Українське язичництво як духовно-культурний феномен

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………...….3

РОЗДІЛ І. ЯЗИЧНИЦТВО У КОНТЕКСТІ ЕТНОРЕЛІГІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

1.1.  «Язичництво»  та «етнорелігія» як наукові  поняття……………...…..…..6

1. 2.  Язичництво  як етнорелігійний феномен………………………….…..….11

РОЗДІЛ ІІ. ЯЗИЧНИЦТВО ЯК ОСНОВА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ

2. 1. Світоглядні  засади українського язичництва……………………..…..….16

2.1.1. Міфологія………………………………………………….……..…....16

2.1. 2. Боги…………………………………………………………….….…..19

2.1.3. Українська  демонологія………………………………………..….….45

2.2. Вплив християнства на самобутність української язичницької релігії….59

РОЗДІЛ ІІІ. ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ЯЗИЧНИЦЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ. НЕОЯЗИЧНИЦТВО……………………………………………………...…..….63

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..…….68

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА…………………………………………..……71

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Будь-який народ (нація, етнос) існує  до того часу, поки його представники зберігають відповідну самосвідомість, тобто ідентифікують  себе як частину і продукт певної культури, матеріальної і духовної. Отже і розібратись в чому ж основа, особливість, самобутність певної нації, можна лише з'ясувавши сутнісь культури, яка цією нацією породжена і розвинена протягом століть.

Всебічне осмислення релігійного феномена України неможливе  без ґрунтовного дослідження  витоків української релігійності, а саме, язичницьких вірувань. Відсутність системного наукового вивчення феномену українського язичництва обмежує пізнання духовної культури народу загалом, її витоків і тенденцій. Тому, систематизація і поглиблене дослідження процесів зародження релігії в українських землях, еволюції язичницьких вірувань та їх трансформації в умовах взаємодії з християнською церковною ідеологією та культурою,  - нині є  важливим завданням.

Актуальність  досліджуваної проблеми зумовлена  ще й тим, що її розв’язання допоможе зрозуміти сутність та тенденції сучасної релігійності українців, процесу виникнення нових релігійних течій, а також осмислити прагнення певної частини українців повернутися до традиційних язичницьких вірувань як етнорелігії вже на сучасному етапі, узгодивши віровчення із сучасними умовами суспільного життя.

У період становлення  української державності, утвердження  національної самосвідомості, ідея повернення до етнічної (язичницької) релігійності у свідомості частини народу сприймається як ідея відродження національної духовності та збереження національної ідентичності. Тенденція повернення до етнорелігій, крім України, спостерігається і в інших країнах.

Мета і завдання роботи. Метою кваліфікаційної роботи є аналіз українського язичництва як духовно-культурного феномену.

Ця мета обумовила  такі завдання:

• встановити сутність та значення понять «етнорелігія» та «язичництво»;
• охарактеризувати світоглядні засади українського язичництва;
• з’ясувати вплив християнства на самобутність язичницької релігії;
• дослідити сучасне становище язичництва та формування неязичницьких вірувань.

Об’єкт дослідження: духовно-культурний феномен релігії.

Предмет дослідження: українське язичництво як духовно-культурний феномен, як етнорелігія українського народу та джерело його духовної культури.

Структура кваліфікаційної  роботи зумовлена логікою дослідження, яка випливає з мети та основних завдань праці. Робота складається  зі вступу, трьох розділів і висновків.

Ступінь розробки проблеми. За довгі роки накопичено значний фактичний матеріал з проблеми язичництва. Це, зокрема, праці відомих представників міфологічної школи, українських та закордонних етнологів, релігієзнавців, істориків ХІХ – початку ХХ століття: О.Афанасьєва, М.Сумцова,  Я. Головацького, М. Маркевича, П. Куліша, В. Шухевича, І. Сахарова, О. Г. Потебні, М. Костомарова та ін.

Проблема дохристиянського світогляду та вірувань українців приділяли  науковці ХХ століття: М. Грушевський, Д.Зеленін, І.Огієнко, В.Петров, Б. Лобовик, Б. Рибаков, М.Попович, А.Глушак, Г.Лозко, Ю. Евола, Я. Стахнюк, В. Шаян, М. Еліаде.

Методологічні та теоретичні основи дослідженн. При вирішенні поставлених завдань головними методологічними принципами були об'єктивність, історизм. Для переосмислення деяких стереотипних положень, ідей і тверджень застосовувалися методи аналізу й синтезу, дедукції й індукції, аналогій, систематизації та узагальнення.

Методологічною  основою дослідження стали фактографічні дані з фундаментальних праць вітчизняних та зарубіжних істориків, релігієзнавців, етнологів, теологів та ін. Використовувались також періодичні видання різних конфесій, зокрема. Рідної Віри та Рунвіри.

