Философсько-методологични проблеми интелектуальной власности

Хто витрачає за достоїнством на дрібне і примітивне, не називається гідним. Наприклад, той, хто давав багато жебракам. А той називається так, хто достойно витрачає на великі справи, отже, хоча гідний — це людина щедра, щедра людина зовсім не є гідною...

Отже, гідна людина піде на витрати в ім'я прекрасної мети (оскільки це загальна властивість доброчинності), причому із задоволенням і розтратно. І вона буде більше дивитись за тим, щоб усе було якомога красивіше і влаштовано найкращим чином. Таким чином, гідна людина з необхідністю також і щедра, тому що і щедрий стане витрачати те, що потрібно, і так, як потрібно. Адже не одна доброчинність у власності й у справи, на яку витрачаєш, оскільки для власності найбільш цінне — коштувати якомога дорожче, наприклад як золото, а найбільш цінне для справи, на котру витратились, — велич і краса.

                                                                    Арістотель

Осмислення Арістотелем  економічної проблематики обумовлене прагненням створити цілісну концепцію  суспільного буття і людини, нерозривно пов'язаних з питанням володіння власністю як одним з варіантів смислу життя. У Стародавній Греції метафізичні розмисли Арістотеля давали людині необхідні орієнтири для визначення себе в розмаїтті можливостей, які надавала тогочасна соціоекономічна й політична реальність.

Інша справа — Стародавній  Рим, який у зв'язку з особливостями  свого соціально-політичного й  економічного буття породжує правову  свідомість. Але у праві Стародавнього  Риму немає єдиної дефініції власності, що ґрунтується на уявленні про власність як цілісну інституцію. У юридичній конструкції права власності існувало кілька самостійних правових можливостей, основними з яких були володіння, користування і розпорядження речами, тваринами, іншими людьми. Так встановлювалася своєрідна система узаконених державою "правил гри", яка регламентувала відносини власності.

Наукова чіткість Арістотеля, який допускав слабкість людини у  виборі засобів для досягнення мети і спробував знайти обґрунтування  кожному існуючому факту життя, в тому числі вартості, багатству і власності, втрачається у стоїцизмі, популярному в давньоримському інтелектуальному середовищі. В ньому головним завданням є не просто знання про добро, а головним чином активна воля до нього. Суто життєво-практичні, економічні питання відступають на другий план. Проблема вибору звужується до полярності самовизначення — життя або смерть. Для Сенеки (4—65 pp. н. е.), видатного представника стоїчної філософії, життя і все, що є в ньому, не є безумовним благом. Життя цінне за наявності в ньому моральної основи, а у разі її втраченості людина має право на самогубство. Але воно допустиме тоді, коли розум і моральне почуття підказують непотрібність такого життя для людей.

Правда про доброчинного полягає ще і в тому, що він багато робить заради друзів і батьківщини і навіть помирає за них, якщо потрібно: він тратить майно та почесті і взагалі блага, яких тримаються інші, залишаючи за собою лише моральну красу; він скоріше бажатиме відчути сильне задоволення за короткий термін, а неслабке за тривалий, і рік прожити прекрасно більш важливо для нього, ніж багато років — як вийде, і одному величному вчинку він віддає більшу перевагу, чим багатьом, але незначним.

                                             Арістотель

Подібна налаштованість передбачає вибір у бік духовного, а не предметно-речовинного. Вважаючи слово носієм змісту духовності, Сенека визначає своє відношення до власності, презирство до якої, а також до багатства і грошей виховується тривалими розмовами про багатство душі, про зменшення своїх бажань: "Хто хоче менше, той менше потребує". В цій проповіді аскези прослідковується майбутня традиція засудження багатства і власності як "благотворного моменту життя" в християнстві (Ю. Осипов). Не багатство, слава, гроші, власність, а "дух" і "душа". Саме вони переконують людину в моральності матеріальних спокус. "Гроші нікого не зробили багатими, — писав Сенека, — навпаки, кожного вони роблять ще більш жадібним до грошей. Багатство засліплює натовп і приваблює до себе погляди, якщо з дому виносять багато грошей, якщо дах у нього щедро позолочений. Але щастя таких багатіїв дивиться на вулицю; а той, кого ми позбавили і від натовпу, і від фортуни, щасливий зсередини". Вихід у тому, щоб все співмірювати з природою, проникнутою божественним духом. Той, хто цього дотримується, не тільки не відчуває, а й не боїться бідності. Адже благо є в кінцевому підсумку не в багатстві, не в грошах, не у великій власності чи землі. Власне благо полягає у виправленні й очищенні душі, котра в суперництві з богами піднялася б вище від людських мрій, вбачаючи все для себе, тільки в собі самій. "Ти — розумна істота! Що ж є твоє благо? Досконалий розум! Вважай себе благим тоді, коли сам станеш джерелом усіх своїх радощів". Щастя і благо прийдуть до людини тоді, коли не власність, а духовна свобода стане головним багатством.

