Философсько-методологични проблеми интелектуальной власности

ВСТУП

Що таке "власність" як категорія людського буття? Відповідь  на це питання впродовж усієї історії  людства прагнули відшукати представники різних галузей науки, і, насамперед, філософії, політичної науки, соціології, права, економічної теорії. Власність — не лише економічна, господарська категорія. Вона — постійний об'єкт філософського аналізу, оскільки ніщо так не хвилювало й не хвилює людину, як спосіб її самореалізації. Остання не можлива доти, доки не буде вирішена проблема власності. В ній — надії, сподівання, розчарування, екзистенційні й раціональні смисли існування. У власності фокусувалися позиції мислителів, які визначали не лише шляхи теоретичного пошуку сенсу життя, а й практичну доцільність такого пошуку. У процесі вирішення проблеми власності активно задіювалися концепти свободи, відчуження, справедливості, волі, розсудку, розуму та інших найважливіших досягнень духовної культури людства. Тим самим здійснювався процес усвідомлення необхідності інтелектуальної власності — результату творчості людини.

Розділ 1. ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. Концептуальний зміст власності

Предметне поле філософських досліджень завжди включало в коло своїх інтересів власність, котра концентрувала в собі бажання, прагнення, надії, розчарування, злети, падіння, очікування людини. Відповідно до традиції загальноцивілізаційного розвитку людства, власність — це умова, яка забезпечує свободу людини. Ухвалення рішення про долю власності забезпечено системою законів — правових, адміністративних, моральних, котрі задають цій свободі певні рамки, призначені забезпечити врахування інтересів інших людей і суспільства в цілому. Власність є приватною справою її володаря, який "з власної волі та з власного розсуду, як самостійний власник чи пайовик і співвласник власності, що належить групі та колективу, може всім тим, чим він володіє, користуватися і розпоряджатися вільно: залишати спадщину, дарувати, продавати, переміщати. Головний філософський смисл соціально-економічної проблеми, яка тут виникає, — важливість збереження в рамках установлюваних законів і норм регулювання волі індивіда у справі розпорядження ним своєю власністю. Свобода повинна бути достатньо широкою, давати можливість людині реалізувати незалежність, автономію і підприємницьку ініціативу. Це потрібно для активної стимуляції її зусиль, спрямованих на підвищення ефективності тих форм діяльності, які пов'язані з використанням і розпорядженням своєї власності.

Власність розрізняється  як власність (володіння) на своє "Я" і власність (володіння) на речі. Право власності (володіння) на своє "Я" властиве кожній людині і є передумовою її правового існування, існування як суб'єкта правових відносин, учасника суспільного договору Кожний громадянин держави володіє цією правовою якістю — бути володарем себе самого і стає внаслідок цього правовим партнером певної держави. Масштаби і розміри предметної, матеріальної власності абсолютно не однакові для всіх індивідів. Нерівність величини власності створює основу нерівності політичних прав участі.

Теоретичний зміст "філософії власності" актуалізує питання про гносеологічний, онтологічний, антропологічний статус економічного буття у співмірності його емпіричних і духовних, раціональних та ірраціональних аспектів. Тим самим надається матеріал для інтелектуально-морального обґрунтування відношення людини до багатства, виявляютъся взаємодії свободи і необхідності в процесі становлення людини, місце і роль власності як умови існування багатства у житті особистості й суспільства. За твердженням Е. Муньє, проблема власності, перш ніж стає проблемою розподілу благ, є "проблемою становища людини: це не стільки проблема власника, скільки проблема володіння. Володіння розташовується між легко досяжним і тим, що належить до сфери абсолюту. Це породжує множину перехресних антиномій, які реальний світ не тільки не зумів перебороти, а й позбавив їх життєдайного змісту. Володіння, що існує завдяки власності, вимагає уваги особистості, пропонуючи себе численним об'єктам, індивідам, масам; особисте володіння спрямоване до нескінченності, оскільки одночасно аналізує й оцінює надії; воно є бажанням іншої людини і в "той самий час прагне до того, щоб самому не загубитися в ньому цілком ". Справжнє володіння — це "внутрішній, тобто особистісний взаємообмін", який здійснюється між суб'єктом і об'єктом володіння, воно є "їх злиттям, яке зберігає своєрідність кожного з них". Такий висновок — чим і якою повинна бути власність, формувався впродовж усієї історії розвитку економічного знання, невід'ємного від стратегій філософського мислення.

