Шпаргалка по "Философии"

Суб'єктивно-ідеалістична філософія  вбачала в практиці тільки психологічну діяльність, яка зумовлена розумом, волею людини. Таку волюнтаристську  точку зору на практику проводили  Берклі, Юм, і її по суті повторюють багато течій сучасного суб'єктивного  ідеалізму. Так, прагматист Джеймс зводив практику до "релігійного досвіду", тобто чисто духовної діяльності. Філософський ревізіонізм розуміє  під практикою універсальне, вільне, творче і самоусвідомлююче буття  людини як "родової" істоти, ігноруючи  при цьому соціальний характер практичної діяльності і ототожнюючи її з теоретичною діяльністю.

Дійсно, оскільки практична  діяльність має усвідомлений характер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між практикою і теорією  існує внутрішня єдність. Але  це зовсім не означає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв'язку теорії і практики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому  теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її теоретичного коментування. Вона покликана випереджати  практику, виявляти об'єктивні потреби  і тенденції соціального розвитку.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння  і перетворення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського  суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою  мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як виробництво, так  і інші види діяльності, наприклад, педагогічну, художню, адміністративну  тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті,результат діяльності.

Практика обґрунтовує  об'єктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів  пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.

Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.

♦ Основним і вихідним видом  суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича  діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.

♦ Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

♦ Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

♦ До практики входить також  діяльність людей у сфері сімейного  і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.

У такому широкому розумінні  практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Проблема практики в пізнанні - це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб'єктом розуміли людину як особливу природну істоту, якій притаманні свідомість, здатність усвідомлювати себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціальна сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об'єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що існує поза суб'єктом і його діяльністю і активно впливає на суб'єкт. Тому зв'язок між суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб'єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а й як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими людьми. Людина може бути суб'єктом тільки як член суспільства, включений до системи суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб'єкт, але й об'єкт, з яким на основі практики суб'єкт  взаємодіє.Суб'єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об'єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається до сфери діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнання. Наприклад, електрон як об'єктивна реальність став відомим ще в часи Демокріта, Ньютона, Галілея, але він не був об'єктом пізнання людини. Це зумовлювалось ступенем розвитку суспільства, визначивши який можна з'ясувати, котрий предмет природи стане об'єктом пізнавальної діяльності людей.

Таким чином, об'єктом пізнання на кожній історичній сходинці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об'єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії із суб'єктом у його практичній діяльності. Точніше, об'єктом пізнання стають тільки ті явища природи, які залучаються до сфери трудової діяльності.

Отже, обов'язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб'єктом і об'єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об'єкт, бо він зумовлює можливості власної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдяки активній, перетворюючій діяльності суб'єкта, тобто в діалектичній взаємодії суб'єкта і об'єкта. Активною стороною тут виступає суб'єкт.

Які ж гносеологічні функції практики?

♦ По-перше, вона зв'язує суб'єкт пізнання, тобто людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. Відношення людини до явищ об'єктивного світу не може бути зрозумілим, якщо не враховувати роль практики як своєрідної з'єднувальної ланки між пізнавальною свідомістю і об'єктом пізнання. Істинне знання бере свій початок з безпосередньої практики. Практика дає пізнанню можливість існування і обгрунтування його. У цьому відношенні практика виступає як джерело всіх знань. Перш ніж люди стали аргументувати, вони діяли. Наприклад, історія медицини дає багатий матеріал, який свідчить про практичну обумовленість найважливіших медичних знань і навичок. До речі, лікарські препарати були одержані людьми з різних продуктів живлення. В результаті багатьох "проб і помилок" емпіричним шляхом люди навчились поступово виділяти не тільки поживні, а й лікарські рослинні продукти і речовини. Таким же шляхом було знайдено дозування лікарських речовин.

♦ По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об'єктивного світу зумовлене потребами суспільної практики людей. Історія науки, як і дані сучасного матеріалізму, незаперечно свідчать про те, що всі галузі людського знання виникли з практичних потреб суспільства. Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була породжена потребою виміру земельних площин, фізика - з необхідності знати будову і властивості матерії з метою практичного оволодіння силами природи. Під впливом практичних потреб і більш глибокого пізнання явищ природи з'явились і виникають нові науки, нові розділи давно існуючих наук (радіоелектроніка, квантова фізика, кібернетика, біохімія, космонавтика та ін.). Не тільки природничі, а й суспільні науки виникають і розвиваються з потреб практики.

