Прагматичні проблеми перекладу

2. Бархударов Л.С. Язык и перевод. Вопросы общей и частной теории переводов / Л.С. Бархударов. - М. : Междун. отношения, 1975. – 239 с.

3. Брандес А.П. Прагматика языка как переводческая проблема /

А.П. Брандес // Тетради переводчика – М. : Международные отношения. – 1979. – C. 65-71.

4. Бреус Е.В. Основы теории и практики перевода с русского языка на английский / Е.В. Бреус. – М. : Изд-во УРАО, 2000. – 208 с.

5. Булыгина Т.В. Особенности структурной организации языка как знаковой системы и методы её исследования // Язык как знаковая система особого рода. Материалы к конференции / Т.В. Булыгина. – М. : Грант, 1967. – С. 8.

6. Вартанов Г.І. Основи  теорії журналістики : конспект лекцій / Г.I. Вартанов, В. I. Шкляр. – К. : МІЛП, 1996. – 56 с.

7. Виноградов В.С. Темпоральная стилизация как переводческий прием /

В.С. Виноградов // Филологические науки. – 1997. – С. 54 - 59.

8. Гаврилів Т. Роздуми  про переклад. Монографія / Тимофій  Гаврилів. – Львів: ВНТЛ – Класика, 2009. – 480 с.

9. Дымарский М.Я. Проблемы текстообразования и художественный текст (на материале русской прозы XIX-XX вв.) / М.Я. Дымарский. – М. : Эдиториал УРСС, 2001. – 328с.

10. Иванова Т.П. К вопросу о прагматическом аспекте изучения газетного текста / Т.П. Иванова // Коммуникативные и прагматические особенности текстов разных жанров. М. : Грант, 1981. – С.117-125.

11. Каде О. Проблема перевода в свете теории коммуникации / О. Каде // Вопросы теории перевода в зарубежной лингвистике. – М. : Междунар. отношения, 1978. – С.69-90.

12. Кальниченко О.А., Подміногін В.О. Переклад та адаптація // Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна. Сер. романо-германська філологія. –  Харків: ХНУ, 2004. – С. 201-206.

13. Каменева В.А. Лингвокогнитивные средства выражения идеологической природы публицистического дискурса (на материале американской прессы): дис.  д-ра филол. наук / Виктория Андреевна Каменева. – Кемер. гос. ун-т. Кемерово, 2007. – 350 с.

14. Комисаров В.Н. Прагматика перевода / В.Н. Комиссаров. – М. : Международные отношения. – 1980. – 116 с.

15. Комиссаров В.Н. Современное переводоведение: курс лекций /

В.Н. Комиссаров. – М. : ЭТС, 1999. – 192 с.

16. Левицкий А.Е. Языковое знание и концептуальный анализ слова / А.Е. Левицкий // Научные доклады филологического факультета МГУ. – М. : Высшая школа, 1998. – 50 с.

17. Макаренко Е.И. Жанрово-стилистическая доминанта в переводе: автореф… дис. / Елена Ивановна Макаренко. – Одесса. : Буква, 1989. – 16с.

18. Моррис Ч. Значение и означивание  / Ч. Моррис // Семиотика. – М. : Грант, 1983. – С. 128-132.

19. Наер В.Л. Прагматический аспект английского публицистическго текста / В.Л. Наер // Коммуникативные и прагматические особенности текстов разных жанров. – М. : Наука, 1981. – С.106-115

20. Нойберт А. Прагматические аспекты перевода / А. Нойберт // Вопросы теории перевода в зарубежной лингвистике: Сборник статей: Пер. с англ., нем., франц. - М. : Международные отношения, 1978. – С.185-202.

21. Радчук В. Протей чи Янус? (Про різновиди перекладу) / В. Радчук. – Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. – C. 255 - 267.

22. Рецкер  Я.И.   Что  же  такое  лексические  трансформации? /

Я.И. Рецкер // «Тетради переводчика». М. : Международные отношения, 1980. – С.72-84.

23. Рецкер Я. И. Теория перевода и переводческая практика / Я. И. Рецкер. – М. : Грант, 2007. – 130 с.

