Юзеф Коженьовський

‘‘Я не запрошую моїх прекрасних читачок, нетерплячість яких дає їм право скаржитися на ці умови, до летючого возу, запряженого гіпогрифом […] Ті, хто хочуть залишитися зі мною іноді будуть наражатися на нудьгу, яка властива поганим дорогам, крутим пагорбам, калюжам та подібному’’ [83, 521]. Конструкційна пропозиція у творах Скота могла бути більш прийнятною, ніж інші постсентиментальні пропозиції обмеження авантюрної сюжетної інтриги і була спроможна впливати не тільки на історичні романи, оскільки виявилася актуальною для деяких основних переконань, популярних у європейському мисленні першої половини ХІХ століття, наприклад, таких як переконання у тому, що історія створюється не тільки великими людьми (володарями та вождями) і складається не тільки з показових подій. Кожен час, і сучасний також, є історією, у якій реалізуються надіндивідуальні права. Або ж переконання про те, що в історії, у кожному періоді по-різному обов’язково реалізуються певні цілі морального  та цивілізаційного поступу. Через покоління й віки  серед постійних змін здійснюється також передавання, успадкування незмінних невмирущих вартостей. І, крім того, що змінюється, є у людині і в житті те, що залишається назавжди, що є ‘‘природою’’ [98, 167].

Романна форма Скота витворилася незалежно від того, якою мірою ідеологія письменника в тому чи іншому пункті могла відповідати його продовжувачам, тій символічній формі, у якій через десятки років могло активізуватися мислення щодо способів художнього представлення людини в історичному часі. Тому про обізнаність у романах Скота говорили навіть ті, хто дуже критично ставився до  ‘‘симпатичного’’ погляду письменника на минуле.

Інваріантною складовою ‘‘символічної форми’’ роману Скота був принцип компромісу між організаторською функцією часу та роллю авантюрно-пригодницького чинника. У часових рамках роману Вальтера Скота міститься образ пригод чи подій, які в аналогічних рамках реального життя могли б відбутися насправді. Та з іншого боку, мовчки обіцяє, що буде діятися щось неймовірне, чим гідно можна прикути увагу читача, тому що це буде не просто прогулянка по дорозі часу. Така мовчазна обіцянка міститься власне в понятті жанру, у його традиції, яка постійно порушується та коригується, але ніколи не втрачається. Тому що розповідати роман усе ХІХ століття означало пропонувати стільки звичного, скільки і незвичного. Сьогоднішній критик сказав би, що в тій епосі герої усіх великих романів були винятковими, хоч разом з тим хоче їх представити читачу і представляє як типових [91, 276]. Однак при цьому все одно слугують для висвітлення правил, принципів та норм світу.

Компроміс Вальтера Скота, який полягає в розумних пропорціях подій та підпорядкованого для цих  подій  сюжетного часу, є гомологічним явищем у порівнянні з іншими існуючими компромісами в такому жанрі роману (наприклад, компроміс між людиною та суспільством, історією та сьогоденням тощо). Але цей компроміс має діалектичну структуру. Поєднані з ним пари явищ  являють собою стабільний комплекс лише ззовні. Тому у сприйнятті наступників Скота ця конструкція віднайшла новий динамізм. Під пером наслідувачів концепція Скота могла перетворитися в застиглу схему. Але під пером таких великих письменників, як Віктор Гюго, Альфред де Віньї, які буди далекі від невільницької вірності Скоту, змінена ‘‘символічна форма’’ знайшла нове життя.

Насправді творчим продовженням важливих цінностей В.Скота була романістика, яку творили поціновувачі творчості письменника, які говорили про важливість для них традицій Скота. Це були великі реалісти ХІХ століття (Бальзак, Діккенс), а історики літератури підкреслюють, що без автора ‘‘Веверлі’’ важко уявити собі всю пізнішу історію жанру. Як говорив Реїзов: ‘‘Роман із сучасного життя, подібно як і історичний роман, старанно досліджує головні риси, специфічні для даної епохи, її суперечності, її проблеми, частково відтворює звичаї, інтер’єри, моду та вбрання, висвітлює питання, що дратують юнаків, розповідає про історизм, який трактує сучасність як наслідок минулого і перехід до майбутнього. Так само, як і історичний роман намагається трактувати моральні відмінності сучасних людей як результат глибших причин суспільної природи. Таким чином, головна заслуга історичного роману містилася не стільки в самому романі, скільки в романі суспільного життя, який у ХІХ столітті став передовим літературним жанром’’[36, 154].

