История культуры Украины

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 20 Октября 2013 в 21:53, реферат

Описание работы

Киевскую Русь и украинские, и русские историки рассматривают как неотъемлемую часть истории своих народов. Разумеется, тут не обошлось без дебатов на тему о том, кто имеет больше прав на это наследие.

Файлы: 1 файл

ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ.docx

— 112.51 Кб (Скачать файл)

Фольклор, быт и народное декоративно-прикладное искусство. Мария Вилинская (писательница Марко Вовчок), пребывая в 60-х годах XIX ст. за границей, как-то на протяжении двух недель ежедневно по 5 часов напевала по памяти украинские народные песни немецкому композитору Эдуарду Мертке. Так были упорядочены к изданию 8 сборников, но выпустить удалось в 1866г. в Лейпциге (Германия) только один. В нем были напечатаны слова и ноты 200 украинских народных песен. В Дании украинский песенный фольклор стал известен по переводам писателя Тора Ланге, который долгое время жил на Винничине, а возвратившись на родину, издал сборник текстов слотами украинских народных песен.

Записи  народных песен, дум, преданий, сказок, пословиц и т.д. позже становятся делом не только любителей-самоучек, но и настоящих специалистов. Основательные  сборники украинского песенного  фольклора подготовили и- издали в Украине и за границей ученые-историки и фольклористы Владимир Антонович  и Михаил Драгоманов.

Записи  устного народного творчества, обычаев  и обрядов украинского населения  Правобережья, сделанные в 70-х годах  научной экспедицией под руководством П.Чубинского стали основой семитомного  труда Юго-Западного отдела Российского  географического общества. Эта же научная организация сделала  запись народных дум и песен слепого  кобзаря Остапа Вересая.В 1874 г. он выступил перед участниками III Археологического съезда в Киеве. Один из слушателей этого концерта, французский ученый Альфред Рембо, очарованный искусством кобзаря, отметил, что Вересай должен стоять в одном ряду с Гомером  и может считаться законным наследником  прославленного древнерусского певца  Бояна. Специальное научное искусствоведческое изыскание о думах и песнях, исполняемых Вересаем, написал и  опубликовал Николай Лысенко. Наряду с песнями на исторические темы в  репертуаре Вересая были и такие, которые художественно отображали достоинства и недостатки современного автору политического режима, в котором  господствовали социальное и национальное угнетение народных масс (самая популярная песня "Нема в світі правди").

В 1876 г. будущие известные украинские художники, а тогда еще студенты Петербургской академии художеств  Порфирий Мартынович и Панас Сластён  посетили Лохвицкий уезд на Полтавщи-не, где записали весь репертуар дум  и песен кобзаря Ивана Кравченко-Крюковского. Среди современных ему кобзарей это был действительно наибольший авторитет с общечеловеческими  чертами высокой порядочности и  непревзойдённым талантом кобзарского  искусства. Недаром кобзари Украины  выбрали именно его своим пан-мастером, то есть главой кобзарско-лирницкой  корпорации, которая имела свои обычаи и правила.

Распространенным  явлением песенного быта украинцев  во второй половине XIX ст. становится освоение украинским народом по-настоящему народных песен литературного происхождения. Такими, в частности, воспринимались - песни на слова Т.Шевченко - "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи мої", Леонида Глибова - "Стоїть гора високая", Степана  Руданского - "Повій вітре на Вкраїну", Николая Петренко -"Дивлюсь я  на небо". Марка Кропивни-цкого - "Де ти бродиш, моя доля".

Утверждение капиталистического строя ввело  новые сюжеты в украинское устное народное творчество и даже породило его новую отрасль - рабочий фольклор. Появились характерные для этого  времени песни "Хто в заводі не бував, той горечка не видав", "Шахтар в шахту спускається - з білим світом прощається, "Ой, чи воля, чи неволя".

Благодаря поддержке земств и отдельных  зажиточных сторонников народных промыслов  удалось сберечь ковровое ремесленное  производство. На Киевщине, Полтавщине, Черниговщине, Львовщине открылись  учебно-ткацкие мастерские. В конце XIX ст. в 500 населенных пунктах Украины  сохранилось и успешно конкурировало  с продукцией фаянсово-фарфоровых заводов  народное гончарство. Широким спросом  как в украинских, так и в  российских губерниях пользовались посуда, игрушки, изразцы, изготовленные  народными умельцами. Художественные изделия талантливых гуцульских художников-резчиков по дереву имели  мировую славу. Резные художественные произведения семьи Шкри-бляков экспонировались  на выставках во Львове, Кракове, Вене. Большая творческая одаренность  народных масс запа-дноукраинских земель проявилась также в художественном искусстве обработки металлов и  вышивке.

