Юзеф Коженьовський

У романах Ю.Коженьовського репрезентація світу жінки є кількісно однакова і не менш важлива, як і світу чоловіків. Виведення  жіночого світу до першорядної ролі – це жест, який автор повторював у кожному романі, це яскраво видно в діалогах, які автор пов’язував з літературною традицією та сучасністю. Ю.Коженьовський розуміє, як виросла роль жінки в тогочасному світі. Герой, якому автор вклав в уста свої погляди, у романі ‘‘Нові подорожі Оригінала’’ Ян Фірлей говорить: ‘‘Зараз епоха панування жінок і тому, все, що діється в домі та поза ним, має жіночі сліди та характер, який би наші предки ніколи не визнали’’[66, 186]. Фірлей про це говорить з певною іронією, тому, імовірно, це не є позитивним фактом, але ми не можемо не брати його до уваги.

Ствердження фемінізованої  тогочасності мало велике значення для Коженьовського, так як і відхід від піднесеної історичної сфери до побутової реальності; від сфери фантазії до сфери правди. Жодних Мальвін, Гражин, Альдон чи Лаур, такі імена є навмисним протиставленням літературності. Зі слів Павла Божицького зрозуміло, що ці імена виникають у головах авторів: ‘‘Я і сам не знав,  як назвати нещасливу свою кузину, Беатрисою чи Лаурою, бо ще не вирішив, ким я є більше: Данте, Петраркою’’[66, 153].

Велика кількість позитивних героїнь Коженьовського носить нормальні імені, які часто зустрічаються в житті, наприклад, такі як Клара у ‘‘Спекулянті’’, Аннуся у ‘‘Колокації’’, Юлися, Марта, Евуня у ‘‘Подорожах Оригінала’’, Тереза, Агатка у  ‘ ‘Нових подорожах Оригінала’’, Сабіна у  ‘‘Тадеуші Безіменному’’, Уршуля в ‘‘Горбатому’’, Бронися у  ‘‘Вдівці’’ чи Текля (улюблене ім’я Коженьовського, яке трапляється у  ‘‘Пані Стольніковічу Волинському’’, ‘‘Щастю за горами’ та ‘‘Жертві та сумлінні’’).

Імена літературного  походження рідко слугують для називання  позитивних героїв, і, як правило, їх застосування слугує додатковою підставою. Ім’я панни Камілії в ‘‘Колокації’’ виражає претензійність її батька-нувориша. Імена літніх жінок, що звучать по-чужому або оригінально вказують на звичаї минулої епохи [106, 325]. Ономастичний звичай Коженьовського, що є визначником свідомо піднесеної реалістичної конструкції  зображеного світу, представленого певними іменами для сатиричної характеристики. У ‘‘Колокації’’ дружину одного із ‘невдах’’ звати Плацида, а панночок Плахнянок – Криспіна та Зенобія. Теофілією звали розпусну  пані Чешевську в ‘‘Горбатому’’, Гермінія – деморалізована модниця з ‘‘Рідних’’, Елеонорою звали кокетку у творі ‘‘Жертва та сумління’’, Імена Луцина і Філіс зустрічаються у сентиментальних пісеньках облисілого провінційного лева, пана Якуба в ‘‘Колокації’’.

Антропоніміку Коженьовського можна трактувати як елемент суперечки  письменника з манерою сентименталізму. А також як небажання наслідувати романтичні імена, оскільки ці імена слугували для виокремлення, вирізнення з натовпу, були знаком індивідуальності, певним символом. Насправді,  Коженьовський не висміює романтичний метод називання (швидше насміхається з сентиментальності), він просто його не застосовує. У його романах ім’я корелює зі спільнотою,  прирівнює позитивного героя з суспільством. Ономастика впроваджує певну тональність і рівень мови про людський світ, про кохання. 