24. Швейцер А.Д. Теория перевода: статус, проблемы, аспекты /

А.Д. Швейцер. – М. : Наука, 1988. – 275 с.

 

                 ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

 

25. Михайло Грушевський. Портретний  нарис. – Режим доступу до ресурсу: http://www.ukrlib.com.ua/sochm/printout.php?id=999 – Назва з екрану.

26. Найважче творити самого себе – режим доступу до ресурсу: http://skripnikmarina.ucoz.ua/publ/rozvitok_movlennja/mova/9_klas_tvir_u_publicistichnomu_stili_na_moralno_etichnu_temu/13-1-0-386 - Назва з екрану.

27. Оточення звуками – режим доступу до ресурсу: http://osvita.ua/school/lessons_summary/music/29481/ - Назва з екрану.

28. Пили, п'ємо і пити будемо – режим доступу до ресурсу: http://www.viche.info/journal/527/ - Назва з екрану.

29. Свобода слова для  України по-американські – режим доступу до ресурсу: http: //blogs.korrespondent.net/blog/users/3213614-svoboda-slova-dlia-ukrainy-po-amerykanski - Назва з екрану.

30. Сенс життя – режим доступу до ресурсу: http://momandkids.net.ua/ze-zikavo/1909-u-chomy-sens-isnyvana-ludunu.html - Назва з екрану.

31. Твоя батьківщина – режим доступу до ресурсу: http://www.ukrlib.com.ua/sochm/printout.php?id=845 – Назва з екрану.

32. Хліб і Україна –  режим доступу до ресурсу: http://demandmore.me/твір/7143/ - Назва з екрану.

 

 

 

 

 

                                       Додаток А

 

                            Пили, п’ємо, і пити будемо

 

Загальновідомо, основна водна артерія нашої держави є найбільш техногенно навантаженою. Саме в басейні Славути розташовані найпотужніші металургійні, хімічні та інші підприємства, котрі скидають у нього неочищені стоки. Тож і закономірно, що дніпровська вода відповідає лише третьому-четвертому класу якості, а на певних відрізках - четвертому-п'ятому й навіть шостому. Довідка для непосвячених: lll~IV клас означає «забруднена», IV~V -«брудна», VI - «дуже брудна»

 Найгіршу ситуацію  спостерігаємо в басейнах нижньої  частини Дніпра, Сіверського Дінця, на річках Приазов'я, окремих притоках  Дністра й Західного Бугу. їхню  воду фахівці класифікують як  «дуже брудну». Тобто таку, що потребує глибокого складного очищення. А застосовувані вітчизняні технології водопідго-товки здатні довести вихідну воду до рівня показників безпеки лише в тому разі, коли перша відповідає вимогам І (!) класу. (Чи слід нагадувати, що сьогодні ми практично не маємо технологій цілковитого оздоровлення води?) Одне слово, можемо тільки уявляти, яка гримуча суміш витікає з наших кранів... Утім, в Україні відсутній навіть стандарт на ступінь корисності питної води для здоров'я. Вона оцінюється рівнем ризику ~ тим, наскільки вона небезпечна або безпечна. Якщо питна вода слабко мутагенна чи взагалі не мутагенна, тоді все гаразд. А ось чого справді слід очікувати в майбутньому людині, котра систематично використовує знезаражену хлором НЮ, _ це велике запитання. Проте відповідають на нього не держстандарти, а наш організм - ясна річ, аж ніяк не поліпшенням свого стану.

 Зауважимо: окрім того, що весь цивілізований світ  уже давно відмовився від знезаражування  хлором і перейшов на біологічне  очищення, там під час водопідготов-ки  застосовують дуже просте техно-логічне  рішення - всі води (каналізаційні, промислові, отримані з інших джерел) очищують  окремо. А в нас їх змішують, хоча йдуть вони по різних мережах, і лише після цього починають готувати до вживання. Є потреба пояснювати, як негативно це впливає на якість кінцевого продукту та наскільки дорожчою стає вся технологія очищення? Вітчизняні екологи вже неодноразово намагалися втовкмачити відповідним службам: згадане вище технологічне рішення не потребує значних витрат, а користь від нього величезна.

