Юзеф Коженьовський

Проте Коженьовський  не зупинився лише на  дослідженнях минулого польської літератури. Його більше захоплювала сучасна історія  літератури,  цікавився людьми, які її творили. Завдяки літературним зібранням, що проходили у генерала Крашинського, мав тісні зв’язки з Ошинським, Моравським. Входив до редакцій ‘‘Pamiętnika Warszawskiego’’, ‘‘Tygodnika Рolskiego’’. Співпрацював з кременчанами ‘‘Pamiętniku  Naukowym’’. У 1821 році увійшов до складу редакції ‘‘Gazety Literackiej’’. Часто відвідував лекції Ошинського, бував у його театрі. Вів літературні дискусії з Моравським, з Бродзинским, який звертав увагу Коженьовського на нові цінності в творах Шиллера. Заохочував його до вивчення творчості Шекспіра. Коженьовський поглинав усі поради і вказівки досвідченого поета та вченого.

Перші роки неспокою перед  повстанням, що закінчилось ліквідацією  ліцею та примусовим переселенням  Коженьовського до Києва, становлять своєрідну пустку у житті такого працьовитого письменника, який майже до останньої хвилини життя не розлучався зі своєю професією. Непросто точно визначити причини мовчання письменника. Можна з великою вірогідністю припустити, що настрої які панували у Варшаві перед повстанням луною докотилися до Кременеця, а надто політичні наслідки були відчутні для ліцею, вони все більше загрожували його існуванню. Початок повстання у Варшаві одразу викликав  репресії по відношенню до волинського шкільництва, у тому числі і до кремінецького навчального закладу. Було видано указ про ‘‘від’єднання Волинської та Подільської губернії, у науковому сенсі від Віленського університету та їхнього приєднання  до Харківського університету’’. Іншим актом репресії був виданий генерал-губернатором наказ про те, щоб молодь, яка виїхала на різдвяні свята додому вже не поверталася до ліцею. Із того часу і надалі ситуація з політичними утисками та репресіями лише погіршувалася. Це все не могло не вплинути на Юзефа Коженьовського, для якого ліцей був важливою частиною його життя.

Свій життєвий шлях Юзеф Коженьовський закінчив у Дрездені 17 вересня 1863 року. 5 квітня 1864 року його тіло було перевезено до Варшави та поховане на Повонзському кладовищі, поруч із сином у сімейному склепі.

Юзеф Коженьовський – цікава постать у польській літературі ХІХ ст. Цей письменник, який працював і творив в епоху романтизму, так і не був ані класиком, ані романтиком, хоча навколо цього питання, після смерті митця, виникало багато суперечок. Про Ю.Коженьовського говорили, що він був співцем реалізму, інші, що у драмах письменника бачили суто романтичні риси. Письменник, як і всі інші романісти тієї доби, відходив від визначеного романтизмом напрямку.

Перед польськими критиками  роману на схилі романтизму постало надокучливе питання, коли стало зрозуміло, що в поезії ми точно “пробились” до самостійності, до власного, неповторного доробку серед доробку загальнолюдського: “Що ж ми принесли самі як національний факт в історію роману? [...] Дійсно, що б ми могли відправити на публічну виставку романтичних творів з нашої літератури, відправити як своє за змістом і формою?” [36, 5].

Критики, які таким  чином ставили питання знали, що на такій “публічній виставці”  Французи  із Бальзаком, Віктором Гюго та Олександром Дюма (батьком), Еженом Сю  все ефективніше конкурують з англійцями; уже століття вважається силою в романі - завдяки Гете, Ріхтеру та Гофману - німецький роман; що з часів Гоголя все більшу роль відіграють росіяни. А що ж ми? Який дійсно оригінальний твір - пише цитований критик - могли б ми там показати перш за все “Щоденники ” Яна Хризостома Паска... Може ще “Пана Тадеуша” Міцкевича, “Щоденники Сопліци” Хенрика Жевуцького.