Соціальний аспект фемінізму та емансипаційних прагнень,  які акцентують проблематику статі, не були виражені належним чином у літературознавстві. Загальні звички послугування терміном ‘‘соціальний’’ виникали, передусім, з його фразеологічною пов’язаністю зі словами типу ‘‘клас’’, ‘‘прошарок’’, ‘‘конфлікт’’, ‘‘класова боротьба’’, ‘‘революція’’ і таке інше. Фізіологічний критерій виокремлення жіночої спільноти вже на самому початку порушує ‘‘чистоту’’ бачення соціального характеру жіночих рухів. При такому звичаї вживання слова ‘‘соціальний’’ можна легко звинуватити різних сентиментальних героїнь  у ‘‘відхиленні від соціального життя’’ [36, 296]. Щоб віднайти зв'язок чутливості з соціальним життям, потрібно зазначити, що жіноча проблема є соціальною не тільки коли йдеться про право вибору жінки, а також і тоді, коли йдеться про місце жінки в родинній ієрархії та  еротичній культурі.

Критика традиційної  моделі функціонування родини та руйнування закоренілих зразків стають основними постулатами багатьох революційних рухів і протестів. На Заході деякі суспільні феміністичні організації намагалися  пролити світло на дану проблематику, яка не мала соціального виміру в очах істориків літератури. Завуальованість соціального виміру чуттєвості та еротики в сентиментальній літературі певною мірою сприяла тому, що і в західноєвропейській культурі, і у польській більше значення мали приклади з елітарних середовищ. Осередками нової емоційної чуттєвості були магнатські садиби, у яких проблеми статі з’являлися раніше, ніж у звичайних культурних прошарках. Героїнями нових любовних історій були дами з вищих соціальних класів: графині та принцеси, коханки начальників та міністрів, подружки філософів та єпископів. Провідна роль аристократок на початку феміністичних рухів не була аномалією. У теперішньому суспільстві почуття несправедливості стимулює жінок до високих досягнень у професійному плані. Значуща життєва позиція та літературна роль сприяли популяризації емоційної культури та культури фемінізму в нижчих соціальних класах. Для нижчої верстви населення елітарне виховання є заманливою пропозицією. Але незадоволені економічні та політичні потреби жінок в елітарному середовищі сприймалися менш дошкульно, ніж не проявлені амбіції в родинній чи товариській сфері. 

З точки зору фемінізму, симптоматичною була модель кохання, канонізація  якої  в усій європейській літературі вироблялася протягом багатьох століть, призводячи до створення в літературі еталону еротичної культури під знаком Трістана. Відновлення ‘‘трістанової’’ моделі кохання, складником якої є ідеальна рівність духовних повноважень коханих, відбувалося разом з гострим відчуттям конфлікту з традиційним баченням ситуації жінки. У традиційних поглядах містилися цінності, які неможливо було швидко відкинути. У ‘‘Новій Елоїзі’’ Руссо та у ‘‘Стражданнях молодого Вертера’’ Гете новий Трістан кохає жінку з відчуттям життя, але одночасно піддається натиску тієї традиції, яка вимагала від жінки жертви. У цих романах конфлікт прав чоловіка та коханця є просто двома баченнями кохання [104, 79].

Абсолютне схвалення  ‘‘трістанової’’ моделі кохання активістками феміністичного руху та їхня участь у творенні даної моделі означало те, що жінки погоджувалися з образом сентиментальної коханки з яскравим акцентом переваги жінки над чоловіком. Такий стиль мислення став частиною романтичної критики ‘‘знеціненого світу’’, створеного слабкими та посередніми людьми. Романтики наділяли жінок усім, що вважали найціннішим: особливою здібністю ‘‘чуття та віри’’, володінням таїни кохання. Романтичні коханці поклонялися своїм жінкам, уважаючи їх ідеалом людства. Неважко собі уявити, з яким трепетом ставилися до такої літератури жінки. Поезія виступала проти закостенілого світу традиційної невільницької покори, навіть наклепи про інтелектуальні відхилення чи нездатність до публічних дій в очах романтиків змінювалися на позитивні риси жіночності, жінка не повинна була мати нічого спільного з тією традицією чи з реальністю, яку проклинали ідеалісти.