Однак в Україні такий варіант чомусь навіть не розглядається Та й біологічне очищення впроваджується надто мляво. За даними Держкомводгоспу, 69,1% проб, узятих з місцевих водойм, показали: вода не відповідає бодай за одним показником санітарним нормам і правилам. Виявляється, взагалі переважна більшість річок і водойм, із яких забезпечується потреба держави в цьому життєво важливому ресурсі, є екологічно небезпечними. Відхилення в них якості води від норми сягає 70-80 відсотків.

 

 

                                    Кіно як дзеркало нації

 

 Уже 20 років поспіль  триває геноцид українського  кіно. Спочатку прокат занапастили  дешеві американські бойовики  зі Сталлоне, Ван Даммом, Шварценеґґером. Згодом, ближче до сьогоднішніх  днів, подешевшало російське кіно, серіали, в основі яких – зомбування  та русифікація.  Натомість талановиті  українські митці змушені бути  «заробітчанами» на виробництві  того-таки російського «мила». А  про те, що в Україні справді  талановиті митці, свідчить такий  цікавий факт: Україна має вже  дві «Пальмові гілки» Каннського  фестивалю за найкращій короткометражний  фільм, а СРСР та нинішня Росія  мають лише по одній, та й  до того ж не за фільми, а  за анімацію.

  Святим обов’язком будь-якої держави є підтримка своїх талантів. Прикро, але факт – наша держава не лише не створює правових та економічних умов для розвитку власного кінематографа, а натомість останнім часом його навіть не фінансує. Проте, хоч як дивно, вкладає кошти в російське. Зокрема, 13,45 млн грн виділено на начебто спільну російсько-українську картину «В суботу». Але якщо поглянути на групу, авторський колектив і виконавців головних ролей, стає зрозумілим, куди пішли гроші – будь-куди, лише не на українське кіно. Якщо уявити, що ці гроші держава виділила б українським кінематографістам, скільки могло б ще з’явитися лауреатів міжнародних фестивалів і який поштовх це дало б розвитку українського кіно, скільки робочих місць забезпечило б.  Завдяки таким крокам український кінематограф перетворився б на потужний інструмент формування національної ідеї, про яку всі говорять, але визначення якої важко навести. А найголовніше – нація повернула б собі дзеркало, яке втратила багато років тому. Кінематографічному мистецтву це під силу, в цьому контексті показовим є вплив відомої стрічки Мела Гібсона «Хоробре Серце». Ця картина без перебільшення пробудила шотландську націю, яка тепер, коли через 15 років до влади прийшли шотландські націоналісти, домагається незалежності та припинення кількасотлітньої окупації мовної, духовної, культурної та фізичної. Дуже нагадує ситуацію в Україні. Можливо, саме тому і відбувається геноцид українського кіно? Бояться?

  Проте в Україні є великі митці, які несуть у своїх долонях вогник українського національного кіно, несуть і за життя, і після смерті.  В Києві ось уже 15 років поспіль відбувається кінофестиваль українського кіно «Відкрита ніч». Президент і засновник цього форуму, один із видатних братів Іллєнків – Михайло. «Відкриту Ніч» по праву можна назвати єдиним фестивалем національного кіно, адже участь у ньому беруть короткометражні стрічки, які відповідають певним критеріям: фільми повинні обов’язково бути україномовними й апелювати саме до українського глядача. Участь у конкурсі беруть як студентські, аматорські, так і професійні картини. Фестиваль унікальний, адже в час нищення українського мистецтва є майданчик, де молоді таланти можуть реалізуватися, отримати свій шанс на спілкування з глядачем. Позаяк головною метою «Відкритої ночі» є звести разом тих, між ким пролягла, не з їхньої вини, справжня прірва – українських кінематографістів та українських глядачів. Тому цього року форум подолав і географічні межі свого існування, адже одночасно з Києвом, фестиваль відбувався ще у Дніпропетровську, Запоріжжі, Івано-Франківську, Львові та Чернівцях. 