Були в той час  і рецензенти, які  щедро наділяли визначенням “геніальний” різних наших письменників-романістів. Таке визначення дісталось Крашевському і Коженьовському. Через роки стало відомо, що мали рацію ті, які не піддавались ейфорії захоплення.

Але той факт, що Крашевський  не Бальзак, а Коженьовський не Діккенс, не повинен і не може бути причиною “поблажливої погорди” з боку нащадків, від якої Крашевського захищав відомий поет нашої сучасності. Тим паче, що і Крашевський і Коженьовський знали собі ціну і, принаймні, не претендували на ті найвищі звання, які їм не раз посмертно признавались. Коженьовський розумів, що його твори можуть бути “бліді” бо, як сам писав  “це залежить від таланту, якого  не можемо дати більше, ніж маємо”  [66, 113].

Пам'ятаючи про це, ми тим більше свідомі того, що і  зараз автор “Спекулянта” так  само, як Крашевський чи Качковський, мають свою віддану публіку, хотілося б зрозуміти, як так сталося, що часи роману, згідно з очікуваннями, повинні були наступити одразу після Коженьовського? Чому в Польщі не романтикам “випало відіграти роль у найбільшій літературній революції ХІХ століття: у вибуху роману”? Того роману, який “розвалив традиційне генологічне мислення, пожер інші жанри, порушив літературну екологічну  рівновагу та здобув абсолютну домінацію на читацькому ринку” [89, 30]. Що призвело до того, що такий великий літературний перелом у нас відбувся абсолютно не так, як він відбувався в ряді європейських країн?  

Ми вважаємо, що до відповіді  на це питання не наблизила б, звісно потрібна і варта того, щоб бути написаною, монографія про романістику  Коженьовського, складена (як це не раз бувало у цінних працях такого типу) з аналізів окремих творів і на додаток показуючи ті чи інші вигини хронологічної лінії творчості. Окрім того, додамо, що в біографії Коженьовського-романіста таких вигинів і відхилень було небагато, протягом десятиліття його “романної” творчості не принесли якихось особливих плодів: між “Спекулянтом” (1846) та “Колокацією” (1857) і найбільш зрілим твором “Рідні” (1856) немає ані значної зміни класу, ані зміни “форми” для того, щоб потрібно було детально аналізувати еволюцію їх автора; “Нові мандрівки Оригінала” (1850) найважливіше “відступництво” від лінії “Колокації”, “Спекулянта” та “Рідних” не є твором, який би витримав порівняння з ними. По суті, Коженьовський є автором кількох важливих романів, до яких, окрім згаданих трьох, можна зарахувати, ще “Пенсіонера”, “Вдівця” та “Горбатого”.

“Персональна” монографія, зазвичай, змушує до дослідження письменника  на тлі інших. Юзеф Бахуж також  у своїх студіях не відмовляється  від цієї перспективи, але зазначає, що для нього більш важливим є показати романи Юзефа Коженьовського серед інших, щоб таким чином відповісти,що було козирем, а що було слабкістю польської літератури в період між повстаннями. Дослідник прагне аналізувати кілька проблем роману того часу і заодно, використовуючи категорії, які успішно випробувані для дослідження літератури за останні десять років, з декількох точок зору (з кількох аспектів), визначаючи його характерні риси. Кожна з таких категорій (автор, наратор, час, простір, герой, ідеологія) дозволяє вникнути в цілісність твору чи блоку творів, що аналізуються і водночас допомагає видобути з цієї цілості всі інші складники і проблеми. Ю.Бахуж підкреслює, що при такому типі соціології літератури, який сьогодні кристалізується у всіх на очах, історику літератури можна послуговуватись різними дослідницькими категоріями і завдяки різнорідності представлень може - як багатобарвними складниками білого світла, пропущеного через призму -встановити пізнавальну цілісність [36, 7]. Питання тільки: чи досліджувати наративну форму і стилістику, чи розпізнавати фабулу і героя у прийнятому тут напрямку дослідження нагадувало б дилему “помити руки чи почистити зуби”. Адже кожне історичне літературне пізнання мусить бути пізнанням, як у діахронічному діалозі, так і в динамічній синхронії, тому і романтичний доробок Коженьовського належить співставляти із відповідними явищами в суміжних епохах та в період між повстаннями, а особливо співставляти з “літературою роману”.