Отже, романтичне бачення жіночності та романтичної еротики гармоніювали з демократичними тенденціями розбудженого індивідуалізму. Суспільна привабливість ‘‘тристанічної’’ еротики виявилася, зрештою, характерною не лише для епохи романтизму.

                           2.2 Жіночність та краса в романах Коженьовського

На тему жіночності з  характерною для нього проникливістю  писав В.Гомбрович: ‘‘Сучасна жіночність є жахливою, не жіночою…Хто створює жіночність? Чоловік? Безсумнівно, чоловік є ініціатором, але потім жінки самі починають вдосконалюватися, і це мистецтво зваблювання розвивається  механічно, втрачаючи при цьому відчуття реальності та міри. Сьогодні жінка є жінкою більше, ніж повинна бути: вона заряджена жіночністю, яка є сильніша від самої жінки, творить певну суспільну конвенцію повної гри’’[36, 340]. Тому перехід жінки в людину Гомбрович бачить у ‘‘видобуванні жінки з жінки’’, тобто визволення її приналежності до певної статі, які принижують жінку як людину та не потрібні для того, щоб мати успіх у чоловіків. Через те для цього успіху достатньо самої статі, без додатків.

Немає значення, що героїні романів Коженьовського ‘‘перенасичені жіночністю’’, автор розуміє її не тільки як тілесну привабливість, але і як яскраво виражену соціальну роль. Ці ролі мають свій ‘‘мікровимір’’, але реалізуються і поза ним. У своїх романах автор робить ескізи багатьох жанрових картинок, які змушують читача насолоджуватися ‘‘прекрасним виглядом’ жінок у різних амплуа: на кухні, у коморі, у будуарі. Коженьовський із захопленням описує чари ручної робити,  читання книжок, до важливих жіночих обов’язків автор залічує вишивання та плетіння, молодих наречених у романі хвалить за турботу про чоловіка, його комфорт, за впорядкування його речей та за гарний сніданок. Панна Клара у ‘‘Спекулянті’’ виглядає дуже жіночно тоді, коли взяла в пазуху трохи пшениці і пішла до птиці, годувала качок та курей, ‘‘белькотала до індиків та сміялася, коли ті злилися’’[66, 201]. К.Іжиковський, іронізуючи з такого стереотипу говорив, що ‘‘як правило, це солодке, домашнє сором’язливе  дівча, зазвичай, наївна блондинка з блакитними очима, овіяна весняною красою’’ю. Але в романах Коженьовського жінка має також опікунські задачі, повинна піклуватися про порядок в домі, злагоду в сім’ї, моральну атмосферу, а також материнські обов’язки. Жінка, позбавлена усіх цих здібностей, у романах Коженьовського має негативний образ. Розлучниця, кокетка, жінка, яка не переймається проблемами чоловіка, безсердечна мачуха – усі ці героїні у творчості письменника нежіночні образи.  Здатність кохати творить із жінки жінку, навіть тоді, коли погано розуміє свої почуття, як панна Клара у ‘‘Спекулянті’’ з-поміж трьох претендентів обирає найгіршого. Усі помилки будуть пробачені героїні, тому що вона щиро кохала і діяла за покликом серця. Саме серце дає жінці право на боротьбу за щастя і Коженьовський цього права не відкидає, а навпаки, лише укріплює його згадкою повчань про покору перед батьками та підкорення їм, не наполягаючи безперестанку на точному виконанні умов, як наприклад,  рішення панни Камілії у творі ‘‘Колокація’’.

