Философсько-методологични проблеми интелектуальной власности

Необхідно виходити зі специфіки праці взагалі, наявності в інтелектуально-творчій праці ідеального моменту. "Стосовно праці, — говорить Ю.М. Осипов, — то, мабуть, незважаючи на наявність у ній явно ідеального моменту, тобто того, що виходить з голови людини, і сама по собі праця — не занадто матеріальне щось: адже праця сама по собі не фіксується (затрати фізичної або навіть інтелектуальної або психічної енергії нічого не говорять, крім того, що це є затрати якоїсь енергії — все одно це не праця). Праця сама по собі невловима, як невловима сама по собі вартість, та й той самий капітал". Що б там не відбувалося, необхідно констатувати, що у світі є щось, що не може набути суто матеріального трактування. Навіть саме матеріальне не може відбутися при розкритті своєї сутності "без ідеального", без трансцендентного, без ніщо. Коли ми говоримо про ідеальне, то говоримо про щось невизначене до кінця. Говорячи про працю, ми не можемо дати "матеріальної відповіді", тому змушені говорити про ідеальне, отже, про інтелектуальне. Але це не означає обов'язкового зв'язку з чиєюсь свідомістю, з якої воно повинно випливати. Ідеальне, а разом з ним творчість, інтелектуальна діяльність існують самі по собі у світі, надаючи нам не лише загадковість, таїну, а й радість пізнання і самого нашого життя.

Звідси випливає висновок: з ніщо у праці все і складається, як і у вартості, і в капіталі. Зрозуміло, що це ніщо вловлюється, ми знаємо про його присутність, бачимо його результати, але за будь-якого міркування про працю, вартість, капітал, власність, особливо про працю взагалі ми повинні "враховувати це ніщо, щоб не впадати в ілюзію, що можна, наприклад, працю як таку порахувати (виміряти), а услід за цим вже з цих розрахунків, порахувати і капітал". Стосовно інтелектуальної праці, то тут так само — рахуючи її, ми рахуємо не її як таку, як і не вартість, і не капітал, а щось інше — час, продукти, гроші. Звичайно, вираховуючи це інше, "ми рахуємо і працю, і вартість, і капітал, але опосередковано, за посередництва чогось, якщо і не зовсім побічного, але все ж іншого". Звідси стає зрозумілим, що інтелектуально-творча діяльність невід'ємна від свого кількісного визначення. Тим більше сьогодні, в епоху економічної, фінансової цивілізації, в умовах якої зміщуються вектори духовних пріоритетів. Власне, це в кінцевому підсумку й зумовило постановку проблеми інтелектуальної власності.

Потреба у винагороді, оплаті є необхідним стимулом відчуженої праці, якою дійсна творча праця не виступає в жодній суспільній системі за самою своєю природою. Але ця "природа" не існує сама по собі, оскільки творець живе в суспільстві і змушений реагувати на запити соціального буття, яких чим далі, тим стає більше, і творчість перетворюється в необхідний компонент інтелектуальної праці. А кожна праця в тій чи іншій формі вимагає оплати. Тому винагорода, оплата є "соціальною компенсацією" відчуження людини від своєї сутності в процесі та в продукті не лише нетворчої, а й творчої, інтелектуальної праці. Звичайно, у творчій праці людина не відчужується від своєї сутності, а реалізує і розвиває її. Проте реалізація — процес, взаємопов'язаний із суспільним буттям. Тут вступають у взаємодію, взаємозв'язок "Я" і "Ми". В суспільстві, котре в цілому, у своїй масі, ґрунтується на відчуженій праці нетворчого характеру, де стимул "винагороди" є універсальним стимулом відчуження людей до праці як джерела існування, цей стимул зовнішньо поширюється і на відчужену працю, створюючи ілюзорні форми підключення інтелектуально-творчої праці до процесу суспільної діяльності.