Ця формула містить  передчуття, що роман буде чимсь більшим, ніж просто ще одним літературним жанром - що буде цілою літературою. Інтуїція критика, так само, як заслуги перед опонентами і більшістю публічної думки витримала перевірку. Витримала перевірку у великій мірі в контексті Коженьовського та Крашевського. Уже сам цей факт зобов'язував би зацікавитись їхніми прізвищами. Жодна національна література, у тому числі і багатша від польської романістика, не дозволила б собі, без очевидної шкоди для самосвідомості, недооцінювати авторів, належних історії.

Пізнання Коженьовського як письменника-романіста є особливо необхідною умовою (хоча, звісно, цієї умови недостатньо) для зрозуміння історичних віх польського романтизму ХІХ ст. і не тільки ХІХ. Уже “Спекулянт”  та “Колокація” призвели до того, що прізвище Коженьовського критики почали подавати на початку списку тогочасних польських письменників- романістів. Поряд із прізвищем Крашевського. У польській літературознавчій думці це означало визнання найцінніших лаврів: все-таки Крашевський, згідно з думкою різного роду діячів, був чоловим романістом і взагалі літератором, а після 1840 року - зіркою першої величини. Зайняти місце біля нього, до того ж зайняти його таким ефектним способом - вже після публікацій перших романів, означало відірватися від кількох десятків тогочасних авторів, представників романістичного “ремесла”.

Успіх виявився довготривалим. Після 1850 року кожен критик, який висловлювався  про роман, повинен був писати про Коженьовського-романіста. І  так уже залишилось. Фарби романів із періоду між повстаннями блідли,  на небосхилі роману засвічувалися нові зірки, у ХХ столітті письменницький доробок Коженьовського став більше фактом історії літератури, ніж причиною для появи критичної думки, але якщо історикам літератури вже доводиться говорити про період між повстаннями і розвитком тогочасного роману, тоді серед декількох прізвищ, уцілілих від забуття із сотні, обов'язково на почесному місці згадується прізвище Коженьовського. “У польському романі він був одним із головних художніх попередників Сенкевича, Пруса та Ожешко” [49, 286]. Це чималий титул для визнання та привід детальніше зацікавитися його творчістю.

Розлоге  роз'яснення своїх поглядів на літературу і обґрунтування участі у товаристві письменників-романістів Коженьовський умістив в IV розділі роману “Пенсіонер”. Це єдине визнання такого типу, через те вже саме з цієї причини варто до нього ближче придивитись.

“Драма і роман - писав він - це єдині типи поезії які зберіг час, від зміни уявлень про літературу, суспільство, а особливо від навали журналістики. Усі інші жанри загинули назавжди, а з ними загинули і різноманітні форми, інколи такі милі і вдячні, повернути яких уже не можна. Життя сьогодні проходить дуже швидко, а разом з ним постають питання про те, що найбільше цікавить суспільство. Ці питання уже не вміщаються в існуючих вдалих формах, а тільки в дрібних та вишуканих; не зносить обговорень фігур і римувань - мусить бути закрите в образах, узятих безпосередньо з життя, мати інші розміри, місткіші рамки і виражатись тільки мовою того життя, просто, стисло, як говорить людина, яка поспішає, час якої розрахований і вона має важливе завдання” [67, 327].