3. Власність у поглядах середньовічних мислителів

Суспільна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохопним впливом християнства. Теологічні філософські концепції, що ґрунтувалися на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали власність як дар Творця людям. Так, в усіх п'ятикнижжях Мойсея проголошувався принцип справедливості, заснований на визнанні недоторканності шести основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю, відпочинок. Водночас праведним вважалось життя, присвячене виконанню кожним своїх обов'язків на основі усвідомлення того, що земні блага довірені людині Богом. Відтак людина проголошувалась не стільки господарем, скільки управителем своєї власності за "вищою довіреністю".

Подібна позиція зумовлювалась  тим, що середньовічному світогляду (як і античному) було властиве відчуття "антропоморфної природи космічної  людини. Людина володіла відчуттям  аналогії, більше того, родинності структури космосу і своєї власної структури". Переживання себе як космосу, тобто частини і відображення всезагальної гармонії і порядку, означало відсутність мети між особистістю і навколишнім предметним світом, давало відчуття права на перебування в цьому світі, як у своєму. І хоча його присвоєння переважно мало суто спіритуальні форми (праведники і святі тримали в руках сферу або присвячений ним собор), відчуження від товарного (матеріального) світу або обмеження спілкування з ним виключно цілями виробництва, без сумніву, були б сприйняті як посягання не лише на особистість, а й на весь космос, на Божественну гармонію, а головне — позбавлені можливості побачити істину, адже "дух людський, стверджували богослови, не в змозі оволодіти істиною інакше, як за посередництва матеріальних речей "

У працях відомого релігійного мислителя  Августина Блаженного (354—430 pp.) непорушною апостольською заповіддю визнавався "обов'язок годуватись фізичною працею", а приватна власність трактувалась як причина сварок, ворожнечі та розбрату ніж людьми. Доброчинність тим вища, чим більшою кількістю речей зневажає людина. Августин розмежовує всі блага людського життя на ті, котрі потрібно любити і якими слід насолоджуватись, і на ті, котрими потрібно лише користуватися. До перших належить любов до Бога як вічного добра й останнього джерела всякого існування. До других — усі речі і блага конкретного світу. Без них не можливо прожити, ними необхідно користуватися, але любити і тим більше прив'язуватися до них, забуваючи про вище призначення людської душі означає вчинити всупереч християнській моралі.

Для Августина душа — це постійна діяльність, яка встановлює, що земні  блага, — лише засіб для культивування "вищих цінностей". Звідси висновок, що бідність і злиденність найбільше сприяють спасінню, хоча багатство за правильного використання зовсім не може бути перепоною на шляху до спасіння. Матеріальний добробут, власність, гроші випадають людям не за їхні особисті заслуги і не за їхні достоїнства. Добробут, власність, майно, як і все в цьому житті, є зовсім незрозумілим для людського розуму рішенням божественного промислу. Тому прагнення до урівняння багатства і бідності є безглуздим, оскільки нерівність буде існувати до кінця земного життя.

Правда про доброчинного полягає ще і в тому, що він багато робить заради друзів і батьківщини і навіть помирає за них, якщо потрібно: він тратить майно та почесті і взагалі блага, яких тримаються інші, залишаючи за собою лише моральну красу; він скоріше бажатиме відчути сильне задоволення за короткий термін, а неслабке за тривалий, і рік прожити прекрасно більш важливо для нього, ніж багато років — як вийде, і одному величному вчинку він віддає більшу перевагу, чим багатьом, але незначним.

                                                 Арістотель

Для Августина багатство, яке міститься в наявних грошах і власності, спонукає людину до постійного прагнення їх збільшення, і воно "здатне лише до позагосподарського й аморального розвитку". Тому зрозуміле засудження Августином егоїзму, ненаситного прагнення до концентрації матеріальних благ, яких на світі ніколи не вистачає, до задоволення низьких пристрастей. Ці якості, котрі начебто становлять основу громадянських доброчинностей (про що свідчить історія Риму), насправді завжди породжували чвари і суперечки між людьми. Багатство і власність не рятують людину, вони пов'язані з владою, але будь-яка влада має насильницький характер, оскільки є великою розбійницькою організацією.

Однак будь-яка влада  — від Бога, тому соціальна нерівність (багатство, як і бідність) є необхідним наслідком зіпсованості людської природи первородним гріхом. Прагнення до рівності — це порушення принципу постійності, адже "основна риса докапіталістичного життя є риса впевненого спокою, властивого кожному організованому життю". Отже, власність, багатство є таким самим природним станом людини як суб'єкта соціального буття, як і зло, добро, оскільки у своєму земному існуванні суспільство праведників, які становлять Божий Град, перемішане із земним царством, "вкраплене" в "різнолику" форму, що складається з язичників, єретиків, невіруючих, які зробили своїм Богом здирництво, гроші, власність. І так, відповідно до божественного провидіння, буде продовжуватися до кінця існування людства.