Аналіз власності показує її взаємозв'язок з поняттям придбання: "досить абстрактного, хоч і реального; воно буває цілком конкретним, його потрібно розрізняти за формою і, власне кажучи, завжди можна визначити. Надбання необхідно розрізняти "взагалі і окремо, природне і культурне, суспільне і приватне, законне і кримінальне, чесне й обманне". Придбання пов'язане з присвоєнням, "звідси, — говорить Ю.М. Осипов, — і феномен власності у зв'язку з надбанням — як власності на об'єкт, який стає надбанням, і як прояв власності за лінією об'єктно-суб'єктивного моменту надбання. Розходження надбання і власності чітко виявляється в характеристиці грошей, як символу багатства і власності: самі по собі вони є достоїнством, а от вкрадені, привласнені, відібрані гроші — не складають честі та достоїнства, хоч і можуть слугувати власнику як показник його достоїнства. Разом із тим гроші — це власність, і якщо людини ними володіє, то виникає проблема, яким чином вони були придбані. Що цілком закономірно, оскільки "власність — це право розпоряджатися належними власнику речами, включаючи духовну й інтелектуальну продукцію".

Однак гроші, незважаючи на те, що вони як зручна, компактна  річ, впливають на здобуття і придбання  власності, визначають тим самим  і спосіб володіння нею. Але вони не вичерпують сутності власності. Проблема власності набуває широкого соціоекономічного звучання, виокремлюючись у концепт інтелектуальної власності. Її суперечливий смисл, суспільне та особисте значення допомагають розкрити філософські розмисли передових представників розвитку мисленнєвої культури.

2. Античні мислителі про інтелектуальну власність

Проблеми змісту та структури  відносин власності привертали увагу  мислителів різних епох. Системність  та багатогранність цієї категорії  знайшли відображення у дослідженнях економістів, філософів, істориків, політологів, які спирались не лише на власні теоретико-методологічні підходи та уподобання, а й на запити епохи. Серед великої кількості дефініцій можна виокремити трактування власності як категорії влади, відносин привласнення, засобу об'єктивізації особистості шляхом вкладення волі в певну річ, крадіжки спільного майна, способу поєднання робітників із засобами виробництва, сукупності суспільних відносин, системи доступу до обмежених ресурсів, санкціонованих державою та суспільством поведінкових відносин тощо.

Філософські основи проблеми власності починають формуватися  в античній інтелектуальній традиції. Різні підходи, трактування, уявлення давньогрецьких мислителів виділяють  власність як умову, котра визначає різні моральні якості людини в суспільному житті — щедрість, марнотратство, скнарість, ощадливість і т. ін. З відношенням до власності (для деяких вона може бути лише майном) пов'язані такі схильності, звички, як "розкіш", виявлена в щедрості: коли відсутнє володіння "серединою", тобто мірою. Адже надлишок майна призводить до безглуздої пишності, позбавленої смаку, зрештою — до дріб'язковості.

Разом із тим античні  мислителі одним із центральних  предметів свого аналізу вибирали категорію власності як об'єктивної даності, яка є результатом відносин власності та права власності, виводячи звідси закони життя і розвитку сучасного їм і майбутнього людського суспільства. Вважається, що саме греки, особливо філософи-стоїки з космополітичним світоглядом, першими сформулювали ту моральну і правову традицію у відносинах власності, котру пізніше римляни поширили на всю імперію. Однак народ у самій Греції в основному чинив опір узаконенню індивідуальної власності і, як правило, її не визнавав, а спартанці навіть вважали можливими крадіжки6. Це показав Ф. Шіллер у відомому есе "Законодавство Лікурга і Солона" .

Ностальгічні нотки  стосовно звичаїв спартанців продовжували зберігалися у філософських концепціях Демокріта, Платона і Цицерона. Сутність їх — у пристрасному прагненні до такого стану речей і встановлення такого порядку, за якого б усе і вся залежали б від всесильної і всезнаючої влади. Відомо, що заради благополучного існування суспільства Демокріт вважав необхідною соціальну, політичну й економічну рівність його повноправних членів. Платон із метою недопущення виникнення корисливих інтересів у правителів в моральних устоях своєї держави пропонував законодавчо закріпити заборону останнім володіти будь-якою власністю.

Найвидатніший давньогрецький філософ Арістотель (384—322 pp. до н. е.) відносив власність до категорії влади.

Розрізняючи політичну  владу і владу від природи, вчений трактував останню як панівне  становище осіб, які "за своєю  природою стоять вище тих людей, які  є нижчими". Стверджуючи, що матеріальні  блага і раби "за природою можуть належати іншим людям" і виступати предметом володіння, мислитель був переконаний, що "одним за природою належить панувати, іншим — коритися". Відтак власність за Арістотелем — це влада власника над об'єктом власності, здобута ним на основі природних переваг.