Досліджуючи проблему інтелектуальної  власності, важливо зрозуміти, що людська  культура ґрунтується на двох видах  праці, які мають різні форми  розвитку, відтворення і підключення  до суспільного цілого. Необхідно  прослідкувати динаміку, тенденції та особливості взаємодії цих двох сфер на сучасному етапі розвитку і спробувати знайти найбільш адекватні для нинішньої ситуації економічні, політичні, соціальні принципи їх взаємореалізації, відповідні сучасному рівню співвідношення цих двох сфер та їх вазі в суспільному розвитку. Це особливо важливо в сучасних умовах, коли помітно стирається відмінність між інтелектуальною (творчою) і нетворчою (не інтелектуальною) працею. Прагнення універсалізувати, поширити на все суспільство принципи ефективності, важливі для тієї чи іншої сфери суспільної праці, призводить, у кінцевому підсумку, до зруйнування їх обох. Але не в плані їх тотального знищення, а внаслідок необхідності переходу до нових, вищих рівнів їх функціонування, зумовлених новими вимогами і запитами соціоекономічного буття.

2.4 Інтелектуальна власність у трансформаціях сучасності

Проблема відтворення  і подальшого розвитку інтелектуального потенціалу є нагальною для сучасного  постіндустріального суспільства. Проте для України вона має особливе значення і, внаслідок багатьох причин, набуває особливої гостроти. Адже зрештою йдеться про захист інтелектуальної власності, сутність якої безпосередньо пов'язана з усіма особливостями і принципами інтелектуально-творчої діяльності. Потрібно враховувати також відмінність між вітчизняними і західними носіями інтелектуально-творчої діяльності, і звідси зрозуміла відмінність ставлення до інтелектуальної власності.

На Заході інтелектуали зростали в рамках церкви, а потім  у протистоянні їй, спираючись на всезростаючу фінансову могутність міст, промислових і торгових центрів. Історично західноєвропейське творчо-інтелектуальне середовище формувалося з ремісників і "третього стану", а кошти на освіту, науку й армію держави прагнули отримати з податків на торговий, промисловий і сільськогосподарський прибуток. В Україні, внаслідок історичних обставин, пов'язаних з відсутністю державної й економічної незалежності, громадянського суспільства, спотвореними господарськими й культурними зв'язками цей процес відбувався дещо інакше. Це наклало відбиток на ставлення до власності й інтелектуальної власності зокрема.

Необхідно враховувати  також вплив на розуміння інтелектуальної  власності тривалим розвитком соціалістичних відносин, які за своєю сутністю виходили за рамки і можливості економічних чинників у їх ринковій формі. Відсутність потенцій й енергій капіталізму призвела до низького рівня масового виробництва і відповідної споживчої культури і культури взагалі. Це те провалля, яке відокремило Україну від найбільш розвинених країн, добробут яких, крім усього іншого, формувався на основі розвиненого інституту приватної й заснованої на ній інтелектуальної власності. Для того, щоб стати повноцінним учасником світового процесу, потрібні інтенсивне відновлення і розвиток всіх форм підприємництва і власності. Це вимагає не тільки розгортання інституту приватної власності, а й включення вітчизняної інтелектуально-творчої інтелігенції у взаємозв'язок не з бюрократією, а з промисловцями.

Для України питання  збереження і відтворення сфери інтелектуально-творчої праці — це питання економічне й політичне. Враховуючи високий рівень сфери культури й освіти, досягнутий у результаті унікальних соціально-політичних здобутків українського суспільства, яке прагнуло до незалежності, ми маємо можливість подолати відносно відсталу індустріальну сферу нетворчої праці. Культурна й інтелектуальна самоідентифікація утворила в процесі історичного розвитку достатньо розвинене інтелектуальне середовище. Його потенції можуть набути значно більших енергій, якщо до стимулів діяльності включити розроблену й аргументовану інституцію інтелектуальної власності. В умовах, коли суспільство поляризоване за матеріальним рівнем добробуту і споживання, інтелектуальна власність для значної кількості освіченого населення є засобом вирішення власних індивідуальних проблем.