♦ По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виділяється з безлічі і різноманіття явищ навколишньої дійсності, пізнання яких стає історичною необхідністю. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, який підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Практика формує сам об'єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і напрям його розвитку.

♦ Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання.

Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.

Наукові знання мають життєвий сенс лише в тому випадку, коли вони втілюються в життя. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства і людини. Практичне втілення ідей, перетворення їх у предметний світ являє собою опредмечування. Знання опредмечуються не тільки в мовній формі, але й у творах матеріальної культури. З переходом від абстрактного мислення до практики пізнавальний процес не переривається. Виявлені на практиці мінуси теорії потребують подальших теоретичних розробок, тобто виникає необхідність в абстрактному мисленні, а частіше всього і в накопиченні нових експериментальних даних, що припускає включення до пізнавального процесу органів чуття. Так взаємодіють теорія і практика за умов вирішальної ролі останньої.

Практика виконує в процесі пізнання винятково важливу роль, адже практика:

♦ основа наукового пізнання;

♦ вихідний пункт пізнавального процесу;

♦ рушійна сила розвитку пізнання;

♦ критерій його істинності;

♦ кінцева мета.

Таким чином, пізнання - це процес активного цілеспрямованого відображення матеріального світу в свідомості людини. Це відображення є складний процес руху людського пізнання від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнання існування об'єктивного світу і відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки впливу на людину природи і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і основою всього процесу пізнання є практика - критерій істини.

 

50. Поняття методу і методології наукового пізнання. Форми наукового пізнання.

Весь хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до необхідності докладніше з' ясу вати суттєві особливості наукового  пізнання, адже немає сумніву в  тому, що наукове пізнання сьогодні є найрезультативнішим і найавторитетнішим. Ми досить часто, обговорюючи якісь  складні питання, посилаємося на науку, чекаємо саме від неї або  рішучих підтверджень деяких суджень  і позицій, або безсумнівних їх спростувань.

 

Наука виникає як спеціалізований  та спеціально культивований вид  пізнавальної діяльності, як свідоме  нарощування техніко-технологічного аспекту пізнання та свідомості. За загальним погодженням сучасних дослідників, наука починається  там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те, як слід діяти, щоб  отримати певний результат, починають  обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення  і фіксація внутрішньої необхідності у предметній діяльності людини. А  тому вона повинна вбирати в себе принаймні такі змістові компоненти: за змістом її можна поділити на: знання про світ, про алгоритми  дій та дійових операцій та знання про можливості людини в її ставленні  до світу. Звідси випливає загальна класифікація наук:

 

науки про форми та сфери  існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія та ін.);

 

науки логіко-методологічного  напряму (математика, логіка, теорія систем, програмування та ін.);

 

гуманітарні науки (філософія, культурологія, філологія, релігієзнавство, естетика та ін.).

 

Лише беручи всі ці наукові  напрями в комплексі, ми можемо скласти  виправдане уявлення про науку взагалі. В загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях: 1) в найширшому значенні - як будь який свідомо відфіксований  досвід (в такому випадку ми кажемо "Це буде мені наукою"); 2) в нормативному значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань  у будь-якій сфері пізнання; 3) у  вузькому значенні - як природознавство, в якому домінує логіко-математичний апарат. Свого часу І. Кант виголосив  тезу про те, що в кожній галузі знання рівно стільки науки, скільки  в ній є математики. Математизоване природознавство, починаючи з XVII ст., стає у Європі взірцем науки як такої. Тому є своє пояснення, бо саме таке спрямування наукового натхнення  призвело до швидкого технічного прогресу в Європі, Але таке тлумачення науки  невиправдано звужує її зміст та функції.

 

Спираючись на розглянуті особливості науки, ми, разом із дослідниками в галузі наукознавства, можемо виділити такі її суттєві ознаки:

 

1. наявність проаналізованого  та систематизованого достовірного  знання, узагальненого до ступеня  вираження у ньому суттєвих  зв'язків пізнаваної предметної  галузі (відкриття та дослідження  законів тих явищ, що вивчаються);

2. категоріальний каркас  знання, що дає якісне окреслення  предмету пізнання;