Философсько-методологични проблеми интелектуальной власности

У контексті аналізу  творчої інтелектуальної діяльності як джерела створення об'єктів  інтелектуальної власності слід виокремити специфічний вид творчості, спрямований на створення засобів  індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг, який займає проміжне місце між літературно-мистецькою і науково-технічною творчістю (створення оригінальних фірмових найменувань, знаків для товарів та послуг тощо).

Узагальнюючою формою інтелектуальної діяльності є інтелектуальний продукт — представлена на матеріальних носіях інформація, яка містить нове знання, що є результатом інтелектуальної творчої праці. Таким чином, найзагальніше визначення інтелектуального продукту — нові знання, передані у вигляді інформації. Щодо науково-технічної інтелектуальної творчості це об'єктивні знання про природу, матеріальну діяльність людини у різних її проявах; щодо художньо-мистецької творчості — це суб'єктивне сприйняття та відображення внутрішнього світу людини, навколишнього середовища, інших людей.

Як першооснова виробничих інновацій інтелектуальні продукти є корисними для виробників. Вони також цікавлять споживачів, які  прагнуть задовольнити свої культурні, духовні запити. Відтак результати інтелектуальної праці набувають  споживчої цінності, є корисними, придатними для задоволення людських потреб, що є важливою ознакою товару як фундаментальної категорії ринкової економіки. Як уже зазначалося, результати творчої праці (матеріальні блага) стають інтелектуальними продуктами, коли набувають певної об'єктивної форми, яка забезпечує їх сприйняття іншими людьми. Матеріальний носій творчої праці виступає як річ, і може передаватись у власність іншим особам, водночас сам результат творчої праці (нематеріальне благо) належить його творцю і може використовуватись іншими людьми лише за згодою автора. Таким чином, продуктам інтелектуальної праці притаманна певна специфіка щодо трактування традиційного набору властивостей ринкових товарів: товари і послуги, які створюються на основі кодифікованого знання є унікальними, водночас можливість їх безмежного тиражування породжує ринок гомогенної продукції, що адекватно реагує на динаміку попиту і пропозиції; інтелектуальні продукти є ідеальними, суб'єктивними, пов'язаними з конкретними особистостями, а водночас мають певне матеріальне втілення, доступну для інших людей об'єктивну форму, що сприяє їх реалізації; інтелектуальні продукти, що є результатом науково-технічної діяльності, мають короткий життєвий цикл, підлягають швидкому моральному зносу; для інтелектуальних продуктів поняття відтворення трансформується у поняття тиражування унікальних результатів творчої праці, при цьому витрати виробництва інтелектуальних продуктів і витрати їх тиражування не збігаються; незалежно від того якою мовою, на яких носіях, у якій формі представлені й розтиражовані інтелектуальні продукти, вони завжди мають конкретних творців — авторів ідей; для інтелектуальних продуктів непридатними є традиційні вимірники ринкової цінності, витрати виробництва, граничної корисності тощо.

В інформаційному суспільстві результати інтелектуальної діяльності відіграють пріоритетну роль, займаючи значну частку в суспільному продукті. Якісних перетворень зазнають не лише виробнича сфера, а й ринкові відносини, оскільки поряд із традиційними об'єктами обміну з'являються нові, такі що мають специфічні риси та унікальні властивості. На думку сучасних дослідників, результати творчої інтелектуальної діяльності можна поділити на такі групи: формені інтелектуальні продукти — результати творчої людської діяльності, для яких важливе значення має форма втілення (наприклад, унікальні твори мистецтва). Відособлення цих продуктів ґрунтується на самому факті їх створення і не потребує додаткових дій; змістовні інтелектуальні продукти — результати творчої людської діяльності, для яких важливого значення набуває не стільки форма, скільки зміст. Як правило, такі продукти мають прикладний, утилітарний характер, їх відособлення потребує певних дій, пов'язаних із проведенням експертизи та спеціальної реєстрації36.

Результати творчої діяльності поділяються на три великі групи: об'єкти літературно-художньої власності; об'єкти промислової власності; засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.

3.2 Специфіка інтелектуального капіталу

Становлення економіки знань у розвинених країнах Заходу у 90-ті роки XX ст. привернуло увагу дослідників до категорії інтелектуального капіталу як однієї зі системоутворюючих категорій, породжених новим постіндустріальним суспільством. Загальновизнано, що інтелектуальна, науково озброєна праця, що ґрунтується на знаннях, творчі здібності працівників, їх професійна кваліфікація, права на дизайн, торговельні знаки, патенти, структура управління та інформаційні технології стають першоосновою та рушійною силою виробництва, стратегічними факторами економічного розвитку національних економік у інформаційну епоху.