В процесі роботи над даною проблематикою зверталася увага на результати досліджень вітчизняних  і зарубіжних релігієзнавців, описів археологічних розкопок, матеріальних пам'яток, пов'язаних з давніми культами, що є релігійними реаліями найдавнішої доби. Використано також праці етнографів, які досліджували побутову релігійність українців. Зауважимо одначе, що вся складність з реконструкцією язичницьких вірувань полягала в тому, що значна частина досліджень їх носила упереджено критичний характер. Вони розглядалися як пережиткові явища. Слід відзначити, що відвертий негативно-оціночний характер носять і документальні свідчення про різні вияви язичницької віри. В процесі дослідження я намагалася врахувати це.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ЯЗИЧНИЦТВО У КОНТЕКСТІ ЕТНОРЕЛІГІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

1.1.   «Язичництво»  та «етнорелігія» як наукові  поняття.

 Релігія  - феномен духовного життя людства,  його світоглядна основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а також дає змогу спілкування з надприродним (вищим Розумом) через обряди.

Слово релігія  не вживалось ні в стародавньому  світі, ні в середньовіччі, бо всі  народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв: індуси – індуїзм, елліни – еллінізм, юдеї – юдаїзм. У наших предків також була назва своєї релігії - Руська Віра, від імені народу (етноніма) і назви держави Русь (етнотопоніма). Про це знаходимо згадки в численних народних приказках, обрядах. Так наприклад, В. Гнатюк записав на Гуцульщині: «Поки писанки пишуть, поки колядники ходять, доти наша Віра Руська в світі буде». Отже, на ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі збігаються. Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має дуже корисні позитивні якості, зокрема:

• єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;
• релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;
• відбувається цілком природна регуляція морально-звичаєвих відносин;
• забезпечується збереження національної самобутності;
• виробляється відпорність глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.

 Отже, всі  ці позитивні якості в цілому  забезпечують життя і самозбереження етносу.

Термін «релігія»  почали вживати в епоху Відродження  для характеристики загального поняття  віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі - близько ХVI ст., а в Україні - близько ХVІІІ ст.). Таким чином, уже саме вживання цього слова носить глобальний характер.

Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio - честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus - совісний, благочестивий; або за Цицероном,  від religere - совість. Однак, ці значення, такі популярні в словниках, виявляються неточними для з’ясування глибинної сутності цього терміну. Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав таке пояснення: «Релігія - від лат. religo - єднаю, - власне моральний зв’язок людини з Богом, Богошанування» [13; 547]. Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінгвістичних уточнень.

Оскільки сучасні  словники не подають етимологічного значення цього слова, не зайвим буде уточнити деякі особливості цього  давнього терміну, щоб зрозуміти  його глибинне давнє значення. Слово «релігія» складається з префікса ре- (лат. re- ), який уживається в словах на позначення повторної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація  (повернення організму до життя - оживлення) і кореня ліго- (лат. ligo), що позначає спілку, об’єднання, товариство. Тобто, слово «релігія» дослівно означає: “відновлення втраченого зв’язку з Богом - космічним праотцем людини”. В цьому розумінні поняття релігія може бути значно ширшим, ніж його переклад нашим словом “віра”. За уявленнями наших пращурів-слов’ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (Сварзі - небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: «Життя людини, її народження і смерть - то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське - то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися - відірватися від Сонця, вмерти - повернутися до Сонця» [55; 34].

 Щоб відновити  втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний  зв’язок зі своїм духовним  джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили. 
        Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкуванням людського життя. Основою будь-якої релігії є уявлення про надприродне (тобто про Бога): Бог є початок і сенс кожної релігії.

Загально прийнято вважати, що початки релігії виникли в  епоху верхнього палеоліту (40 - 50 тис. років тому). Оскільки релігії формувалися природнім шляхом, то вже на самих початках свого існування мали виразно етнічне (родове, плем’яне) забарвлення.

Якщо етнос - це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну територію (рідну  землю), спільну мову (рідну мову), то спільні родові легенди про походження свого народу, спільна історична пам’ять, звичаї та обряди становлять його рідну етнічну релігію.

Таким чином, етнічна релігія - це природна автохтонна  релігія етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація). Власні етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природнім.

Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у  межах певної етнічної території  і не поширюються за межі свого  етносу. Вони є самодостатніми для  кожного етапу історичного розвитку народу, задовольняють його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти. В процесі життя етносу його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.

Досі етнічні релігії  існують в Японії (сінто), Китаї (конфуціанство), Ізраїлі (юдаїзм) та в деяких інших країнах. Нині в багатьох країнах Європи, Азії, Америки почалися процеси відродження етнічних природних релігій.

 Природню  українську етнічну релігію в  науці прийнято називати українським  язичництвом. Слово язичництво  є науковим терміном, однак воно має свою історію. Воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам’ятку V - IX ст. н. е., можливо переписану в пізніші часи (за припущенням Б. Яценка - близько ХVІІ ст.). Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі: «наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й визволились з рабства. Далі зазначається, що «краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим» [26; дошка 6-Г].

Для того, щоб  говорити про язичництво, спочатку слід з’ясувати природу походження цього слова,  щоб,  відштовхуючись від його початкової семантики, виявити  проблему, що цікавить, а саме: що таке язичництво як духовно-культурний феномен.