Юзеф Коженьовський

Ураховуючи постулати соціології  у роздумах над романами,  ми отримуємо перспективу подолання звичаю (у давнішій літературній традиції  закріпленого, а в тодішній – не повністю). Згідно з ним, у романах є дещо ‘‘для читання’’, і дещо ‘‘для дослідження’’, ‘‘для аналізу’’ критиками чи істориками. Романтичні мотиви й еротика були призначені ‘‘для читання’’, але розвиток еротичного змісту літератури потрібно було і надалі відносити до завдань, які потребували додаткового обґрунтування та виправдання.  Мотиви виправдання можуть бути важливими: романтичні мотиви завжди були елементом, який заохочував пересічного читача до літератури. У любовних перипетіях героїв читач бачив не тільки власні любовні переживання, але також і все своє життя, раптом примножене, могутнє та урочисте.

                           2.1 Фемінізм та міф польського  Трістана

У романі ‘‘Спекулянт’’ Юзеф Коженьовський пише: ‘‘similis simili gaudet - нехай гарненькі читачки  пояснять своїм братам, коханцям і, навіть, чоловікам, якщо хтось із них….але перейдемо до справи’’[66]. Таке  жартівливе звертання, схоже на комплімент (‘‘гарненькі читачки’’) закладено приховані підтексти не зрозумілі для читача. По-перше, швидше за все, жінки не знають латини, але читають романи і тому є учасниками в діалозі з автором;  по-друге,  чоловіки не читають романів і, мабуть, латини вони теж не знають, і чи варто, взагалі, починати з ними розумну бесіду.

Цим авторське ‘‘кокетування’’ до читачок не обмежується, а, навпаки, тільки наростає з кожним новим романом.  Наприклад, у ‘‘Горбатому’’ ми читаємо: ‘‘не будемо зараз перераховувати способів, які пані Янушова використовувала для досягнення власних цілей. Для цього треба було б дуже багато часу і відволікло б нас від завдання нашого роману. І, зрештою, навіщо ці подробиці потрібні полькам, які будуть це читати? Чи потрібно  їм знати, як слабкі чоловіки підкоряють їх  та водять за ніс?’’ [66]. У ‘‘Рідних’’ після опису вбрання панни Ядвіги,  яка готувалася вітати Євгенія Забузьського йде запитання: ‘‘Хто ж з наших читачок не побачить того кокетства, навіть у такої жінки, якою була пані Ядвіга?’’[68, 180]. У ‘‘Щасті за горами’’ Коженьовський, описавши вітання закоханих панянок колишнім легіонерам, починає розмову: ‘‘Наші молоді читачки, котрі уже були такими щасливими та у батьківському домі приймали такого гостя, добре знають, що це важлива подія, яка запам’ятовується на все життя. Пам’ятною ця подія є так довго, що навіть ті читачки, обличчя яких уже не випромінюють молодого рум’янцю, а неспокій життя видніє у зморшках, очі яких уже давно не сяють, прочитавши це, згадають момент, який вони пережили особисто. І тоді на їх блідому обличчі з’явиться рум’янець, чоло їхнє розгладиться від зморшок, очі засяють яскравими променями, а груди піднімуться пишним зітханням за минулим, яке, на жаль, зникло вже назавжди ’’ [67, 417].

Така традиція звертання до читачок  винайдена не в часи Коженьовського і властива не тільки йому.  Контакт з жіночим віртуальним адресатом зустрічається вже у ‘‘Графі Остророгу’’ Людвіга Скоморовського, у ‘‘Пану Антону’’ Фридерика Скарбки, у романах Ярачевської. Твори Коженьовського свідчать про те, що з плином часу ця традиція тільки закріплювалася та розвивалася.