Впровадження у науковий вжиток поняття "інтелектуальний  капітал" стало відображенням  принципово нового підходу до аналізу  ринкових відносин, конкурентних переваг  та лідерства підприємств, що ґрунтуються на ефективному використанні унікальних за природою нематеріальних чинників, здатних привести в дію механізм інноваційного розвитку.

На думку провідних  західних дослідників, важливим показником, який відображає перетворення інтелектуального капіталу в провідний ресурс постіндустріальної економіки є "знаннєінтенсивність", яка вимірюється відсотковою часткою кваліфікованих робітників у структурі зайнятого населення. Перехід від капітало- та працемістких галузей до науково- та інтелектуальномістких виробництв характеризується зростанням частки витрат на інформацію та знання у собівартості більшості видів продукції37. Створення, ідентифікація та капіталізація знань перетворюються на рушійну силу та визначальні чинники розвитку інтелектуальної економіки.

Однією з цікавих  спроб виявити специфічну роль інформації, знань та інтелекту в забезпеченні передумов економічного зростання  розвинених країн у другій половині XX ст. стало дослідження відомим американським вченим М. Фрідменом так званого "гуманітарного капіталу" та виокремлення ним таких специфічних його ознак; неможливості обміну або заміни матеріальними активами; значні труднощі в переведенні в ліквідну грошову форму; нерозвиненість ринку; зростання витрат на формування.

Вважається, що термін "інтелектуальний капітал" вперше використав у 1969 р. відомий американський дослідник Дж. Ж. Гелбрейт. Водночас глибокі теоретико-методологічні дослідження цієї економічної категорії були започатковані наприкінці XX ст. у працях Л. Едвінссона, Т. Стюарта, М. Мелоуна, Д. Даффі, Т. Форт'юна, П. Салівана, Л. Прусака, Д. Клейна, Е. Брукінга, Л. Хіроякі та ін. Однак новизна та складність цієї проблеми зумовили неоднозначність та суперечливість наявних підходів до визначення сутності та структури інтелектуального капіталу. У сучасній економічній літературі можна виокремити такі підходи до аналізу сутності інтелектуального капіталу:

— визначення інтелектуального капіталу через розкриття його структури (інтелектуальний капітал як єдність  людського і структурного капіталів; сума нематеріальних активів фірми; сукупність людського та машинного інтелектів);

— визначення інтелектуального капіталу через аналіз його призначення, тієї специфічної ролі, яку він  відіграє у процесі суспільного  відтворення (інтелектуальний капітал як формалізований і зафіксований інтелектуальний матеріал, призначений для виробництва більш цінного майна; знання, що використовуються для отримання конкурентних переваг);

— визначення інтелектуального капіталу через усталене розуміння  сутності категорії капіталу як певного вкладення (цінності, ресурсу), що уможливлює отримання доходу (інтелектуальний капітал як знання, здатні приносити прибуток; інтелектуальні ресурси підприємства, здатні створювати нову вартість, приносити дохід тощо). Наприклад, Т. Стюарт стверджує, що перетворення інтелекту в капітал означає здатність отримувати дохід шляхом комерційного використання інтелекту.

Інтелектуальний капітал  — це інтелектуальний потенціал, що активно використовується суб'єктами господарювання у процесі економічного розвитку з метою отримання доходу. Інтелектуальний потенціал трактується при цьому як можливості, створені інтелектуальними ресурсами різних рівнів, щодо реалізації певної мети. Інтелектуальні ресурси породжують людський капітал (сукупність розумових функцій, які перетворюють інформацію у знання), штучний інтелект (механічне, репродуктивне відтворення деяких інтелектуальних дій людини, пов'язаних зі сприйняттям інформації та деякими елементами міркування, інтелектуальні продукти (надана на матеріальних носіях інформація, що містить нове знання, яке є результатом інтелектуальної праці).

Виходячи з того, що більшість інтелектуальних ресурсів не входять до складу активів фірми, які є об'єктом фінансового  обліку, американський економіст  Дж. Тобін запропонував оригінальну формулу інтелектуального капіталу, що ґрунтується на ідеї визначення цінності останнього як різниці між ринковою вартістю компанії та її ринковою оцінкою.

Як провідний чинник та основа інтелектуальної економіки  інтелектуальний капітал має такі специфічні ознаки:

— несе матеріальним у  традиційному розумінні, хоча форми, яких набувають інтелектуальні активи можуть бути матеріальними;

— перебуває одночасно  у формах запасу і продукту, його споживання є водночас його примноженням;

— зберігається та нагромаджується у специфічних, нетрадиційних формах;

— є основним компонентом  визначення ринкової вартості сучасних підприємств.

