Шпаргалка по "Философии"

Діалектико — матеріалістична  соціальна філософія вважає докази прибічників концепцій деідеологізації та реідеологізації необгрунтованими. Ні індивідів, ні соціальних спільнот людей, ні суспільства в цілому без ідеології не буває. Людина тим і відрізняється від вищих тварин, що є свідомою істотою; свідомість — її родова ознака. Деідеологізатори праві в тому, що певна ідеологія може бути ненауковою. З цього факту може випливати висновок про заміну в суспільстві ненаукової ідеології науковою, у тому числі з причини науково-технічного прогресу, прискорення його темпів. Науковою є та ідеологія, яка відображає суспільне буття й інтереси соціальних та індивідуальних суб'єктів історичного процесу, З їх кількісним і якісним зростанням число ненаукових ідеологій зменшуватиметься, оскільки вони не відповідають потребам та інтересам об'єктивного суспільного руху. Можна впевнено прогнозувати на майбутнє не кінець ідеології, а утвердження наукової ідеології, отже, вищої духовності особистості і суспільства.

Щодо прихільників реідеологізації, то вони у своїх доказах явно ігнорують  закон спадкоємності в розвитку ідеології. У кожній новій суспільно-економічній  формації, на кожному новому етапі  розвитку культури попередні ідеї і  теорії не всі і не одразу зникають, їх не можна знищити, вони "замінюються" новою ідеологією, містяться в  ній, але в перетвореному вигляді. Механізм взаємодії тут цілком діалектичний: попередні старі ідеї і теорії з часом стають протилежністю нових; між ними виникає суперечність, провідною протилежністю в якій є нова ідеологія; суперечність вирішується на її користь. Представники реідеологізації більше орієнтуються на буденну свідомість, ніж на теоретичну, тобто не на власне ідеологію. Під ідеологічним оновленням вони розуміють відродження релігійності, звернення до соціальної міфології та утопії; оцінюють ідеологію не за критеріями істинності, а за ефективністю її гасел і техніки маніпулювання свідомістю та поведінкою людей за допомогою засобів масової інформації та соціальної психології.

Суспільна свідомість на всіх рівнях відображає різноманітність складових і елементів змісту суспільного буття в політичній, правовій, моральній, естетичній, релігійній, науковій та філософській формах. Вони розрізняються предметом і способом відображення, змістом і соціальними функціями, а у своїй єдності та взаємодії виражають цілісність свідомості індивідів, соціальних груп і верств населення. Вся сукупність форм суспільної свідомості створює те, що називається духовним життям суспільства. Домінуюче місце серед цих форм посідає політична свідомість.

Політична свідомість є ідеологічним компонентом політичних суспільних відносин, тобто специфічних взаємозв'язків між людьми з приводу політичної влади: її здобуття, утримання і використання. Будь-яка політична думка, будь-яке політичне питання — це завжди думка і питання про політичну владу (державну, регіональну, місцеву), про ставлення до неї, про ефективність її дій, відповідність її діяльності інтересам суб'єктів історії. Оскільки політичні суспільні відносини багатогранні за типами і видами (отже, багатогранні типи і види політичної влади), остільки політична свідомість існує і функціонує широкою і часто непередбачуваною палітрою змісту, структури, функцій.

Під політичною владою розуміється реальна здатність соціальної групи, суспільного класу, індивіда чи індивідів проводити свою волю в політиці та правових нормах. У демократичних державах влада встановлюється як народне представництво. У статті 5 Конституції України, наприклад, наголошується: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".

У монархічних державах престол  передається за принципом спадковості. У тоталітарно-диктаторських державах влада встановлюється, як правило, шляхом державних переворотів засобами насильства, у тому числі збройного. Все це зумовлює надзвичайну мінливість і суперечливість політичної свідомості, її неоднозначність. Навіть за життя одного покоління людей вона може кардинально змінюватися не один раз, у тому числі під впливом маніпуляції нею різними політичними елітами. Разом з тим через усі зміни і суперечності в політичній свідомості закономірно пробиває дорогу об'єктивна історична тенденція, сформульована ще Н. Макіавеллі: мета політики — благо народу і могутність держави. Основою цієї тенденції е об'єктивна діалектика економічного базису і надбудови. Між базисом і політичною частиною надбудови немає проміжних ступенів. Базис визначає її прямо, безпосередньо: політика є концентрованим виявленням економіки — така формула їх взаємодії. Оскільки економічний базис і політична частина надбудови в певній суспільно-економічній формації виступають конкретизацією відповідних виробничих і політичних суспільних відносин, остільки і політична свідомість як соціально-психологічний та ідеологічний компонент надбудови також конкретизується кожного разу у своєму змісті, формах і функціях. Вона безпосередньо відображає економіку і разом з іншими елементами політичної частини надбудови, через своїх носіїв сприяє її розвитку або гальмує його; сприяє економічному прогресу в одних аспектах або гальмує його в інших.