Є тільки одне благо —  знання і одне тільки зло — невігластво. Багатство і знатність не приносять  ніякого достоїнства — навпаки; приносять лише недобре... Доброчинність же полягає у словах: нічого понад міру!

                                Сократ

У контексті власності  Арістотель розглядає честь, безчестя, величавість, приниженість та інші властивості  людини, переходячи в підсумку до "величі душі", пов'язаної з "мудрістю". Майном і власністю краще за всіх користується той, хто має чесноти, насамперед щедрість. Адже "властивість чесноти полягає, скоріше, в тому, щоб робити добро, а не приймати його, і в тому, щоб робити прекрасні вчинки більше, ніж у тому, щоб не робити ганебних".

Тому подяка належить тому, хто дає, а не тому, хто бере. Багатство не виникає просто так. Арістотель засуджує тих, хто скаржиться на долю, яка нібито обділяє майном і багатством найменш гідних. Але для володіння власністю потрібно докладати зусиль, старання. У цій настанові великого мислителя В. Зомбарт побачив наявність "духу капіталізму".

Дотримуючись традицій епохи, в яку відбувається пошук  сутності людини і смислу її життя, Арістотель свої міркування з приводу  власності актуалізує на її морально-етичному чи, як сказали б сьогодні, філософсько-антропологічному характері. Ставлення до неї визначає сутність людини, її позитивні та негативні якості й властивості. Так, міркуючи про задоволення і бажання, до яких завжди прагне людина, Арістотель одних відносить до гідних, інших — до протилежних, а майно і прибуток, як перемога і пошана, належать до речей "серединних", тобто до таких, котрим неприйнятні крайні позиції — чи "так", чи "ні". Отже, придбання власності, як і розпорядження нею, не терпить поспішності або необдуманих дій і висновків. Необхідні міркування, обговорення, виявлення істини, що відповідало духу античної мудрості.

Людина може бути тільки своїм власним володарем, але не власником самого себе, не говорячи вже про те,щоб бути власником інших людей, адже вона відповідальна за людство у своїй особі.

                                                         І. Кант

Власність — це об'єкт  володіння, користування нею завжди нерівне: в одному випадку об'єктом, річчю, майном користуються для властивої  їм мети призначення, а в іншому випадку  — для не властивої їм мети призначення. Наприклад, взуттям користуються і для того, щоб одягти його на ноги, і для того, щоб обміняти його на іншу річ, яка також є власністю, але належить іншому. Але й у тому, і в іншому випадку взуття — об'єкт користування, залежно від призначення — чи то для прямого споживання, чи то для обміну. Тим самим Арістотель прагнув знайти смисл власності, яка була мірою, що зв'язувала господарство.

Мислитель не вникає у  структурні тонкощі товарного виробництва, що не дає йому можливості "вийти" на аналіз філософсько-економічної сутності власності. Адже вона як особлива сутність у виробничій діяльності, у господарстві "наявна як регулятор товарного виробництва". Арістотеля більше цікавлять "похідні" від володіння власністю, те, що нею породжується. До них належить низка таких важливих явищ економічного і суспільного життя, як поділ праці, господарство, обмін, багатство, вартість у її двох видах, розподіл, володіння, справедливість, і в їхньому контексті — гроші, які є способом "зняття" розбіжностей і антиномій, що виникають між ними. В підсумку виникає уявлення про суспільство, де повинні існувати відносини "рівності". Але справедливим може бути тільки рівність за достоїнством. Тому справедливість — це рівність, але рівність не для всіх, а для рівних. Звідси всі моральні, філософсько-антропологічні висновки ґрунтуються на основі існуючої власності, якою володіє той чи інший громадянин поліса. Багатство — це прояв, виявлення власності, воно є її законом, оскільки виражає взаємозв'язок усіх елементів економічної системи.

Постановка Арістотелем  проблеми власності сприяла встановленню традиції ціннісного відношення до життя, а не лише абстрактно-числової моделі світу, у якій відбувається своєрідний "прогрес дезінтеграції духу". Власність виступає відокремленою від грошей, які є її кількісним показником. Разом із тим Арістотель, котрий включив економічні і господарські проблеми в поле філософського аналізу, не тільки зміг зберегти адекватність сприйняття буття, а й створив повноцінну метафізику економіки. Тим самим він зберіг органічний і цілісний погляд на світ і людину, реалізувавши свою концепцію в реальному способі буття та діяльності, що по-своєму актуалізувало проблему сенсу життя, яку не можна вирішити без з'ясування сутності власності.