І цей жанр зберігав риси класичного реалістичного роману поки залишався у межах започаткованої Вальтером Скотом форми, а, отже, до того часу, поки представлена картина світу керувалася діалектикою історії, так чи інакше модифікованою чи незмінною. Коли ця діалектика почне змінюватися (у випадку описаного вище ‘‘компромісу’’ між часом та подіями це може бути, наприклад, визнання часу головною темою, яка надає усьому іншому похідний характер), то потім з’явиться перспектива нової стадії в історії жанру. І це вже не буде стадія класичного реалізму.

3.1 Створення  доктрини польського реалізму

Дивлячись на подальшу долю польської культури, ми можемо говорити про два мотиви чи аспекти одного потенційного діалогу, які міцно переплітаються між собою. Перший мотив міг би бути названий літературною доктриною польського реалізму. Закиди Юліана Клячко змусили задуматися над тим, чи вдасться вистояти концепції літератури, яка рішуче перекреслила кардинальні правила романтизму, чи вдасться підтримати програму ‘‘фламандської живописної’’ літератури, яка обмежується терплячим, врівноваженим описом очевидних подій сучасного життя.

Ця проблема виявилася  не лише в польській літературі, де ‘‘фламандське малювання’’, яке створювалося в сотнях образів та замальовок, одразу після листопадового повстання оголошене Крашевським як антидот на романтичне віддалення від ‘‘прози’’ життя. У подібній формі виявилася ця проблема на ранній стадії формування реалізму і в інших європейських культурах. Однією з версій цієї програми була естетика дзеркала у Франції, представлена творчістю молодого Стендаля (у дусі крайнього сенсуалізму філософів ХVІІІ століття зі школи Дестюта де Трасі) у вигляді естетичних тенденцій класицизму, сентименталізму та преромантизму. Подібні версії пошуку у тридцятих, сорокових та п’ятдесятих роках представляли антиромантичні маніфести та програми аналітиків, які намагалися збирати емпіричні факти, які б підтверджували  факт ‘‘дагеротипії’’.

Літературні постулати, які обмежуються завданнями ‘‘малого реалізму’’ відігравали в історії реалістичних доктрин  роль початкової стадії, після якої наступала стадія переходу від перелічування фактів до стадії ‘‘запозичень’’  у романтизму інтерпретації світу, розуміння історії, з’ясування заборонених механізмів та цілей діяльності суспільства і людини. ‘‘Великі реалісти та натуралісти цього століття: від Дікенса до Джорджа Еліота, від Бальзака до Достоєвського, від Стендаля до Золя завжди підносяться над наївним реалізмом, коли не стільки описують чи інформують, скільки розшифровують (або зашифровують), розкривають (або ж закривають) знання з досвіду’’ [49, 127].

У кристалізації доктрини польського реалізму в період між  повстаннями виникла проблема переходу  від ‘‘фламандського’’, описового, ‘‘мальовничого’’ пізнавального горизонту. Боротьба з цією проблемою є драмою Крашевського - теоретика, який у період ‘‘Ліхтаря Чорнокнижника’’ говорив, що шанс ‘‘фламандського малювання’’ існує в перенесенні спостережень на інші середовища і географічні райони. Пізніше він зрозумів, що потрібно рішуче відійти від сфери ‘‘очевидного’’, наприклад, до внутрішньої психіки людини. Дещо іншу пропозицію даного переходу висунув Г.Каменський, у якій ішлося про те, що польський роман розквітне тоді, коли візьме до уваги політичну долю народів, які знаходяться в окупації. У такому ж дусі наприкінці міжповстанського періоду роману творять такі письменники, як Ян Захарясевич та Зигмунт Мілковський (більш відомий під псевдонімом Теодор-Томаш Єж) [75, 51].

