Шпаргалка по "Философии"

 

Ми дали коротку характеристику традиційним (класичним) альтернативам  діалектики. Але в XX ст. виникає цілий  спектр некласичних концепцій діалектики. До них належать:

 

а) "трагічна діалектика". її автор французький філософ  Раймон Арон (1905-1983), аналізуючи діалектику сучасної епохи в книзі з характерною  назвою "Розчарування в прогресі", доходить висновку, що сучасне суспільство  не здатне використовувати прогрес  в інтересах людства;

 

б) "діалектична теологія", або "теологія кризи". Авторами її були швейцарський протестантський  теолог і філософ Карп Варт (1886-1968) і німецько-американський християнський  теолог Пауль Тілліх (1886-1965). їх креаціоністська  доктрина виходить з визнання того, що в основі розвитку світу знаходиться  божественна субстанція, яка створила цей світ з якогось доіснуючого  будівельного матеріалу - матерії. Тому світ "не співвічний з Богом": він  має початок і кінець. Але це не означає, що створений світ не має абсолютно нічого спільного з Богом. Між ними існує певна схожість, яка дозволяє зрозуміти шляхи розвитку кінцевих, створених речей;

 

в) "негативна діалектика". Відомими представниками цієї інтерпретації  діалектики були Теодор Адорно (1903-1969) і Жан Поль Сартр (1905-1980). Т. Адорно - німецький філософ, соціолог, представник  так званої франкфуртської школи. Автор  низки праць з філософії, в  тому числі такої, як "Негативна  діалектика" (1966). Ж. П. Сартр - французький  філософ і письменник, представник  так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем  філософії, зокрема праця "Критика  діалектичного розуму" (1960). В його розумінні діалектика можлива у  двох формах - "критичній" і "догматичній". Першою є "негативна діалектика". Це однобічна, суб'єктивна концепція, яка виходить з абсолютизації  заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення  і тому не виходить за межі метафізики. "Негативна діалектика" - це, по суті, антидіалектика.

47. Суб’єкт і об’єкт пізнання. Проблема істини в філософії і науці.

Наші знання про закони природи і суспільства, перевірені практикою, є знаннями, що правильно  відображують світ, тобто знаннямивірогідними, які мають значення істини. Питання  про істинність нашого знання - основні  питання теорії пізнання, найважливіші для будь-якої науки. Якщо наукова  теорія не дає істинного знання, вона нічого не варта.

 

Проблема істини є однією з найдавніших і найскладніших. Не було жодного філософа, який не ставив би питання про істинне і помилкове. Як відповідність знання речам тлумачив істину Арістотель; неправда виникає  тоді, коли в думці пов´язується те, що розділене у дійсності, або  розділяється те, що у самій дійсності  пов´язане. Зв´язок думок у процесі  роздумів і доказів, закони і правила  логіки, на його думку, не свавільні, а  мають об´єктивні засади у зв´язках самого буття. Арістотель виявив необхідні  закони нашого мислення, які не залежать від волі людей і дотримування яких є обов´язковим у процесі  доказу. Цю традицію в розумінні  істини було продовжено у Новий час  переважно в матеріалістичних філософських вченнях.

 

В ідеалістичних системах істину тлумачили або як вічну, незмінну і абсолютну властивість ідеальних  об´єктів (Платон, Августин), або як узгодження мислення із самим собою, з його апріорними формами (Кант). Німецький  класичний ідеалізм, починаючи з  Фіхте, вніс у трактування істини діалектичний підхід. За Гегелем, істина являє собою діалектичний процес розвитку знання, в якому досягається  відповідність поняття предмета думки.

 

З точки зору суб´єктивно-ідеалістичного емпіризму, істина -це або відповідність  мислення відчуттям суб´єкта (Юм, Рассел), або співпадання ідей з намаганнями  людини досягти успіху (прагматизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авена-рIVс). Неопозитивісти вважають за істинність узгодженість речень науки  з чуттєвим досвідом. Конвенціоналізм (Анрі Пуанкаре) виходить з того, що дефініція істини і її зміст мають  умовний характер. Як форму психологічного стану особи сприймають істину екзистенціалісти. Таким чином, більшість концепцій  істини у сучасній західній філософії  характеризуються запереченням об´єктивного змісту знання.