Міркування середньовічних мислителів про власність показують: незважаючи на тотальне проникнення релігійних цінностей у всі сфери сучасного суспільства, прагнення церкви побудувати життя на Богом даній землі відповідно до заповітів і настанов Ісуса Христа, що заперечували багатство, власність залишалася важливим соціальним інститутом. Прагнення віднайти й зберегти своє тут, на Землі, як і раніше, було тим, що турбувало людину. Тому-то не змогли вирішити цю проблему навіть ті, що були канонізовані католицькою церквою як святі. Власність виявилася абсолютним атрибутом земного життя.

Навіть на думку язичницьких  філософів, серед корисних благ багатство  займає останнє місце. Навіть якщо ти один володієш всім золотом, яке тільки є, всіма дорогоцінними каменями, невже стане від цього твій розум хоч на волосину кращим, гнучкішим, чеснішим? Невже це сприяє тілесному здоров'ю?

Невже робить сильнішим, красивішим, молодшим? — Але приносить  задоволення. — Однак вони смертоносні. — Але набуває честь. — Однак  яку? Зрозуміло, оманливу, котру дають  ті, котрі захоплюються не інакше як глупотою і подобатись яким є майже образливим. Істинна честь бути похваленими, вища честь — Христу сподобатись! Істинна честь — нагорода за доброчинність, а не за багатства.

                                                Еразм Роттердамський

У XIV—XV ст. стверджується  думка, що завдяки своїй праці,своєму розуму кожний може піднятися соціальною драбиною, здобути власність і розбагатіти. Праця є основою праведності та справедливості.

1.4. Власність у німецькій класичній філософії

(1722—1804) стало можливим  говорити про критичну рефлексію,  котра концентрує свою увагу  на місці людини у світі  як суб'єкта, здатного виходити  за рамки природної необхідності. У процесі розгляду проблеми  володіння філософ, зокрема, акцентує  увагу на власності, котра є "зовнішнім предметом" її власника, який має на неї права. Власник, він же володар, може розпоряджатися своєю річчю, предметом відповідно до свого розсуду і бажання. Але І. Кант — гуманіст-просвітитель, тому для нього власністю є передусім тільки тілесною, матеріальною річчю, а людина "може бути тільки своїм власним володарем, але не власником самої себе, не говорячи вже про те, щоб бути власником інших людей". Людина у своїй особі відповідальна за людство в цілому. Тому для І. Канта власність — засіб, але не мета, тому що метою є людина. Таким самим способом є і власність, завдяки якій відбувається взаємний обмін праці людей. Звідси випливає, що власність і багатство, оскільки вони здобуваються різними способами, є власне кажучи лише сумою зусиль праці, якою люди немовби розплачуються одне з одним.

У теорії І. Канта важливо  те, що власність, будучи охоплена "обігом" майна, визначає ціннісне відношення до всіх інших речей і товарів, до яких належить усе, навіть науки. Таким  чином, мислитель підходить до поняття інтелектуальна власність, під яке підведене поняття володіння знаннями, що є багатством. Міркування філософа про інтелектуальну власність — необхідна характеристика специфіки і стану громадянського суспільства, цінності якого активно обговорювалися у філософській думці того періоду.

У філософії німецького мислителя поняття інтелектуальна власність є похідним від загальної  розробки проблеми інтелектуальної  діяльності, що дає змогу зрозуміти  поступальний рух людського прогресу. Інтелект стимулює творчу діяльність не тільки до пошуку засобів для "приємного життя", а й для подолання існуючих конфліктних відносин між людьми. Вони виникають внаслідок властивих людям, з одного боку, егоїстичних спонукань, а з іншого боку — честолюбства, властолюбства, користолюбства. Ці якості у своїй єдності передбачають власність, "опредметнену" в речах, майні, грошах. І. Кант вважав, що без цих, негативних з морального погляду пристрастей, "всі чудові природні задатки людства залишилися б назавжди нерозвиненими", людина не вийшла б "зі стану недбайливості й діяльного достатку", не занурилася б "з головою в роботу", не знайшла б засобів "розумного порятунку" від труднощів, що пригнічують її. На відміну від руссоїтського обурення (далекого І. Канту) із приводу людських страждань, пов'язаних із прогресом приватної власності, філософ позитивно оцінював діалектичну проблему ролі суперечностей і антагонізмів в історичному розвитку. Власність обумовлюється, крім усього, проникливістю й активністю розуму.