По суті, такі теоретичні роздуми виявилися складниками  тенденційності, яка після 1840 року щоразу впевненіше набирала права голосу, а після 1850 року – уже впевнено існувала. Стежка тенденційності не була чужою для  Юзефа Коженьовського (мотив ‘‘прагнення’’ з’явився в дигресії у ‘‘Пенсіонері’’) з тією лише різницею, що не було ніяких небезпечних політичних значень. Клячко цю тенденційність знецінив, назвав її дріб’язковою, Коженьовський же, одного разу рішуче відкинувши романтичний максималізм, як теоретик не міг наважитися на радикальний відхід від тенденційності без звернення до романтичної традиції, та й, не дізнавшись істинної потреби історичних перетворень,  це було б просто неможливо. Оскільки неможливо було створення теологічного бачення суспільної реальності без історичної перспективи та турботи про політичну долю народу. Великий реалізм виникає не просто через відкидання романтизму, але і з його критичного спадку.

Теоретична безпорадність  Коженьовського відбилася у другому  мотиві чи аспекті цього нерівного  діалогу з Клачко. Усталена  та гарно продумана тоді,романтична система пояснювала сенс життя, значення культури, які різними способами закоренилися у свідомості суспільства. Тому для того, щоб цей діалог міг набути  розмірів серйозного  ідейного руху, він повинен був представити  кращу, або таку ж життєву орієнтацію та перспективу розвитку суспільства, але тільки в антиромантичному баченні. Вибір роману про сучасне життя не означав лише вибір літературної форми чи жанру. Означав також ідеологічне рішення, а, отже, спирався на певну суспільну доктрину. В умовах відсталого суспільства це могла бути перспектива сміливих внутрішніх перетворень в сторону сучасності, подібна, наприклад, до тієї, якою живилася російська ‘‘натуральна школа’’. Але в ситуації народної неволі, у досить репресивному положенні така перспектива не могла формуватися так, як у незалежних народів.

Могла бути перспектива  прагматичного розуміння прогресу суспільства. Вона повинна була б  містити чітку філософію людини, обґрунтування нової обдуманої  політичної концепції (а пізніше  і власної патріотичної формули), а також повинна мати нове бачення ролі економіки  та організації суспільства, чітко окреслену програму перетворення колективного життя. Це могло б бути цілісне ‘‘позитивне’’ бачення світу, міщансько-демократичного суспільства, цивілізаційного та наукового прогресу і польської економічної експансії. До формування такої системи тоді так і не дійшло. По відношенню до міщанського суспільства та культури Заходу тодішнє польське життя було одноманітним. Таку одноманітність, створену романтичною лінією до розвитку, зрозуміли ще задовго до Бжозовського і дещо інакше, ніж пізніше Бжозовський, деякі сучасники Коженьовського. Норвід убачав у цій одноманітності недолік суспільного та надлишок народного. У відомому листі до Міхаліни Залеської 1862 року він писав: ‘‘Ніяке ми не суспільство. Ми великий народний стандарт. Якби батьківщина наша була таким же гарним суспільством, як у думках поляка, тоді б ми були на двох ногах, поважними, видатними людьми. А сьогодні поляк -  це велетень, а людина в поляку – карлик, і ми є карикатурами,  трагічним небуттям та сміхом велетня…над поляком сонце встає, але тим самим закриває весь світ людині. Цікаво є те, що поняття народу та суспільства, яке було виразником ‘‘каліцтва’’ польського народу, через кілька років послужило Норвіду для афористичних пояснень, які функції виконують різні жанри у листі до Франциска Венжика.

Згідно таких пояснень, оратор, красномовець є поетом держави, поет є поетом народу, романіст – суспільства. Яку ж філософію міг представити польським філософським  романтичним школам Коженьовський? У ролі теоретичної  бази романного світобачення повинні були послужити автору ‘‘Рідних’’ моралістична практика, поширювана видавцями, наприклад листи Б.Франкліна, якими кременецькі ліцеїсти задовольняли свій ‘‘голод’’ щодо філософських знань [9, 145]. Міщанський етнос Франкліна містив у собі працьовитість та суспільну користь, протиставляв шляхетсько-сарматський вимір цінності людини аристократичному ідеалу життя, але реалістична доктрина, створена  на такій основі не могла імпонувати ні романтичній критиці, ні будь-якій іншій критиці, що вимагала повного та зв’язного пояснення світу.