Кінець ХVIII та початок ХІХ століття виявився епохою інтенсивного надолужування жіночої освіченості. І навіть елементарні знання та громадянська освіта усіх дівчат із часом принесли свої плоди. Розвиток освіти поповнювався  такими програмами відомих діячів, як  Гуго Коллонтай і Тадеуш Чацький. Сповнені драматизму історичні події 1791-1815 років виривали чоловіків із домівок, дворянських садиб. І через безвихідь їхнє місце займали жінки, управляли господарством, піклувалися про рідних. Така генерація жінок, які неодноразово жалкували з приводу своєї непідготовленості до життя, все більше пробуджували амбіції у своїх дочок. На початку міжповстанського періоду жінка, яка писала романи, мала вже свою польську історію з такими прізвищами, як Анна Мостовська, Марія Чарторизька – Вітремберська, Клементина Гофман-Танська,  Луція Раутенстраухова та Анна Накваська. Жінка, яка уміла читати, це вже було не рідкістю, навіть поза палацами  магнатів.  Зміну на ринку потреб швидко помітили  і романісти, і автори науково-популярної літератури: ‘‘Поважний храм науки перетворився у будуар жінки. Сьогодні жінки мають твори, присвячені виключно їм, де у вільні від байдикування хвилини, вони можуть вивчати міфологію, історію, граматику, фізику, хімію і, навіть, астрономію. То чому ж вони не повинні вчити права?’’ – запитував анонім вадемекума для ‘‘прекрасної статі’’, виданого у 1831 році.

Наприкінці романтичної  епохи Ц.К.Норвід озвучив одну із вад польською поезії, яку називав недорозвиненістю, або парезом ‘‘жіночої сторони’’ рідної мови: ‘‘…якщо розглянемо поезію інших народів, знайдемо в ній  різні типи жінок, а польська поезія не створила свого типу жінки. Марія Мальчевського – це, швидше, крик жінки, яка не є ні коханкою, ні жінкою і не може розвиватися; вона могла бути ким завгодно, однак була придушена у моменті свого становлення. Адам Міцкевич краще та дипломатичніше вийшов із ситуації: він свою Гражину прикрив шоломом, при чому так виразно, що до кінця не зрозуміло, чи то чоловік чи жінка? Альдону сховав у вежі, оточеній недосяжним муром на очах у її чоловіка. Гадаю,Телімену за тип польської жінки теж брати не можна, а Зося ще надто мала. Характери жінок Красінського це примітки на полях його поем. У Юліуша Словацького Балладина є персоніфікацією відомих народних балад, Лілля Венеда – легендарний образ чи одна з архітектонічних масок, які підтримують карнизи, і обличчя яких виглядають, але шия, груди та тіло переходять у площину стіни.

Одним словом, з цього  погляду наша поезія подібна до судна  Ламбри, який наказав розстріляти своїх мореплавців, тому що вони позакохувалися у жінок’’[36, 301]. З погляду критика, що порівнює ступінь фемінізації польської літератури з сучасною західноєвропейською літературою,  жартівливе порівняння Норвіда слушне. Польська література,  особливо в порівнянні  з французькою, справді виявляє ‘нездужання’’в області  індивідуальності та ‘неофіційної’’ проблематики. Це явище неодноразово тлумачено як результат окресленого напрямку культури,  у якій ‘‘приватне’’ життя, не зараховане до загального, уважалося гріховним, зрадою батьківщини.

Але з погляду історика літератури, Ц.К.Норвід вимагає особливої рефлексії. Натяк той має певну специфіку, частково правильну, тому що польський романтизм насправді не створив великих перетворень жінок,  але у твердженні Норвіда немає нічого про те, що романтизм зміг сказати чимало нового та важливого про кохання і зумів прищепити певний ідеал жінки та кохання, значення якого виявилося обов’язковим, навіть після згасання романтичного струму.

В усій давній польській літературі звучав, в основному, голос чоловіка. Літературний критик К.Чаховський зазначає,що чоловік був темою кохання, він його переживав, він, без огляду на те, з якою мірою пошани він говорив про кохану, був ‘‘активною стороною’’ та усвідомлював свою перевагу. Інакше було лише в деяких любовних піснях, які належали до народної літератури [49, 236].

У давній польській моральній практиці і в шляхетській ментальності були  різні приклади любові для чоловіків і для жінок. В офіційній науці про мораль чуттєвість означала гріх, але інакше на цей гріх реагували тоді, коли це зробив чоловік, і тоді, коли згрішила жінка. Християнсько-шляхетські погляди менш прискіпливо ставилися до чоловічих злочинів згідно шостої заповіді, але зі всією суворістю стосувалося це жінок, які порущували заборони. Обтяженій споконвічним тавром Єви, вигнаної з раю та відштовхнутої християнством, до дівчини застосовувалися дуже суворі вимоги: залежність, відданість чоловікові. Власне щастя жінка повинна була знаходити у створенні щастя для чоловіка.  Модель кохання, яку повинна була реалізовувати була ‘‘назаретською’’ моделлю. Моральна толерантність щодо проявів подружньої чоловічої невірності, а особливо щодо порушень у холостяцькій молодості дозволяє говорити про концесію шляхетської ментальності на користь ‘‘земної’’ моделі еротики під знаком Дон Жуана.