Білет №7

1. Найвизначніші пам'ятки Київської  Русі. Писемні джерела, літературні  пам'ятки Київської Русі.

См. №5.1

Культура на українських землях. Навіть у тяжких умовах князівських міжусобиць, роздробленості, ворожих навал культура слов'янських народностей продовжувала розвиватися. Невичерпним її джерелом залишалися упродовж століть культурні надбання і традиції всього слов'янства. Між українською, російською і білоруською народностями відбувався жвавий культурний взаємообмін. Справжніми духовними центрами стали Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир та інші міста.

На  українських землях продовжувалося удосконалення і винахід нових  знарядь праці, транспорту, зброї, водяних  і вітряних млинів. У багатьох містах споруджувалися замки князів і бояр, кам'яні і земляні фортеці, церкви, монастирі. В техніці художнього ремесла здавна застосовувалися  зернь, скань, карбування, інкрустація  виробів, тонке металеве литво, ткацтво, гончарство, гутництво тощо.

Розвивалися зодчество і живопис. У Києві  з'явилися нові чудові будівлі в  давніх культових ансамблях Печорського, Видубицького, Михайлівського Золотоверхого, Кирилівського та інших монастирів. Київськими зодчими зведено величні  будівлі церков - Кирилівської, Василівської і Богородиці Пирогощі.

Відомим київським зодчим був Петро Милоніг. Шедеврами будівничих Чернігова стали ансамблі Єлецького монастиря - Успенський і Борисоглібський собори, а також відома П'ятницька церква. Галицькі зодчі створили чудові будівлі князівського палацу, Успенського собору і церкви Пантелеймона в місті Галичі. У цих спорудах інтер'єри прикрашалися розписом, мозаїкою, фресками, різьбленням, іконами. Вони вражають своєю досконалістю.

В живопису важливе місце займали  картини на релігійні теми, які  художники писали на дерев'яних дошках (ікони). У Києві створено ікони "Борис і Гліб", "Свенська богоматір" (на ній зображено Антонія і Феодосія - засновників Києво-Печерського монастиря). Майстерно написана в Галичі ікона "Покрова", на якій зображено "святу заступницю" від вторгнень ворогів й іншого лиха, що могло спіткати народ.

Усна  народна творчість збагачувалася  піснями і билинами, казками і  легендами, що відображали тогочасне  тривожне й героїчне життя.

У той час в Києві чернець Печорського монастиря Нестор продовжив і упорядкував головний літопис Русі - "Повість временних літ". Цей же літопис доповнював і переписував також ігумен Видубицького монастиря, а потім єпископ переяславський Сильвестр. Разом із своїм попередником Никоном ці вчені були першими істориками Київської Русі.

Видатними пам'ятками південноруського (українського) літописання стали Київський і Галицько-волинський літописи - головні джерела історії Русі періоду роздробленості. Чимало цікавих історичних відомостей умістив "Києво-Печерський патерик", куди поряд із численними "житіями святих" і повчаннями увійшли оповідання світського характеру - про діяльність князів, зодчих, живописців, письменників, лікарів тощо. Літописи і літературні твори дають нам уявлення про реальне життя людей на території України у ті далекі часи.

Справжнім шедевром давньоруської і світової літератури середньовіччя стала  поема "Слово о полку Ігоревім" невідомого автора. У творі докладно й з великою художньою силою талановитий письменник розповів про похід проти половців руських воїнів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р.

Ні  один сучасник не характеризував епоху  роздробленості Русі й трагічність  її становища так правдиво, як автор "Слова о полку Ігоревім". Унаслідок внутрішніх міжусобиць боротьба князів проти ворожих нападів  припинилася, бо "сказав брат братові: "Це моє і те моє ж" (див. документ). Уся поема пройнята ідеєю єдності  руських князів у боротьбі за свободу  Руської землі.

Дальшого  поширення набули освіта і наукові  знання. До самого вторгнення монголо-татарських завойовників у Києві існували при  монастирях школи й бібліотеки. Визначним  культурним і науковим центром Русі залишався Печорський монастир.

Незважаючи  на державне роздроблення, культура на землях Південно-Західної Русі розвивалася в тісному взаємозв'язку. В ній поступово множилися паростки власне української народної культури. 

 

Писемність, літописання та література. Писемність у Київській Русі з'явилася задовго до запровадження християнства. Про це свідчать документи - договори київських князів з імператорами Візантії другої половини IX і першої половини Х ст., а також берестяні грамоти, знайдені й прочитані ученими. Після введення християнства на Русі з давньоруської і церковнослов'янської мов утворилася писемна мова, з'явилося більш досконале слов'янське письмо - кирилиця. створене болгарським просвітителем Кирилом у IX ст. Збереглися написи на ливарних формах, господарських речах, зброї, цеглі тощо. Чимало їх знайшли археологи в Києві, Новгороді та інших містах. Центрами переписування й перекладу іноземних книжок на слов'янську мову були княжі двори, монастирі, церкви Києва, Новгорода, Чернігова, Переяслава, Суздаля, Галича. За часів Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі існувала майстерня для перекладу і переписування книг. Писали на спеціально обробленій телячій чи овечій шкірі - пергаменті, на бересті, дошках. Паперу ще не було.