 

Саме об´єктивність і  конкретність істини як знання, яке  відповідає дійсності, принципово відрізняють  матеріалістичне розуміння істини від ідеалістичного.Об´єктивність  істиниозначає, що зміст істинного  знання не залежить ні від людини, ні від людства.Конкретність істинивиявляється  в тому, щоістинне знання має своїм  змістом певний, конкретний об´єкт, фрагмент об´єктивної реальності.

 

Істинне знання - це завжди знання про щось конкретне. Наприклад, у  фізичних довідниках завжди вказуються разом з відповідною температурою кипіння того чи іншого хімічного  елемента ті умови, за яким проводиться  експеримент по одержанню до-відникових даних. Це виявляється в тому, що вказується тиск (як правило, досліди  проводяться за умов нормального  тиску), хімічна однорідність (береться, як правило, хімічно чистий елемент) і т. ін. Фіксування умов необхідно  для того, щоб вчений при проведенні експерименту міг одержати істинне  знання. З філософської точки зору це і означає виконання вченими  вимоги конкретності істини.

 

Отже,конкретність істини- це залежність знання від зв´язків і  взаємодій, притаманних тим або  іншим явищам, від умов, місця  і часу, за яких вони існують і  розвиваються.Наприклад, твердження, що вода кипить за умов 100 °С, правильне  за наявності нормального атмосферного тиску (760 мм рт. ст.) і невірне при  відсутності цієї умови.

 

Таким чином,абстрактної  істини немає, вона завжди конкретна.Конкретність міститься в об´єктивній істині. Внаслідок цього поняття істини невід´ємне від її розвитку, від  поняття творчості, необхідного  для подальшої розробки і розвитку знання.

 

Істинне знання має місце  не тільки в науковому пізнанні. Існують різніформи істини:істинабуденна(або  повсякденна), істинанаукова, художняістина, істина моральна та ін. Інакше кажучи, види (форми) істини відповідають видам  знання.

 

Розрізняються істина наукова  і буденна. Як істинне кваліфікується знання "Сніг білий". Науковим корелятом  цієї істини буденного пізнання буде речення "Білизна снігу - це ефект  дії некогерентного світла, відображеного  снігом, на зорові рецептори". Це речення  являє собою не просту констатацію  спостережень, а наслідок наукових теорій - фізичної теорії світла і біофізичної  теорії зорового сприймання.

 

Наукова істинамає певні  ознаки:

 

♦ раціональна обгрунтованість, доказовість;

 

♦ спрямованість на відтворення  сутності, закономірностей об´єкта;

 

♦ особлива системна організація  знання за усвідомленими принципами, тобто упорядкованість у формі  теорії і розгорнутого теоретичного поняття;

 

♦ перевірка на практиці, випробування логікою, бо наукова істина не може базуватися на вірі.

 

Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки практиці надає їм властивості загальнозначущості. Звичайно, загальнозначущість не є  критеріальною ознакою істинності того або іншого положення, адже той  факт, що більшість проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина.Істинність не походить із загальнозначущості,а  навпаки,істинність потребує загальнозначущості і забезпечує її.

Субъект и объект познания в философии

Если рассматривать процесс  научного познания в целом как  системное образование, то в качестве его элементов в первую очередь  следует выделить субъект и объект познания.

Субъект познания — это носитель предметно-практической деятельности и познания, источник познавательной активности, направленной на предмет познания.

В качестве субъекта познания может выступать как отдельный  человек (индивид), так и различные  социальные группы (общество в целом). В случае, когда субъектом познания является индивид, то его самосознание (переживание собственного “Я”) определяется всем миром культуры, созданной на протяжении человеческой истории. Успешная познавательная деятельность может  быть осуществлена при условии активной роли субъекта в познавательном процессе.

Объект познания - это то, что противостоит субъекту, на что направлена его практическая и познавательная деятельность.

Объект не тождественен объективной  реальности, материи. Объектом познания могут быть как материальные образования (химические элементы, физические тела, живые организмы), так и социальные явления (общество, взаимоотношение  людей, их поведение и деятельность). Результаты познания (итоги эксперимента, научные теории, наука в целом) также могут стать объектом познания. Таким образом, объектами становятся существующие независимо от человека вещи, явления, процессы, которые осваиваются  либо в ходе практической деятельности, либо в ходе познания. В этой связи  ясно, что понятия объекта и  предмета отличаются друг от друга. Предмет  есть лишь одна сторона объекта, на которую направлено внимание какой-либо науки.

