло, адже останнє є розвитком чогось даного із допомогою певних засобів, а в процесі освіти навпаки, засвоюване має бути сприйнятим цілком та повністю. В цьому контексті до освіти залучається усе, з чим вона стикається.

Результат освіти залежить від внутрішнього процесу формування.

Г.-Х. Гадамер, продовжуючи  гегелівську традицію, вважав, що освіта тримає в собі почуття міри та дистанції відносно самого буття, та саме через освіту відбувається «підйом над собою до всезагального».

Автор саме в освіті вбачає основу, до дозволяє людині увійти до комунікативного  простору культури, освоїти світ як текст, осягнути його значення, наповнити її особистісним змістом.

 

 

17. Інституціональна та  неінституціональна освіта.

Інституціональна освіта:

Цілеспрямована.

·     внутрішньо інституціональне, що охоплює внутрішні  проблеми освіти як соціального інституту, соціальні аспекти діяльності суб'єктів освіти, соціальну структуру й функцію системи освіти, соціальний статус педагогічних працівників як соціальної групи, проблеми соціального управління системою освіти;

·     зовнішньо  інституціональне, тобто усе дослідження соціальних аспектів взаємодії освіти з іншими соціальними інститутами, виробництвом, наукою, культурою, політикою; зв'язків освітнього процесу з іншими соціальними процесами, вплив освіти на розвиток соціальних відносин і видів соціальної діяльності.

Неінституціональна модель освіти (П. Гудман, І. Ілліч, Ж. Гудлед, Ф. Клейн, Дж. Холт, Л. Бернар та ін.) орієнтована на організацію освіти поза соціальних інститутів, в тому числі шкіл та вузів. Це освіта на “природі", за допомогою Інтернета, в умовах “відкритих шкіл”, дистантне навчання та ін.

 

18. контент  освіти.

Контент-оцифровані навчальні  матеріали та засоби, що пропонуються безкоштовно вчителям, студентам, та   тим, хто займається самоосвітою, з  метою викладання, навчання та проведення досліджень. Або: контент (відкрита освіта)- невеликі(по відношенню до розмірів усього навчального курсу) компоненти, які можуть бути використані у різних освітніх контекстах…які надаються через інтернет…будь-якій кількості людей,що мають до них вільний доступ і можуть використовувати їх одночасно.(на відміну від традиційних засобів навчання, таких як     відеомагнітофон, які можуть використовуватися лише в одному місці в один момент часу)…

Ефективне використання новітніх інформаційних технологій в освіті може значно поліпшити ефективність навчання і скоротити витрати на нього. Величезний потік студентів шукає можливості навчатися в різних університетах світу. В зв’язку з цим попит на нові, дистанційні форми навчання у всьому світі надзвичайно високий [2; с. 138].

Сутність дистанційної освіти полягає у тому, що слухач і викладач просторово віддалені одна від одного, але при цьому вона можуть перебувати в постійній взаємодії, організованій за допомогою спеціальних методів побудови учбового процесу, форм контролю, які базуються на комунікаціях з використанням найсучасніших технологій мережі Інтернет. Специфіка дистанційної освіти пов’язана передусім, з використанням досить складних технічних засобів. Інформаційні комп’ютерні технології дозволяють досягти нових, нестандартних, неочікуваних ефектів при роботі з інформацією.

Дистанційна форма освіти дозволяє отримати університетський диплом всім, хто з тих або інших  причин не може вчитися очно, зокрема  студентам-інвалідам. Сучасні інформаційні освітні технології дозволяють вчитися  людям з обмеженими фізичними можливостями.

Стан розвитку дистанційної освіти в Україні на сьогоднішній день не відповідає вимогам, що висуваються  до інформаційного суспільства. По-перше, Україна відстає від розвинених країн в застосуванні технологій дистанційного навчання при підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації фахівців різних галузей і рівнів. По-друге, має місце суттєве відставання телекомунікаційних мереж передачі даних, які відзначаються недостатньою пропускною здатністю, надійністю зв’язку та його низькою якістю. По-третє, в Україні відсутнє нормативно-правова база, яка б регламентувала і забезпечувала діяльність навчальних закладів у напрямку впровадження дистанційної освіти як рівноцінної з очною, заочною та екстернатною формами навчання.

Технології дистанційної освіти повинні забезпечувати доставку слухачам основного об’єму учбового матеріалу, інтерактивну взаємодію  навчених і викладачів в процесі  навчання, надання слухачам можливості самостійної роботи по засвоєнню  учбового матеріалу, а також оцінку знань і навичок, одержаних ними в процесі навчання.

Використовувані сьогодні технології дистанційної освіти можна  розділити на три великі категорії: не інтерактивні (друкарські матеріали, аудіо-, відео-носії), засоби комп’ютерного  навчання (електронні підручники, комп’ютерне тестування і контроль знань, новітні засоби мультимедіа), відео конференції – розвинені засоби телекомунікації з використанням аудіо каналів, відео каналів і комп’ютерних мереж

Найефективнішою формою проведення як групових, так і індивідуальних навчальних занять є використання систем відеоконференцій. Водночас обов’язковою умовою проведення відеоконференцзв’язку має бути використання режиму сумісного доступу до різних додатків і даних, можливість передавання файлів. Загалом, можна сказати, що в процесі дистанційної освіти суттєву роль відіграють наступні технології: електронна пошта, мейлсервери, електронні дошки оголошень, телеконференції в оперативному режимі, електронні бібліотеки, доступ до баз даних в оперативному режимі, голосова пошта, електронні підручники, лазерні диски, телеконференції.