Отже, інтелектуальний  капітал — це нагромаджена у процесі  інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, творчості, здібностей, взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються у процесі виробництва та обміну з метою отримання доходу. У сучасній економічній літературі інтелектуальний капітал аналізується у чотирьох взаємопов'язаних аспектах: цінність (актив, здатний приносити дохід); система (сукупність взаємопов'язаних елементів); процес (наявність відтворювальних характеристик, пов'язаних із кругообігом); результат (пріоритет у процесі споживання, наслідок процесу кругообігу).

Сукупний інтелектуальний капітал (інтелектуальний капітал суспільства) — сукупність знань, досвіду, зв'язків, інформації, що накопичені й використовуються на рівні суспільства в цілому; інтелектуальний капітал фірми — сукупність активів окремої фірми, що ґрунтується на інтелектуальних здібностях її співробітників, які реалізуються в процесі інноваційної діяльності; інтелектуальний капітал індивіда — сукупність знань, досвіду, професійних навичок та інтелектуальних здібностей особистості.

3.3. Структура інтелектуального капіталу та специфіка його прояву

У процесі еволюції теорії інтелектуального капіталу сформувались різні підходи до його структурування. Наприкінці 80-х років XX ст. відомий західний дослідник К.-Е. Свейбі, який ототожнював інтелектуальний капітал із нематеріальними активами фірми, виокремив у їх структурі такі складові:

— індивідуальну компетентність (уміння, досвід, освіту, соціальні навички  та моральні цінності персоналу); внутрішню  структуру організації (цілі, завдання, моделі, технології, структуру, внутрішні мережі, неформальні організації, культуру);

— зовнішню структуру  організації (зв'язки і взаємовідносини  із замовниками, постачальниками, конкурентами, торговельні марки, репутацію).

Новаторські підходи  К.-Е. Свейбі вплинули на подальші дослідження вчених у цьому напрямку. У середині 90-х років XX ст. британський дослідник А. Брукінг виокремив у структурі інтелектуального капіталу такі елементи: активи ринку (Market Assets) — нематеріальні активи, пов'язані з обмінними операціями, що визначають становище фірми на ринку (торговельні марки, прихильність покупців, корпоративне ім'я, портфель замовлень); активи інтелектуальної власності (Intellectual Property Assets) — захищену законом інтелектуальну власність компанії (торговельні марки і знаки обслуговування, патенти, авторські права, виробничі та торговельні секрети); активи інфраструктури (Infrastructure Assets) — технології, методи і процеси, які уможливлюють роботу компанії (нормативна культура, філософія управління, методи оцінки ринку, фінансова структура, бази даних); людські активи (Human-Centered Assets) — інтелектуальні активи, які використовуються компанією (знання, уміння, навички та творчі здібності співробітників).

Інтелектуальні активи — термін, що використовується для  позначення нематеріальних об'єктів, які ідентифіковані, описані та занесені до визначеного реєстру організації. Тобто це зафіксований, задокументований інтелектуальний капітал, доступний для співробітників організації. Таким чином, будучи важливою складовою інтелектуального капіталу, інтелектуальні активи не вичерпують його структуру.

На думку відомого американського дослідника Т. Стюарта, інтелектуальний капітал існує  у двох якостях: як "напівпостійна  сукупність знань, що виростає навколо  певного завдання, людини чи організації" (навички і зв'язки керівництва, знання про технологію виробництва, уявлення про потреби споживачів тощо); як "інструменти, за допомогою яких можна збільшити сукупність знань".

Такий підхід до трактування  інтелектуального капіталу дав можливість ученому виокремити у структурі останнього людський, структурний та споживчий капітал.

Людський капітал у  інтерпретації Т. Стюарта становить "здатність пропонувати клієнтам рішення", наявні знання та уміння використовувати  їх з метою задоволення потреб клієнтів.

Згідно з розробками "Scandia" інтелектуальний капітал поділяється на людський та структурний. У свою чергу, структурний капітал складається із клієнтського капіталу та організаційного капіталу (інноваційного та процесного).

На думку Л. Едвінссона та М. Мелоуна, людський капітал — це "сукупність знань, практичних навичок та творчих здібностей працівників компанії, що застосовуються для виконання поточних завдань. Іншою його складовою є моральні цінності компанії, культура праці та загальний підхід до справи. Людський капітал не може бути власністю компанії".