Философсько-методологични проблеми интелектуальной власности

Загальний позитивний результат, який прогрес приносить людству, розглядається Кантом як такий, що виправдовує все попереднє зло, в тому числі всі колізії, пов'язані з процесом одержання багатства заради задоволення бажання користолюбства щодо збільшення власності. Тому філософія історії І. Канта, визнаючи зло минулого, виражала неприйняття актуального соціального зла й орієнтувала на його усунення. Визнання права власності як умови природного і духовного буття людини давало можливість мислителю стверджувати, що "найбільша проблема для людського роду, вирішити яку його змушує природа — надбання спільного правового громадянського суспільства". Цей суспільний ідеал І. Канта, реалізацію якого він пов'язував із недалеким майбутнім, по суті виражав загальний шлях розвитку "духу капіталізму" (В. Зомбарт). Основна мета, вважав мислитель, полягає в розкріпаченні людських розумів, для чого потрібно забезпечити "самостійність думки", необхідність свободи "публічного користування своїм розумом". Здійснення такого завдання передбачало правове забезпечення власності.

Розділ  2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ У СТРУКТУРІ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Інтелектуальний продукт та інтелектуальний товар:специфіка становлення

Ніхто не заперечує, що найважливішим  фактором господарсько-виробничого  життя, який діє в економічному процесі поряд із засобами виробництва — предметами і знаряддями праці, а також енергією, інформацією, організаційними системами, є праця. Значення етосу праці для господарства й економіки неоціненне. Без праці — управлінської і виробничої — нічого в соціоекономічному житті немає: ні продуктів, ні засобів виробництва, ні самої праці, ні її носія і

звершувача — людини, а також капіталу, кредиту, доходів, багатства, власності, добробуту, бюджету  тощо. Праця скрізь і всюди, у всьому економічному просторі і часі. Ніщо в господарстві й економіці не здійснюється без праці. Вона пронизує всі ланки, всі пори соціального організму. Місце, спосіб і результат застосування праці, цієї активної, творчо-руйнівної здатності людини, її діяльної сили — все господарство. Людина не може жити без праці. Все життя людини — праця, тобто діяльність. Але праця завжди різна. Особливо сьогодні, коли є величезна кількість професій. Однак кожна з них визначає основні прагнення людини — свободу, власність, добробут.

 В умовах існування сектору, де відтворюються фіктивні, віртуальні блага, інтелектуально-творча діяльність задовольняє утилітарні потреби особливого роду, продиктовані пануванням ринку і капіталу. У зв'язку з чим інтелектуальна діяльність піддається деформаціям, що ставить умову захисту результатів інтелектуально-творчої діяльності, тобто виникає проблема правового забезпечення інтелектуальної власності — продукту інтелектуально-творчої діяльності. Адже механізм приватної власності, найбільш адекватний і можливий інститут розвитку "фіктивного сектору", сприяє відчуженню продуктів інтелектуальної праці, що актуалізує проблему творчої діяльності в цілому. Іншими словами, творча діяльність в умовах неправового, фіктивного ставлення до продуктів своєї діяльності, втрачає свій продуктивний зміст, набуваючи рис репродуктивної діяльності. Тим самим її результат — власність, не може бути інтелектуальною, оскільки були порушені механізми її утворення. В цьому сутність деформуючого впливу репродуктивної форми діяльності на процес утворення економічної реальності.

Виходячи з природи  сучасної економічної системи, яка  ґрунтується на самозростанні вартості, тобто на максимізації прибутку, можна  зробити висновок щодо творчого змісту інтелектуальної діяльності. Зокрема  тією мірою, якою основним продуктом творчої за змістом діяльності є не культурні цінності, а прибуток, тобто творчість підкорена завданням самозростання і зміни форм капіталу, цією мірою дома діяльність вироджується в репродуктивну (нетворчу) працю — діяльність із відтворення грошей, втрачаючи зміст творчості.

Такою самою мірою  саморозвиток суб'єкта творчої діяльності не відповідає критеріям ефективності та прогресивності. Іншими словами, "творець" відчужується від своєї родової  сутності. Так не просто "підривається" сутність творчої діяльності, а і її результативність. Зокрема та, яка може набути втілення в економічних термінах: багатство, гроші, власність, капітал. Там, де творча діяльність, культурні цінності і людина-творець перетворюються на репродуктивну працю, гроші і Homo Economicus. Таким чином з'являються нові форми результатів творчої діяльності — інтелектуальна власність. Але її формування і ствердження залежать від характеру праці і способу її організації, що опосередковує побудови системи економічних відносин. Однак постає питання: а що таке характер праці?

Вже не одну тисячу років  людство, неухильно розвиваючи виробничі  сили, дедалі більше витісняє живу працю  з процесу безпосереднього виробництва  матеріальних благ, звільняючи суспільний час і виштовхуючи тим самим усе більшу кількість людей у сферу "самореалізації" — творчої інтелектуальної праці. Виникає враження, що в міру розвитку індустріального суспільства людству нічого не залишається, як ставати Рафаелями, Платонами, Толстими, Шевченками. Головне, щоб виробництво було ефективним, тобто давало прибуток. Гарантом його "правильності" або "природності" повинен бути ринок, ринкова економіка, як найбільш ефективний "регулятор" і "розпорядник" продуктів суспільного обміну.