На соціально-психологічному рівні політична свідомість представлена у вигляді несистематизованих емпіричних політичних знань, чуттів, настроїв, емоцій, суджень людей про державу, владу, про відносини між державами, націями, партіями, громадськими рухами. На ідеологічному рівні — у вигляді системи теоретичних і політичних знань, поглядів, ідей, теорій, політичних програм, політичної стратегії і тактики. Вся система політичної свідомості має обґрунтовувати необхідність того політичного ладу держави, породженням якого вона є, розробляти шляхи і засоби його зміцнення; визначати оптимальну політичну організацію в країні, формувати її внутрішню і зовнішню політику і постійно їх коригувати.

Носіями політичної свідомості є індивіди, їх різноманітні об'єднання, організації й установи. Особливе місце належить політичним партіям, політичним рухам, політичній еліті, органам державної влади. Свої політичні позиції вони виражають у програмах та статутах. У них формулюються основні тези політичної стратегії і тактики, політична мета і завдання, методи і засоби їх досягнення. Основою науковості політичних програм, а отже, їхньої відповідності політичним інтересам соціальних суб'єктів, є величезне ідейно-політичне, теоретичне багатство соціальної філософії. Вона є політичною за своєю суттю. Термін "політична філософія", що активно експлуатується нині, цілком коректний як визначення того розділу соціальної філософії, в якому досліджуються політичні суспільні відносини, політична частина надбудови суспільства і політична свідомість.

В історії політика часто  підкоряла філософію, примушувала служити собі. Однак об'єктивна тенденція взаємозв'язку філософії і політики полягає в здійсненні мрії Платона про те, що на чолі держави мають стояти не просто політики, а політики — філософи. Йдеться тут не про персонали, а про політику на основі об'єктивно-наукових рекомендацій соціальної філософії. Тільки соціальна філософія здатна визначати причини політичних подій, показувати шляхи регулювання політичних інтересів з метою їх гармонізації і гуманізації. Ігнорування політико — філософської спадщини і політичної теорії соціальної філософії призводить до політичного волюнтаризму, авантюризму і популізму.

Отже, політична свідомість — це соціально-психологічний та ідеологічний компонент політичних суспільних відносин і політичної частини надбудови суспільства. Вона — складне соціальне утворення, у межах якого формуються політична мета, завдання і програми, стратегія і тактика, методи і засоби їх реалізації. Наукова політична свідомість є могутнім засобом функціонування політичної, економічної та соціальної системи суспільства. Діалектико — матеріалістична соціальна філософія — теоретична і методологічна основа її становлення, розвитку та вдосконалення.

Наступним "за рангом" відображенням у свідомості людей суспільного буття та економічного базису, соціально-психологічним та ідеологічним компонентом надбудови суспільства є правова свідомість (правосвідомість). У її центрі — принципи і норми права, юридичні закони. Система загальнообов'язкових норм і відносин між людьми, права, свободи і обов'язки людини і громадянина розробляються, закріплюються і охороняються державою. Правосвідомість — сукупність поглядів, ідей, почуттів з приводу ставлення людей до права, законності, правосуддя, їх уявлення про правомірну і неправомірну поведінку в суспільстві.

Соціально-психологічну складову правової свідомості утворюють емпіричні знання і уявлення людей про законне і незаконне, справедливе і несправедливе, необхідне й обов'язкове; почуття обов'язку, відповідальності, невідворотності покарання за здійснені злочини та ін. На ідеологічному рівні правосвідомість є системою правових поглядів, правових вчень, теорій, кодексів. Усі елементи правосвідомості внутрішньо пов'язані, невпинно взаємодіють, проникають один в одного.