Більше того, дослідник творчості Коженьовського Юзеф Бахуж підкреслює, що письменник передбачав, що роман ‘‘замкне в собі з часом усі елементи поезії, а драму навіть заглушить і витіснить”. Цей ріст, це розширення, дасть йому форма - вільна, еластична і така що все в собі містить. Роман вимушений розвиватися в очах глядачів, у нього немає можливості чекати, вимушений розраховувати тільки на сьогоднішню мить і просувати свій зміст динамічно, через розмову, повинен рухатися в такій тісноті, є зв'язаним недосконалим механізмом сцени і  одностайними постатями акторів, що не зможе виразити всього того, що виражає роман. Поступиться місцем своїй молодій товаришці, яка сповнена життя, повна сил і вільна в своїх рухах — ні часом ні, місцем не зв'язана. Перевага такого роману над драмою вже почалась і швидко рухається. Тому майже всі європейські театри перестають буди їжею для розуму і почуття, відмовляються від мудрих думок і солідного слова, змінюючись на місце розваги для ока і вух  - чум скоріш за все в майбутньому і будуть присвячені” [67, 329].

Коженьовський, звичайно, пам’ятав, що ця теза суперечить його попереднім висловлюванням: “Це змусить задуматись, можливо, не одного читача, тому ми дозволили собі декілька таких зауважень, які сміливо перевертають більш ранню поетику, навіть нашу власну”. Пам'ятав, напевно, що в “Курсі поезії”, написаному в 1923 році, про роман сказав небагато, що розгляд “романсів” розмістив там в убогому кутку, після розгляду епічних жанрів, що, згідно з класицистичною традицією, передбачав їм право на існування, у зв'язку з чим за передовий твір польської романістики вважав “Пана Підстолого” і погоджувався з Ф. К. Дмоховськи, “що подорожі Досвядчинського, його пригоди на морі і в Америці занадто романтичні, натягнуті і непотрібні [67, 327]. Пам'ятав, і це безсумнівно, що максимум за пару років перед “Пенсіонером” (у 1844 році) опублікував у “Варшавській Бібліотеці” під псевдонімом Антонія Амброжкевича “Сцени у різних місцях”, де майже реабілітував роман, але все ще був переконаний у вищості драми над романами [44, 93]. Серед аргументів за панування роману і його майбутнього розквіту на перший план висував vox populi. Указував на все більше зацікавлення суспільства романами і давав зрозуміти, що з таким фактом рахується більше, ніж з думками критиків, свій досвід з їх точками зору підсумував на кілька років пізніше, не включав до “суду присяжних, який для письменника завжди складався із публіки, що читала і слухала, і такий суд, хоч часто він сам того не знає, набагато точніше, ніж критик скаже, чи це добре чи погано, з талантом чи без таланту”. У такому ставленні до критики точно міститься спогад про фатальні вердикти класицистичних “рецензентів” з часів його молодості, які виявилися хибними з жалу. Покоління Коженьовського знало, що більше для розуміння поезії зробили “брудні посудомийки” ніж учені. Помилки класиків призвів до того, що авторитет критики біло підірвано на довгі роки, а створення поваги до нового “рецензента”, нової професії, виявилось в період романтизму занадто складним. Авторитет публіки, “чулих слухачів”, “селян” створювали вже перші романтики. Їх бачення народу як правильного адресата і споживача нової поезії було у такому порядку рішень, який нас цікавить  сублімацією нової суспільної ситуації письменника, який не походить з еліт і поза елітами шукає нову аудиторію “посвячених”, органічно прокладав дорогу такій повазі до публіки, яка з часом стала для письменників-романістів догмою і виправданням. Те, що надходить нова сила, яка регулює права літератури, розуміли всі письменники, які виходили на дорогу належності до професійної інтелігенції.

Романтичні  поети захищалися від прав ринку. Їх народ не був, так би мовити, “емпіричним”. Правила торгівлі книжками ображали їх уявлення про мистецтво. Прагматичніше налаштовані літератори епохи все-таки спостерігали і оцінювали очікування публіки на основі попиту. Явища попиту, що регулювали ринок, говорили про роман.