Умови життя — це і  є умови існування, а діяльність відображає різні аспекти цього існування, тоді як зміст діяльності є відображенням можливостей особистості. Важливо, що оцінка спектра можливостей при виборі не може бути надана від природи з погляду сприяння підвищенню добробуту людини.

Перспектива людського  розвитку в контексті діяльності відрізняється від інших підходів до питань розвитку, які переважають  у конкретних економічних дисциплінах. Вона орієнтована на кінцевий результат, а не на засоби досягнення, на добробут, власність і свободу, а не реальний дохід, прибуток, реальний добробут і пакет товарів споживання. В кінцевому підсумку в центрі уваги повинне бути те життя, яке ми ведемо, і те, що ми можемо або не можемо зробити, те, ким ми можемо або не можемо бути.

Водночас мета суспільного прогресу — розвиток можливостей людини, що включає доцільну діяльність і свободу вибору серед різних форм діяльності — відрізняється від загальноприйнятого розуміння особистої вигоди (користі), хоча утилітаризм є одним із наріжних компонентів у теоретичних обґрунтуваннях сучасної класичної економіки. Діяльність (праця) розглядається як щось самоцінне, а не лише як засіб виробництва певних "товарів і послуг", що підкреслює концепт інтелектуально-творчої діяльності, котра в сучасних умовах диференціює розуміння власності, багатства, добробуту, сенсу існування тощо.

Важливі зміни, які відбулися  під впливом НТР наприкінці XX ст., змушують по-новому оцінювати залежність між характером, типом праці та принципами її суспільної організації, критеріями ефективності. XX століття поставило проблему соціально-економічної специфіки інтелектуально-творчої праці та зумовило пошуки адекватних соціальних критеріїв оцінки її ефективності. Саме необхідність розширення принципу корисності до масштабів, здатних охопити імперативи збереження та відтворення культури і природного середовища, наполегливо вимагають виходу за рамки індустріальної системи координат і прибутку як універсального показника корисності та ефективності суспільних затрат. У цьому випадку тип соціального устрою і економічних відносин буде відповідати природі, характеру суспільної праці, яка організується цими відносинами. Саме в цій ситуації стає можливим говорити про можливість функціонування інтелектуальної діяльності й існування інтелектуальної власності.

Внаслідок яких причин це відбувається? Суспільну працю за характером прийнято поділяти на фізичну  й розумову. Варто було б виходити з іншого поділу: на працю творчу, інтелектуальну, метою якої є винахід, відкриття нового, якісна зміна наявного буття, і нетворчу,репродуктивну, метою і завданням якої є функціонування на вже досягнутому рівні, із заданими наперед результатами і шляхами їх досягнення, працю, котра передбачає скоріше кількісну зміну наявного буття. Йдеться не про характеристики конкретних видів праці (інженера, робітника), оскільки в них так чи інакше в різних пропорціях завжди містяться обидва елементи, а про виокремлення і принциповий поділ двох найважливіших компонентів суспільної праці, які, звичайно, в окремому чистому вигляді ніде не зустрічаються, але переважають у тому чи іншому конкретному типі праці. Ці два види суспільної праці об'єктивно мають зовсім різні закони функціонування, які визначаються не рівнем розвитку виробничих сил, а самою природою того чи іншого виду праці.

Праця репродуктивна, яка  має нетворчий характер, найбільш адекватно організується, обмінюється  і відтворюється в рамках товарно-грошових відносин через механізм ринку. Найбільш універсальним критерієм корисності такого виду праці є прибуток. Праця  творча, інтелектуальна, якого б вигляду не набувало її залучення до іншого виду праці, за самою своєю природою не розвивається, не обмінюється і не відтворюється за законами товарно-грошових відносин і, якщо й регулюється ринком, то "дуже специфічно". Звідси й починається шлях відмінності інтелектуальної власності від власності взагалі. Чому це так?

Звичайно, якщо продукт  інтелектуально-творчої праці нічим  принципово не відрізняється від  продукту праці нетворчої, тоді й  проблеми не існує. Однак, якщо продукти інтелектуальної праці як такі, не можуть бути товаром за самою своєю суттю, то вони не можуть ефективно включатися в товарно-грошові відносини нарівні з іншими товарами й водночас відкидаються, відокремлюються цими відносинами. Адже те, що не може бути товаром, не може ефективно обмінюватися, оцінюватися і відтворюватися за законами товарно-грошових відносин. Однак створена завдяки інтелектуальній діяльності власність включається в систему ринкових відносин, і, у свою чергу, перетворюється на частину інтелектуальної власності.

Потрібно врахувати, що просте перенесення цих відносин за межі нетворчої праці на сферу  інтелектуально-творчої праці, яка  все більше поширюється, веде до зруйнування  останньої. Але в такому випадку  сфера інтелектуально-творчого виробництва вимагає інших форм організації і принципів оцінки його ефективності, відповідних особливій природі інтелектуального продукту, який і е інтелектуальною власністю. І проблема тут у тому, щоб виявити принципи розвитку для кожної з цих сфер, адекватні їх природі, і знайти ефективні шляхи їх взаємодії.