Помимо объекта в научном  познании часто выделяют предмет — часть объекта, которая специально вычленяется познавательными средствами. Например, объектом всех гуманитарных наук является человек, но познавательные средства психологии направлены на духовный мир человека, археологии — на его происхождение, культурологии — на культуру, этнографии — на нравы и обычаи человечества. Соответственно в качестве предмета этих наук выступают духовный мир, происхождение, культура и т.д.

Понятие предмета по своему объему шире понятия объекта. Со времени  возникновения философии проблема отношения субъекта к объекту, как  отношения познающего к познаваемому, всегда находилась в центре внимания философов. Объяснение причин и характера этого отношения претерпело сложную эволюцию, пройдя путь от крайнего противопоставления субъективной достоверности, самосознания субъекта и мира объективной реальности (Декарт), до выявления сложной диалектической взаимосвязи субъекта и объекта в ходе познавательной деятельности. Сам субъект и его деятельность могут быть правильно поняты лишь с учетом конкретных социально-культурных и исторических условий, с учетом опосредованности отношений субъекта с другими субъектами. Научное познание предполагает не только сознательное отношение субъекта к объекту, но и сознательное отношение субъекта к самому себе (рефлексия).

От понятий «субъект»  и «объект» образованы термины «субъективный» и «объективный».

Субъективно все, что связано с субъектом, лицом, т.е. его воля, желания, стремления, предпочтения, чувства и эмоции и т.п. Таким образом, субъективность есть характеристика внутреннего мира человека или то личностное воздействие, которое сознание оказывает на наши взаимоотношения с миром. Субъективное отношение к чему-либо есть, как правило, вопрос вкуса и у разных людей может быть различным. Субъективность больше относят к мнениям, чем знаниям, хотя и личное знание является субъективным уже в силу того, что принадлежит сознанию человека, а не окружающему миру.

Объективно все то, что не зависит от сознания, воли, желаний. Например, объективными фактами или их отображениями являются вращение Земли вокруг Солнца, впадение Волги в Каспийское море, утверждения «Сократ — это человек», «Ф.М.Достоевский — русский писатель» и т.д.; они не зависят от наших личных желаний: Земля не прекратит своего вращения, Волга не повернет вспять, а Сократ не станет русским писателем.

Конечно, совершенно «очищенным»  от человека знание быть не может. На познание оказывают влияние социальные отношения, культура, эпоха.

 

48. Емпіричний і теоретичний рівні пізнання. Форми наукового пізнання: науковий факт, гіпотеза, теорія.

Емпіричний – це такий  рівень знання, зміст якого в основному, одержано з досвіду, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого  певною мовою. Характерною особливістю  цього рівня є те, що він включає  в себе контакт дослідника з предметом  з допомогою органів відчуттів  або приладів, що їх доповнюють, дає  знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного  знання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостережень, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно.

Теоретичне пізнання включає  систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного пізнання полягає в  тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити  майбутнє. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне-емпіричне. Суперечності між ними вирішуються  практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини.

49. Роль практики в пізнанні. Види практики

Одним з важливих принципів  теорії пізнання є й те, що гносеологія  на відміну від агностицизму виходить з визнання того, що наші знання про  закони природи, перевірені досвідом, суспільно-історичною практикою, є  вірогідними знаннями, які мають  значення істини. Підґрунтя всього пізнання становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для  потреб практичної діяльності людини. Тільки в процесі практичної взаємодії  із зовнішнім світом у людей складаються  певні уявлення і поняття про  дійсність, вони починають пізнавати  її, набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалежно від  неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Античні матеріалісти вважали, що люди пізнають предмети і явища  природи просто тому, що останні  діють на органи пасивної людини. Вони не могли засвоїти, що людина - не пасивна  істота, а істота діюча, яка змінює природу і суспільство, що між  людиною і природою існує взаємодія, вирішальна роль у якій належить людській праці, і в цій праці людина пізнає природу і її закони. Правда, в працях матеріалістів можна  було зустріти поняття "досвід", "практика", але в ці поняття вкладався  зовсім інший зміст, ніж вкладає  сучасна філософія. У них йшла мова про експеримент, про особистий  індивідуальний досвід філософа. Гегель відводив практиці важливу роль у  пізнанні. Але в розумінні Гегеля практика значила не більш як діяльність ідей, свідомості, тобто Гегель розумів  практику тільки як духовну діяльність, "вольову діяльність ідеї".