Цікаво було б вияснити, у який спосіб іудейсько-християнський міф про Єву-грішницю змішався з відлунням прадавньої полігамної традиції,  які пізніші впливи (наприклад, орієнтальні) відбивалися  на шляхетській моральності. У житті старої Польщі ситуація жінки як у сфері еротичної моралі, так і в правовій галузі була особливо невільницька. Важко не погодитися із твердженням, ‘‘що в усьому укладі  життя жінки лежать основи загальновідомої пасивності, деградування її, передусім, до ролі продовжувачки життя’’[55, 67]. Чи можна в  ситуації такої деградації уявити собі шанси для моделі кохання під знаком Трістана?

На тлі старопольської традиції виразно видно, що сентименталізм подолав, якнайменше, дві перешкоди, де меншою є маргінес еротичної тематики, яка всіляко допомагала ще більшій перешкоді – закоренілий антифемінізм. Проти сентиментальної чуттєвості, звеличенню жінки, еротики виростав мур ментальності, моралі, законодавчої та економічної практики. Цей мур був лише трохи надщерблений поезією рококо,  у творчості Карпінського та Войцеха Мера. У творах цих письменників яскравіше, ніж будь-коли відображені мрії жінок щодо права на приватне життя. І лише сентиментальний роман на початку ХІХ століття показав, що опис почуттів є основним завданням літератури, а любовні історії є головними темами.  ‘‘Що колись  з’являлося лише у деяких письменників, зараз стало обов’язковим літературним методом’’[45,179]. Художні досягнення польської сентиментальної романістики на тлі західноєвропейської літератури невеликі. У них багато вторинності, ідеологічних непослідовностей  та невідповідностей. Але потрібно сказати, що при всіх недоліках заслугою такої літератури було впровадження нового погляду на кохання. Завдяки впровадженню кохання за моделлю Трістана в романах ламаються старі стереотипи щодо основ жіночого щастя. Автори відобразили нові умови щастя жінки. Відбулася ‘‘велика брехня сердець’’[98, 31]. Бернатович та Кропінький у цій брехні просунулися досить далеко, Вітребмерська була обережнішою. Фінал ‘‘Мальвіни’’ намагається вказати на можливість поєднання туги за реальною любов’ю, згідно з усіма традиціями та постулатами. На тлі польської традиції всі новаторські романи створюють рівноправність чоловіків та жінок як коханців. Мальвіни є повноправними партнерками своїх Людомирів, активні у пошуках свого щастя, такі ж багаті духовно, як і Людомири.  Ситуацію духовного партнерства  відзначав епістолярний вид нарації, котрий був, ніби, двоголоссям чоловіка та жінки,  які мають однакові права голосу. З точки зору сучасного читача, додатковим симптомом рівноправності є брак індивідуалізації мови, яка на той час рідко використовувалася. Однакова сила емоцій випромінюється як з листів чоловіків, так і жінок. Такий вияв фемінізму могли собі дозволити тільки письменники, пов’язані з аристократично-елітарним культурним середовищем.

Незабаром до стилю, створеного сентименталістами втрутилася романтична молодь. І, хоча,  вона більш асоціювалася з провінцією, аніж із ‘‘великим світом’’завдяки своїй молодості, натхненню, свободою, вони досягли в цьому стилі більше (та інакше), ніж їхні попередники. Натхненні своєю силою та активністю, вони здатні були ламати те, що не ламала навіть наука. Вони знали, що, мріючи про кохання, намагаються зрозуміти найсвятішу та найдорожчу таємницю космосу. Заради цього готові були боротися не тільки з суспільством, а з самим Богом чи Сатаною. Так вони потрапляли в поле проблематики та літературної експресії, яка вже не мала майже нічого спільного з куртуазною салонною елегантністю і м’якою меланхолією сентиментального роману. Еротика молодого Міцкевича є відвертою та глибокою.  Деякою мірою польський романтизм подолав та зумів створити контакт із божевільними, насильницькими мотивами, знято бар’єр  надмірно дратівливого мовчання у проблемі статі. Та фактом залишається те, що перед листопадом 1830 року, який завернув нормальний розвиток польського романтизму в інше русло,  польською мовою написано було не тільки ‘‘Марію’’, але і ‘‘Канівський замок’’. Ця поема описує драматичне сплетіння ‘‘нічної’’ еротики та  суспільного бунту [86, 217]. З’явився і в польській літературі поштовх до еротики, пов’язаної зі свідомістю, любов може показати тобі шлях не тільки через цноту та мудрість, але також і через безумство та зло. Любовне зізнання молодих романтиків реалізується  різними виявами: від тихого лагідного шептання до вибухів блюзнірства. Еротика сплітається з бунтом проти застарілого світогляду, з критикою моральності, родини, звичаїв.