Руські  вчені створювали перші історичні  праці - літописи, куди заносилися події того часу по роках. Визначним історичним твором XII ст. є літопис "Повість временних літ", автором початкового (ще XI ст.) зводу якого вважають ченця Печорського монастиря (Київ) Никона. У літопису розповідається "звідки пішла Руська земля", викладається її давня історія. Літописання існувало і в інших містах Київської Русі.

У Київській Русі з'явилася й художня  література переважно церковного змісту. Найбільш визначні твори - "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Ізборники" Святослава Ярославича.

2. Пробудження національної свідомості  Українського народу.

Слобожанщина - колыбель украинского культурного  возрождения

Справедливо считалось, что образованный человек  может лучше постоять не только за свои права гражданина общества и  государства, но и успешно отстаивать общечеловеческие идеалы, не допустить  упадка родного языка и культуры. Собственно, языково-культурная проблема встала на передний край жизни образованной общественности Левобережья и Слобожанщины после ликвидации там казачьей автономии. В конце XVIII ст. этот регион стал колыбелью  общеукраинского национально-культурного  возрождения. Тут оно стало делом  жизни многих интеллигентов людей  умственного труда, происходивших  в основном из небогатых слоев  населения: мелкопоместного дворянства, нижнего и среднего по должностям и состоянию духовенства, людей мещанского и казацкого сословия.

Именно  по инициативе украинской интеллигенции, поддержаной общественным мнением  и средствами многих людей, в 1805 году в Харькове был открыт университет. Он - на то время одно-единственное высшее учебное заведение в Украине  в составе Российской империи - стал не только научно-образовательным центром, но и хранителем и проводником  украинской культуры. За первое полустолетие своего существования высшее образование  в Харьковском университете получило около 2800 человек. Многие его преподаватели  и студенты сделали значительный вклад в развитие разных областей украиноведения.

Девизом первого в Украине массового  популярного журнала "Украинский вестник", что издавался в Харькове с 1816 по 1819 г., стали слова его основателя - выпускника и преподавателя Харьковского университета Евграфа Филомафитского: "Содействовать всестороннему  возвышению науки и литературы". Журнал популяризировал знания по истории, этнографии, географии Украины, призывал публиковать научные труды, которые "может быть, будут состязаться  с просвещённейшими народами Европы", на украинском языке.

"Украинский  вестник" и сам начал печатать  материалы на украинском языке.  В частности, профессор (позднее  ректор) Харьковского университета  Пётр Гулак-Артемовский опубликовал  на его страницах свои поэтические  и литературоведческие произведения. Сам же П.Гулак-Артемовский не  верил в самостоятельное будущее  родного языка, считал, что он "умирает с каждым днём".

С этими пессимистическими мыслями  никак не соглашался его земляк и  современник, выходец из знатной  казацко-старшинской семьи Григорий Квитка-Основьяненко. Своим творчеством  он убедил, что на украинском языке  можно писать и большие высокохудожественные прозаические произведения: романы, повести, рассказы. "Малоросійські оповідання" Г.Квитки-Основьяненко, изданные в Харькове в 1834 г., имели огромный успех среди  образованных людей, которые назвали  автора отцом украинской прозы. А  простые крестьяне, многие из которых  на Харьковщине были также знакомы  с произведениями Г.Квитки-Основьяненко, уважительно называли его народным писателем.

Вокруг  Квитки, чей авторитет народоведа был высок среди современников, собиралась передовая харьковская  молодёжь. Именно под его влиянием начал писать на украинском языке  выпускник Харьковского университета Николай Костомаров, прославившийся позже как историк Украины. Все  написанные в молодые годы драмы  и поэмы Н.Костомарова --это прежде всего произведения на исторические темы.

Любимой темой в то время многих молодых  харьковских писателей была история  борьбы украинского народа за национальную независимость, в авангарде которой  стояли Запорожская Сечь и украинское казачество. Молодые единомышленники --патриоты ещё на студенческой скамье объединились в литературный кружок, который современники называли кружком "харьковских романтиков". Историческое прошлое молодые патриоты воспринимали преимущественно с позиций идеализированного  запорожского военно-казацкого общества, рыцарских подвигов казаков как  самых активных и самоотверженных  защитников Родины, воспевали казацкие общественные порядки как общечеловеческий идеал общественно-политического  строя и социальной справедливости.

Информация о работе История культуры Украины