Однак чому ж продукт  інтелектуальної праці та її діяльна  сила не можуть бути товаром? Що, зокрема, ставить під сумнів можливість існування  інтелектуальної власності. Потрібно, таким чином, враховувати, що будь-який продукт може бути товаром за певних обставин. Адже все, що створене інтелектуальною працею — картини, книги, ідеї, теорії, принципи, вчені, вчителі тощо, купується і е предметом продажу, тільки в різних формах.

2.2 Продукт інтелектуально-творчої праці та особливості його споживання

Постановка такого питання  зумовлена необхідністю розуміння  факту, у зв'язку з чим той чи інший продукт може ставати товаром? У цьому випадку нас цікавить не те, на якому етапі суспільного  розвитку продукти набувають форми  товарів, а те, якими властивостями повинні володіти продукт людської діяльності і його робоча сила, щоб на певному етапі суспільного розвитку він міг втілити в собі відому суперечність товару. Закономірно постає питання: якими ж властивостями повинен володіти об'єкт, щоб бути здатним, потрібним для товарообміну? З'ясування цього питання дає змогу зрозуміти основні особливості того об'єкта, предмета, явища, який став інтелектуальною власністю.

Для того щоб бути придатним  для товарообміну, об'єкт (предмет, річ) повинен бути комусь корисним, задовольняти повну потребу і в цьому розумінні володіти споживчою вартістю. Але цього недостатньо. Товарообмін, особливо в умовах ринкової економіки, — процес добровільний. У ході його здійснення споживчі вартості вступають у певну взаємодію, співвідношення. Тому за взаємною згодою можна обмінювати лише ті речі, які можна порівняти. Таким чином, для того щоб об'єкт (предмет, річ) став придатним до обміну товаром, необхідно, щоб він мав щось "більше" відносно тих речей, на які обмінюється, і водночас відрізнявся від них. Це можливе лише за умови, що саме фізичне тіло об'єкта (речі) може слугувати еквівалентом, "повноправним представником" способу його вживання.

Стосовно продукту інтелектуальної  діяльності, то тут потрібно враховувати його "духовність"; а не "тілесність", що й виокремлює інтелектуальну власність як специфічний вид товару. Проте і для фізичного об'єкта — товару, і для об'єкта ідеального — продукту інтелектуальної діяльності існують спільні закономірності. Наприклад, уявіть собі, що людина потрапила в іншу країну, і їй потрібно придбати продукти. Придатними до купівлі товарами для неї будуть лише ті, спосіб споживання яких їй уже відомий і вона може визначати його за структурою об'єкта (предмета) або напису на етикетці.

Інша ситуація, коли на ринок виходить людина з річчю, предметом, спосіб споживання або користування яким відомий лише їй. Подібний об'єкт (предмет), якщо й стане товаром, то принаймні, не раніше, ніж хто-небудь ще поза виробником зможе вгадати  за його виглядом, для чого він призначений і як його використовувати. Тобто лише в тому випадку, якщо в природі, структурі самої речі буде закладений характер її споживання (якщо характер її споживання буде суспільно визнаний у структурі речі), праця, затрачена на виробництво корисної речі, виступає як предметна властивість цієї речі, як її вартість. Проводячи відповідні аналогії, ми можемо подібне сказати і про корисну річ, вироблену в процесі інтелектуальної діяльності.

Звідси випливає ще одна умова перетворення предмета в товар. Оскільки товар є продуктом, із самого початку створеним для обміну, а не для самостійного споживання, це означає, що товар виробляє один суб'єкт, а споживає інший. Звичайно, той, хто виробляє продукт, може його придбати в магазині. Однак для обміну може належати лише той продукт, виробництво і споживання якого є двома різними процесами. Продукт, виробництво і споживання якого збігаються, не підлягає обміну, оскільки його виробництво неможливо обміняти на його споживання. Отже, такий продукт не може бути товаром за самою своєю природою.

Інтелектуальна власність  також є товаром. Як і будь-який інший продукт людської діяльності, вона стає товаром на певному етапі  суспільного розвитку. І це такий  товар, характер споживання якого опредметнений у структурі товарного тіла, а його виробництво і споживання становлять два різних процеси. Все це свідчить про те, що, коли "існують такі продукти людської діяльності, спосіб споживання яких не опредметнений однозначно в структурі самого об'єкта, тобто корисність яких у принципі не може мати характеру загальновизначеності, а також якщо ми знайдемо продукт, виробництво і споживання якого становлять єдиний процес. Тобто продукт, котрий не можна виробляти не споживаючи і споживати не виробляючи, то такого роду продукти не можуть бути товарами. А тому не можуть повноцінно відтворюватися, функціонувати і оцінюватися виключно в рамках товарно-грошових відносин і пов'язаної з ними системи координат". Це найбільшою мірою стосується інтелектуального продукту, який, про що зазначалося вище, не завжди може мати ефективну оцінку в рамках ринкових відносин.