Вирішення цього завдання вимагає вироблення власної, національної стратегії розвитку. Сліпе копіювання західних чи східних ринкових моделей  розвитку не виведуть сферу культури й освіти із соціально-благодійних програм. Потрібна власна стратегія індустріального розвитку, до якої залучені культура, освіта, інтелект. Інтелектуальна діяльність і створення на основі інституту інтелектуальної власності творчо-інтелектуального культурного середовища є перепоною на шляху дестабілізуючого фактора бюрократії. Потрібно виходити з того, що підтримка недалекоглядних бюрократичних програм, спрямованих на згортання науково-освітніх і творчо-інтелектуальних програм, зменшує можливості креативності економічного поступу, оскільки веде до зменшення ролі фактора інтелектуальної власності. Відмова з боку інтелігенції, творчих представників від курсу на подальший розвиток науково-освітнього потенціалу сьогодні буде означати навіть не повернення до "соціалістичного минулого" з усуспільненою власністю, з усіма недоліками й перевагами, а вихід на новий рівень національного самознищення.

Важливим пунктом на шляху до такого розвитку є подолання  ставлення до інтелектуально-творчої  праці як "суспільно корисної". Подібний погляд давно вже втратив право на існування, але кожного разу виникає, якщо здійснюються спроби виразити його в категоріях вартісних відносин, а тому в межах суто виробничої системи координат

Сьогодні проблема відтворення  інтелектуального потенціалу суспільства набула соціально-економічного статусу і вимагає настійного загальнодержавного вирішення. З переходом до автоматизованого виробництва і комп'ютерного забезпечення економічна потреба в масовому відтворенні інтелектуального потенціалу суспільства буде постійно зростати. Це зумовлює завдання створення і підтримання особливої системи ефективного кровообігу "суспільного мозку" ("інтелекту"), котрий повинен забезпечувати як гнучкий мобільний зв'язок усередині інтелектуальної системи, так і зв'язок її з управлінням і виробництвом.

Кардинальні зміни, які  відбуваються в суспільстві під  впливом геоекономічних, глобалізаційних  впливів, змінюють також тип формування культурно-інтелектуального спілкування. Адже все більш зростаюче значення "безликих" засобів масової інформації і нових інформаційних технологій вносить істотні корективи в процесі природного відтворення і саморозвитку інтелектуального середовища. Завдяки новим технологіям людство вийшло на перспективи тотальної руйнації не тільки природного, а й інтелектуального середовища. Акцент на споживанні в очах сучасної "пост людини" зменшує авторитет інтелектуальної діяльності. Є певна небезпека в тому, що здатність до інтелектуального "споживання" вимагає "певного типу виховання і спілкування, цінності якого часто не збігаються з традиційними критеріями і цінностями індустріальної системи координат". Небезпека полягає в тому, що людина може "розучитися" цінити красу і розум. Адже здатність оцінки може як удосконалюватися, так і деградувати, що не завжди пов'язано з економічним прогресом. Цим пояснюється феномен тимчасового "економічного злету" багатьох країн за загальної духовно-культурної деградації населення, коли можна жити без потреби в інтелектуальній творчості. Але така інерція, як правило, завжди закінчується різким занепадом на всіх рівнях розвитку суспільства. Тому так потрібна постійна цілеспрямована політика держави на підтримку інтелектуально-творчої діяльності та розвитку на цій основі інтелектуальної власності, що вкрай важливо для України на шляху її європейського вибору.