Коженьовський неодноразово у своїй творчості піднімав тему праці, достатку, гарної організації  господарства, та все ж з недовірою ставився до розквіту, важливих відкриттів у торгівельній, промисловій, фінансовій та інших сферах. Його улюбленим позитивним героєм був поміркований господар, найчастіше сім’янин у декількох селах або ж на одному маєтку. Він, герой, абсолютно самодостатній, без боргів, навпаки, з гарним грошовим запасом, займається усіма справами маєтку. Такий господар усю свою енергію присвячує контролюванню матеріальних та моральних справ у маєтку. Інколи Коженьовський виступав проти ‘‘індустріалізації’’, і в ‘‘Нових подорожах оригінала’’, і в ‘‘Рідних’’ сформулював пропаганду держави у промисловому дусі, переступаючи через шляхетські упередження та беручи за приклад вікторіанську Англію. Цей приклад видавався Коженьовському можливістю поєднати традиції з вимогами прогресу. ‘‘Ми повинні вчитися в англійців любити своє власне, шанувати та удосконалювати свої традиції’’[68, 159].

Застосований Коженьовським  до польських умов англійський варіант  означав поміркований господарський  прорив, згідно з традиціями, тобто розвиток повноцінних садиб та ремесла. Такий прорив вимагав обмеження шляхетських пересудів і не повинен був порушувати тодішні суспільні структури, які забезпечували моральне життя громади. Повинен був розвиватися малими обережними кроками, удосконалюючи при цьому реальність, не наражаючи її на ризик. [61, 201].

Протестуючи проти ‘‘позахмарного лету’’ романтиків, Ю.Коженьовський залишився прагматичним та приземленим у галузях, які вважав не романтичними. Коженьовського застерігали щодо його поглядів на перетворення суспільства. На тому етапі польської економіки в нього не було ніяких сильних аргументів для ґрунтовного індустріального перелому, а власними силами Коженьовський не зміг перебороти ментальності шляхетських лібералів того часу. Програма Коженьовського виявилася більш зрозумілою у львівському середовищі, у колі Добжанського та ‘‘Літературного Вісника’’. Романтики були добре підготовлені до сутичок із франклінізмом та міражами індустрії. Вони цінували працьовитість та ефективність, красу ‘‘тихого щастя’’, родинної ідилії, патріархальних дворів у зелених долинах, краю дитинства. Але вони знали, що гавань ‘‘тихого щастя’’ одночасно є замкнутим простором, перешкодою на шляху до самореалізації особистості, ба більше, вказують на беззахисність проти історичної реальності, проти подувів невблаганної історії. Не було в романтиків ілюзій щодо цивілізаційного прогресу. Вони не ставили під сумнів потреби удосконалення та розширення влади людини над ‘‘шкаралупою’’матеріального світу, з цікавістю ставилися до винаходів, і навіть самі брали участь у їх створенні. Та не в тому вони бачили головний прогрес у світі, не з тим пов’язували головну надію перетворення людини та реальності. Власне перетворення, а не часткової зміни. Будь-яка діяльність у матеріальній сфері може бути для людства двосторонньою, якщо не буде ставити цілі та нав’язувати ідеї нового морального і суспільного ладу.

Творцем теоретично зрілої та найбільш зв’язної версії романтичного органіцизму в Польщі був Август Цешковський. ‘‘Органічна праця’’ була для нього чимось значно більшим, аніж просто економічна діяльність. Таку діяльність, як і організацію наукових досліджень, підпорядковував потребам і постулатам переорганізації суспільства. Нічого дивного в тому, що для Цешовського не могло бути місця в Королівстві (цькування влади змусили його покинути Варшаву в 1842 році). Створена в 1848 році Польська Ліга була не просто  спілкою (через рік після створення налічувала майже 40 тисяч учасників). Її значення полягало на мудрому, упорядкованому збалансуванні господарських подій з політичними цілями. Цешковський, розуміючи роль роману в тогочасній культурі та її місце в системі ‘‘органічної праці’’, створив також теорію роману. Він потрактував цей жанр як навчальне знаряддя і у зв’язку з цим поспішно обмежив його горизонти (майже досконалим назвав адміністративний роман Масальського ‘‘Пан подстолі’’) Клячко також не мав нічого проти діяльності у стилі Польської Ліги. На цю тему він писав у полеміці з ‘‘Часом’’, протиставляючи Лігу з її намірами народному відродженню та протидії проти намірів загарбника галицькому прислужництву, якому закидав пристосування до невільницьких умов [65, 19].