Героїні Коженьовського не втрачають своєї жіночності, коли помиляються, навіть фатально, але втрачають  її тоді, коли показують надмірні авторитарні  схильності чи інтелектуальні здібності. Негативними рисами жінок завжди є літературні амбіції (в одному зі своїх драматичних творів письменник показав нещастя, яке спіткало жінку через її втручання у творчість) або ініціативи щодо вирішення проблем з власністю чи бюджетом. У ‘‘Рідних’’ один із наставників, що висловлює моральні вчення автора, з осудом характеризує Забузьську, даму, яка деформована аристократичним вихованням. І, ‘‘відчуваючи в собі силу волі та характеру, взяла все у свої руки та стала головою дому’’[68, 60]. Сатиричну концепцію ‘‘чоловік - жінка’’ з перевагою жінки автор розгортає у творах ‘‘Друга жінка’’, ‘‘Спекулянт’’. У ‘‘Другій жінці’’ ця концепція є основною сюжетною лінією. Коженьовський навмисне створює такі сцени та ситуації, де показує покору дружини, навіть якщо ця покора показна, тому що дружина перевищує чоловіка у духовному сенсі. Автор говорить, що у такій ситуації краще приховати свої переваги та забути про розумові обмеження чоловіка, аніж відкрито домінувати над чоловіком та наразитися на висміювання і себе, і чоловіка.

У романістичній аксіології автора ‘‘Рідних’’ еротичне кохання стоїть на чітко визначеному місці, і це місце не головне. Визнання переваги  жінок у чуттєвій сфері не означає їхньої переваги в інших сферах життя. Коженьовський показує, що жінка здатна кохати більш палко та спонтанно, ніж чоловік, але наголошує на тому, що на романсах та на коханні життя не закінчується. Довкола закоханих відбувається чимало подій,  зовсім не романтичних. Жіночність у романах Коженьовського підпорядкована органічному ідеалу еволюції суспільства, близька до постулатів тодішніх практичних поміркованих діячок традиційного та конформістського крила жіночого руху, який взагалі-то, був антифеміністичним  рухом, хоч і проваджений жінками. Цей рух мав велике суспільне значення в період між повстаннями. Виражався у зростаючому організаційно-педагогічному зусиллі та розширеною видавничою діяльністю, не зважаючи на перешкоди загарбника, користувався підтримкою консервативної еліти.

Важливу для цього  руху теорію або ж ‘‘філософію’’ жіночності К.Гофман-Танська розпочала розвивати вже у ‘‘Згадці про гарну матір’’ (1819), а повністю розвинула під кінець життя у 3-томній праці ‘‘Про обов’язки жінок’’. Згідно з цією теорією, чоловік насправді ‘‘не є людиною в більшій мірі, аніж жінка’’ (жінка завбачливо покликалася на авторитет самого Лукаша Гурницького), просто духовність чоловіка більш корислива, ніж жінки. Жінка переважає над чоловіком лише емоційними нахилами, а поступається йому у двох інших сферах: у розумовій сфері та у сфері волі. Звідси директива: бути другою в суспільстві, більше допомагати, ніж діяти, охоче виконувати чужі забаганки, а не свої [48, 124]. І така аксіома відома ще здавна, закріплена в ментальності та включена до ‘‘скарбниці’’ здорового глузду. Ілюструють цю аксіому історичні приклади, жодна жінка не відкрила нічого великого, не створила ні філософської, ні релігійної системи, не була видатним вождем і под. Лише у другій половині ХІХ століття, коли емансипаційні рухи посилилися, почався пошук наукових аргументів для захисту.

На шпальтах ‘‘Варшавської газети’’  у 1854 році відбулася публіцистична кампанія на тему жінок, які пишуть. У цій кампанії найбільше сумнівів виражала найліберальніша учасниця дискусії Шмігельська, право жінки писати на її думку, залежало від виконання основних домашніх обов’язків [36, 347].

Жіночій емоційності  не довіряють, тому що емоційність асоціюється  зі стилем життя, який загрожував здоровому глузду. Тому різними способами та за допомогою різноманітних мотивацій чуттєвість намагалися контролювати. У здоровій концепції життя людини чуттєвість не була козирем жіночності. Е.Дембовський, полемізуючи з ‘‘Думками про виховання жінок’’ (1843) Елеонори Земенської, закидав авторці елементарний брак логіки.