Інтелектуальна власність  не може відбутися без збереження і примноження інтелектуального потенціалу суспільства. Для цього  людству важливо здійснити правильний вибір: або воно відкине інтелектуальну культуру, йдучи услід за цінностями постіндустріальної (економічної) цивілізації, або зможе змінити ціннісні координати в ім'я їх збереження. Вибір цей особливо важливий в умовах досяжної "зрілості", під впливом автоматизації виробництва, необхідності в масовому відтворенні інтелектуально-творчої робочої сили, здатної контролювати складноструктуроване виробництво й управляти ним. На цьому етапі створення і відтворення цієї діяльної сили вже перестає бути "приватною справою" кожного конкретного інтелектуала і перетворюється все більше на соціально-економічну, політичну й культурну прерогативу суспільства. При цьому важливо враховувати, що взяти на себе таке необхідне для суспільства і виробництва завдання сам по собі капітал безпосередньо не може, оскільки у нього є свої дуже важливі цілі та функції щодо ефективної організації інших видів діяльності. Щоправда, капітал намагається в найбільш розвинених країнах знайти шлях використання для цих цілей Інших, не капіталістичних за своєю сутністю форм. Це і приватні, і державні субсидії для ризикованих підприємств, це — організація "витратних" дослідницьких фірм, це — діяльність різних фондів, це — благодійність, це, між іншим, організація військових замовлень, це — бюджетне фінансування соціальної сфери. Фактично, це і є не що інше, як пошук у найбільш розвинених країнах альтернативних шляхів відтворення безпосередньо суспільної робочої сили творчої праці. Що й ставить завдання, в інтересах подальшого розвитку і виживання людства, знаходження таких принципів ефективності суспільних інвестицій, які б дали можливість більш гармонійно поєднувати виробничо-індустріальну, соціокультурну і природну сферу життя сучасного суспільства. Найбільш продуктивний шлях — розвиток і підтримка інтелектуально-творчої діяльності. Утворена на її основі інтелектуальна власність стає умовою збереження інтелектуального фонду й умов творчої діяльності.

2.5 Перспективи інтелектуальної власності в умовах зростання «людського капіталу»

Взаємозв'язок економічного зростання і розвитку людини традиційно є однією з ключових проблем економічних, філософських, соціологічних, культурологічних та багатьох інших наукових теоретичних конструктів. Продуктивність вирішення цієї проблеми обумовлюється інтелектуально-творчою діяльністю, визначальною ознакою не лише людини як головного фактора суспільного прогресу, а й економічного зростання. Людина розумна, що думає, — це головна умова добробуту і багатства суспільства. Звертаючись до цієї проблеми, вже давньогрецькі мислителі говорили, що людина повинна розглядатися не лише як засіб збільшення виробництва, а і як найважливіша мета розвитку. Задовго до засновника німецької класичної філософії І. Канта, котрий у знаменитому категоричному імперативі стверджував: людина —- не засіб, а мета, Арістотель зазначав, що "багатство — це явно не те благо, до якого ми прагнемо, адже воно всього лише корисне для досягнення чогось іншого". Він підкреслював необхідність відрізняти добре політичне рішення від поганого з погляду того, чи сприяє воно гідному життю людей, чи ні.

У міру розвитку процесу  глобалізації світ і людина опинилися перед складними питаннями, які здійснюють вплив на людство в цілому. Ці питання охоплюють широке коло проблем — від фінансового, торгового і грошово-валютного обігу до соціальних потреб, серед яких, крім безпосередньо вітальних (здоров'я, відпочинок, працевлаштування), на перше місце виходять освіта і наука, що наповнюють економічне і господарське життя новими смислами. Процес глобалізації дає змогу встановити, що економічні, соціальні й політичні проблеми настільки масштабні, внутрішньо взаємопов'язані, що не можуть вирішуватися на рівні одних лише окремих ініціатив, які ґрунтуються на емпіричному досвіді економічної діяльності держав, регіонів чи анклавів. Економічне зростання сьогодні як ніколи потребує інтелектуального забезпечення. Без творчості, знання й інтелекту неможливо досягти стійкого розвитку, який охоплює покращення матеріального, соціального, духовно-культурного добробуту. Й одночасно — становлення та розвитку інституту власності, котра, як і завжди, залишається найбільш важливою проблемою в подальшому демократичному розвитку соціуму.

Демократичний процес, інтелектуальна власність, формування особистості  в умовах нового, постмодерного духовного  середовища — головна домінанта  суспільного буття. Єдність економічної і соціально-культурної сфер, які доповнюють і підтримують одна одну, нерозривна. При цьому повна соціальна рівність без адекватного економічного зростання може призвести до банкрутства, а економічне зростання без достатньої соціальної рівності — до соціальних деструкцій. Отже, для підтримання політичного і соціального миру та здійснення справжньої демократії істотно важливими є розроблення і реалізація єдиного пакета взаємопов'язаних мір економічної і соціальної політик. Опосередковуючою ланкою в цьому процесі виступають інтелект і знання, так важливі для встановлення суспільної гармонії.