Фатальною долею покоління  романтиків було створення величної любовної поезії, але не  спромоглись розвивати її далі. Перетворення жінки створив, скоріше за все, лише Красинський (про що у 1860 році Ц.К.Норвід міг не знати) в адресатці листів до Дельфіни Потоцької.

Романтична сакралізація еротики та поєднання з нею  обожнювання коханки не могло не відіграти ролі на позалітературну долю фемінізму. Таке обожнювання в усій європейській культурі показувало дорогу емансипації жінок. Апофеоз еротичного кохання рідко супроводжувався роздумами про потребу рівності жінки з чоловіком в усіх суспільних правах, але в міфі романтичної любові містилася потенційна ідея абсолютної рівності. Саме вона диктувала ‘‘безрозсудні’’ слова, які противники романтизму вважали за небезпечну пропаганду  ‘‘незвичайних’’ шаблонів поширюваних феміністками. 

Пізніше з кола романтиків та за допомогою їх поезії виростали емансипантки, які шокували своїми думками, маніфестаціями, з сучасної точки зору екстравагантними,  такими, що зазіхають на суспільні позиції, які належать чоловікам.  Активно розвивалася публічна дискусія щодо розлучень, і це дозволяє нам детальніше та виразніше уявити собі, яке важливе місце посідала проблематика кохання у системі романтичної думки. І, не дивлячись на несприятливі умови, з тих пір тема кохання неодноразово з’являлася на сценах. З цього боку, листи Дембовського є повчальним прикладом [51, 17]. Ідеться тут не тільки про його наївні літературні ілюстрації негативних наслідків відсутності впізнання ‘‘людини у жінці’’. Важливішим є цілий рух, котрий Дембовський організував у рамках ‘‘Наукового огляду’’, і який став першим реальним феміністичним рухом з власною програмою. Імовірно, цей рух, що все більше поширювався в 40-их роках був значно важливішим явищем, ніж це здавалося на перший погляд. На фундаментальність руху вказував і Казімєж Вика, коли писав, що фемінізм покоління Дембовського це ‘дуже важлива проблема для духовності покоління, а для істориків літератури навіть не зрозуміла’’[103, 287].

Не применшуючи значення ‘‘ентузіастів’’ для творення жіночого питання на новий лад і в новому контексті, все-таки ми повинні розуміти, що національний романтизм після листопадового повстання відходив від ‘‘обожнювання’’ еротики. У ‘‘Конраді Валенроді’’ кохання було  подвигом героя, а не його станом. ‘‘Відмова Альдони - це моральний ордер чистоти намірів в його власних очах, тому що знає, що це найбільша ціна, яку може заплатити за свій вчинок’’[95, 84]. Такого трагізму Валенрода в пізнішій поезії Польщі не залишилося і сліду, еротика та кохання застаріли.

Жінці у світі було визначено місце, згідно з уявленнями людства, які сформував романтизм (‘‘Гражина’’) і які прийняла велика патріотична лірика (‘‘До матері польки’’). ‘‘У нашій країні, – писав Е.Хоєцький, – жінка стоїть на сторожі  ковчегу безсмертя, вона стимулює чоловіка до дії, випроводжає  дітей на поле битви, оплакує померлих, а в’язням крізь ґрати посилає промені надії’’[59, 116]. Надання жінкам істотної участі в політичному житті та виконання цієї місії – усе це не могло не будувати авторитету в області моралі і політики та не впливати на громадянську освіту. З цієї точки зору, польські жінки вчилися й отримували досвід з народних середовищ,  чим і відрізнялися від своїх ровесниць з інших країн. Багато таких жінок залишили слід в історії, виконуючи складні завдання і наражаючи себе на небезпеку (наприклад, Марія Ільницька  на посаді архіваріуса повстанського уряду у 1863 р.).