Так сталось і з лауреаткою цьогорічної «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю Мариною Вродою. «Відкрита Ніч» став першим фестивалем, де Марина отримала приз за свою першу стрічку, а Михайло Іллєнко був вчителем Марини в університеті. Це справді вражає. Тому невипадково цього року Марина Врода вже перебувала у лавах журі фестивалю.  Також символічно, що цьогорічна ювілейна «Відкрита ніч» присвячена Юрію Іллєнку, який є уособленням великої української кіно школи. Втіленням і її злетів та тріумфів, і гонінь та цькувань. Навіть цензори в СРСР жахалися творчості Юрія Іллєнка, тому що він перший зняв фільм про Голодомор, він першим показав вояка УПА на кіноекрані, і не просто показав, а вклав у його вуста декларацію боротьби українських націоналістів за права і свободи власного народу. Недарма його картини представники компартійної еліти називали найбільш шкідливими фільмами, знятими для молоді. Те саме тривало і за так званої незалежності. Адже стрічка, покликана показати історичну правду про великого Мазепу, була зацькована і недопущена до глядача владою. Причому за п’ять років помаранчевої влади не було зроблено жодних кроків, щоб «Молитва за гетьмана Мазепу» потрапила на великі екрани. За іронією долі, нова допрацьована версія стрічки була представлена за часів президентства Януковича (хоча це і не є заслугою його адміністрації).

 І справді у всі  часи влада найбільше боялася  правди, яка могла б похитнути  її панівне становище. Оскільки  фільми Іллєнка стали передвісниками  занепаду Радянського Союзу, так  і його остання стрічка має  перетворитися на провісника  повалення антиукраїнської окупаційної  еліти, з її совковим мисленням  і баченням історії України. Як  казав Юрій Іллєнко: «Анафему  насправді було накинуто через  Мазепу на всю Україну. На її  безпорадну історію, на її велетенську  барокову, динамічну культуру. Анафема  ось уже майже 300 років перекрила  кисень моїй материні. Лише мільйони  окремих молитов, об’єднаних під  час перегляду фільму в непереборну  волю, знищать, розітруть в порох  навіть згадку про анафему…» 

 Український кінематограф, як і українська нація, перебувають  у стані геноциду. Таке гноблення  навмисне чинить держава –  українська за «поштовими реквізитами», проте колоніальна за своєю  сутністю. Ми, українці, вже не маємо  віри казочкам про те, що глядачі  не мають інтересу до свого  кіно, це спростовано аншлагами  на нову версію «Молитви за  гетьмана Мазепу» в Києві, Івано-Франківську, Каневі, Дніпродзержинську, вже немає  довіри до запевнень про брак  грошей, тому що мільйони виділяють  російському продакшну, вже не  віриться іншим побрехенькам, що, мовляв, немає талановитих кіномитців, і тому ми запрошуємо варягів.

 Позбавлення національного  кіно умов для розвитку та  фінансування має наслідком ще  один жахливий злочин: нині українські  митці – режисери, сценаристи, оператори, актори, – щоби банально вижити  і не залишитися без права  на професію змушені проти  волі, але допомагати здійснювати  цей геноцид, працюючи на низькоякісних, але «правильних» російських  «телмувіз» та серіалах, які зомбують  і русифікують українців. Або й узагалі знімаються у картинах на кшталт «Тарас Бульба» чи «Ми з майбутнього», українофобський характер помітний так яскраво, що в ньому навіть гидко копирсатися. Мова йде про трагедію вже цілих поколінь кіномитців, чий творчий розквіт припав на останні 20 років.

 Проте ніколи не  пізно змінити ситуацію, розбити  замкнене коло, за яким «глядач  не дивиться українське кіно, бо його нема, а його нема, бо  глядач його не дивиться». Остання  «Відкрита ніч» засвідчила протилежне: в конкурсній програмі були  представлені потужні майстри. Практично  кожен із них вже зараз готовий  взятися за серйозний повнометражний  проект. Очевидно, що фестиваль –  це лише вершина айсберга. В  кулуарах фестивалю звучало риторичне  запитання «Чи готова сучасна  українська держава допомагати  цим людям?»