Носіями правової свідомості є індивіди, їх об'єднання, організації та установи, у тому числі власники засобів виробництва, менеджери, державні службовці і особливо спеціально підготовлені індивідуальні та соціальні суб'єкти юристів — прокурори, судді, адвокати, міліціонери, нотаріуси, військовослужбовці внутрішніх військ, у сфері міжнародного права — дипломатичний корпус, а також збройні сили країни.

Усією системою права через  своїх носіїв правова свідомість утверджує відносини власності, механізм господарських зв'язків, регулює заходи і форми поділу праці та її продуктів, регламентує організацію і діяльність державного механізму, визначає заходи боротьби із зазіханням на встановлені законом громадський порядок і процедуру вирішення конфліктів, впливає на численні форми міжособистісних відносин.

У цілому правосвідомість  через діяльність своїх суб'єктів, залучених до системи суспільних зв'язків, виконує низку функцій. Найбільш актуальними з них є:

• пізнавальна функція (у правосвідомості реалізується пізнання права індивідами — учасниками правових відносин);

• аксіологічна функція (оцінка суб'єктом, відповідно до його інтересів і мети, вимог і можливостей права в категоріях: благо, добро, зло, користь, шкода та ін.);

• регулятивна функція (правосвідомість  регулює поведінку людей, а також  їх потреби, позиції, відносини в  галузі права).

Правова свідомість підпорядкована загальним закономірностям розвитку суспільної свідомості, проте на неї також істотно впливають інші ЇЇ форми, насамперед політична свідомість. Функціонування правової свідомості залежить від політики, а політичної свідомості — від права. Так, у тоталітарних державах норми і закони права практично не діють. Ці держави не є правовими, правова свідомість у них підмінена політичним доносництвом, лицемірством і неправдою, мисленням чужими думками, готовими трафаретами, підлабузництвом, культом вождя і постійним страхом. "Всі люди рівні в республіканських державах, — справедливо стверджував Ш.-Л. Монтеск'є, — вони рівні і в деспотичних державах: у першому випадку — тому, що вони — все, у другому — тому, що всі вони ніщо"1.

У демократичних державах неправова політика неможлива, як неможлива  і політична свідомість без опори на правосвідомість. Водночас недостатній рівень розвитку політики і політичної свідомості може призвести до нульової ефективності найдосконалішого права і найдосконалішої свідомості. Держава громадянського суспільства має бути правовою. Для її створення мало розробити досконалі юридичні принципи, норми, закони. Треба, щоб народ оволодів ними, щоб ці принципи, норми і закони, необхідність їх виконання перетворилися на внутрішні переконання людей. Досягається це за допомогою правового всеобучу і реальної правової практики в державі.

У правовій державі визнається і діє принцип верховенства права, гарантуються і захищаються права, свободи й обов'язки людини і громадянина, всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи, і всі вони рівні перед законом.

У правовій державі діє  принцип презумпції невинності, ніхто  не може бути арештований чи утримуватися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду; не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, ставленню або покаранню. Жодна людина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. У правовій державі покарання за злочини невідворотні, але кожний громадянин має право па кваліфікований захист у суді, і до винесення рішення судом ніхто не може називатися злочинцем.

Рух до правової держави  — складний і відносно тривалий процес. Для багатьох держав навіть сучасного світу він можливий тільки через справжню революцію у сфері правових і політичних відносин, правової і політичної частини надбудови.

Правосвідомість нерозривно пов'язана з моральною свідомістю. Мораль (лат. все, що стосується характеру, складу душі, звичок; звичаї, поведінка) — один з основних способів нормативного регулювання дій людини в суспільстві; особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин. Моральна свідомість є відображенням ставлення людей одне до одного і різноманітних соціальних спільнот у вигляді сукупності принципів, правил, норм їх поведінки. Як форма суспільної свідомості вона підлягає всім її закономірностям і водночас має свою специфіку і структуру.

На суспільно-психологічному рівні моральна свідомість включає моральні почуття (честі, достоїнства, совісті, обов'язку та ін.), емоції (фр. хвилювання, безпосередні і пристрасні переживання: оціпеніння, втеча, агресія чи радість, схвалення, співчуття тощо), уявлення про моральне і аморальне, досвідне значення моральних правил, звичаїв колективу і суспільства. Ці елементи становлять нібито первинну моральну свідомість, формуються раніше раціональних уявлень про необхідне, справедливе, чесне тощо.