Українське язичництво як духовно-культурний феномен

Характерною особливістю  української міфології є пантеїзм (від гр. pan – все, і theos – Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом Богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям (від гр. polis – багато і Teos – Бог, дослівно означає “храм усім Богам”).

В українській  релігійній міфології існує своєрідна  ієрархія Богів: на чолі всього світу  стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту, йому підпорядковуються  нижчі рангом Боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям.

В язичницькій  традиції не було поділу на “вищих”  Богів і “нижчих” Демонів. На нашу думку, всі духовні (ідеальні) сили належали до божественного рівня, і лише з  впровадженням антагоністичної  до етнічних вірувань світової релігії вони перейшли в розряд “нижчих” і “злих”: “раньохристиянське уявлення про демонів пов’язане з образом злої демонічної, бісівської сили”. Біси ж нашими міфологами визначаються як “абсолютно злі” фольклорні персонажі, з якими християнська церква веде непримиренну боротьбу.

Простий народ був  поставлений перед необхідністю прийняття християнства, але не міг  у повноті цього зробити. Відповідно, єдиним шляхом гармонізації християнської  православної доктрини і язичницької  свідомості було адаптування одне до одного. В результаті адаптації, з одного боку, постало українське православ'я, що не змінило своєї суті, але було збагачене язичницькою міфологією (язичницькі дрібні божки - водяники, домовики, лісовики - перетворились у представників злої сили, хоча і не дуже могутніх) і обрядами (колядування - на Різдво, свячені яйця - на Пасху). Змінився навіть вигляд культових предметів і споруд. Наприклад, лише українським церквам відомі рушники на іконах, квітковий розпис стін ззовні і у середині.

З іншого боку, формується українство як нація християн, що сумлінно, хоча і досить творчо підходять до виконання церковних православних обрядів і таїнств. А от за змістом, що за ними стоїть, переймається лише незначна частка світської еліти і духовенства. Простий народ, в свою чергу, підмінює, часто-густо, православний зміст обрядів сурогатними конструкціями із сприйнятих православних і старих язичницьких уявлень. Контроль за такими трансформаціями у свідомості віруючих церква здійснювати якісно не може. Отже, у вірі відтепер прослідковується значна частка формалізму і, відповідно, нерозуміння багатьох православних ідей. Але і певна частка суто язичницьких вірувань «консервується» і, з часом, формалізується лише до рівня беззмістовного виконання обрядів (урвався зв'язок поколінь по передачі сакральних знань).

Таким чином, виникає  двовір'я, до того ж - формальне, але  глибоко вкорінене в свідомості народу.

На сьогоднішній день спостерігається повернення до суто язичницьких вірувань. Формуються нові релігійні течії, що ґрунтуються  на дохристиянських віруваннях – неоязичництво. Тотальна зацікавленість у минулому України спонукала людей звертатися до всього традиційно українського. Зокрема - до «народної» віри своїх пращурів, створюючи все нові й нові неоязичницькі громади.

Процес відродження язичництва є шляхом відродження  національно свідомого, духовно багатого українства.

Одже, розгляд  цієї теми дозволяє:

• Розкрити сутність і зміст понять «етнорелігія» та «язичництво»;
• охарактеризувати світоглядні засади українського язичництва;
• з’ясувати вплив християнства на самобутність язичницької релігії;
• дослідити сучасне становище язичницьких вірувань та їх трансформацію у неязичницькі течії.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Stachniuk J. Chresciajanstwo a ludzkosc.– Wroclaw, 1997.
2. Stachniuk J. Czlowieczenstwo і kultura.– Wroclaw, 1996.
3. Stachniuk J. Stragona Lechia.- № 3. – Wroclaw, 1996.
4. Аничков Е. Язычество и древняя Русь. – СПб., 1914;
5. Академічне релігієзнавство. Підручник / За ред. А.Колодного. - К : Світ знань, 2000. - С.782
6. Біблія: І книга Царів. 18. 40–41; Илія // Библейская энциклопедия. – М., 1990.
7. Велесова Книга – Святе письмо українців // Сварог. – 1999. – № 9; 2000. – № 11–12
8. Волховник. Правослов. – К., 2001.
9. Гаврилов Д.А, Наговицын А.Е. Боги славян. Язычество. Традиция. – М.: Рефл-Бук, 2002.
10. Гальковский М. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. – М., 1913–1916. – Т. 1–2.
11. Гроф С. Космическая игра. Исследование рубежей человеческого сознания.- М., 1997.
12. Грушко Е., Медведев Ю. Словарь славянской мифологии. – Н. Новгород, 1995.
13. Дьяченко Г. Полный церковно-славянский словарь, – М., 1900. 
14. Ежи Лисовский. «Поганые язычники» . – М.: Рефл-Бук, 2007.
15. Зеленін З. Восточнославянская этнография. – М., 1991.
16. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989. 
17. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992.
18. Історія релігій в Україні в 10 т. – К., 1996. – Т. 1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства. 
19. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А.Колодного, П.Яроцького. - К.: Знання, 1999.
20. Кайсаров А. С., Глинка Г. А., Рыбаков Б. А. Мифы древних славян. Велесова книга. – Сост. А. И. Баженова, В. И. Вардугин. – Саратов: Надежда, 1993. 
21. Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. – К., 1965.
22. Копержинський К. Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. – К., 1926.
23. Куліш П. Записки о Южной Руси. – СПб., 1856.
24. Літопис Руський. – К., 1989.
25. Лозко Г. Берегиня: Богиня чи Русалка // Сварог. – 1997. 
26. Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. – К., 2002.
27. Лозко Г. Етнологія України. – К., 2001.
28. Лозко Г. Свята Кола Сварожого // Сварог. – 2001. – № 11–12.
29. Лозко Г. Українське язичництво. Київ, 1994.
30. Лозко Г.С.Українське язичництво і сучасність. – К., 2001.
31. Лозко Г.С. Українська віра (українське язичництво) - етнічна релігія українців // Релігійна панорама. - К.: 2001. - № 8-9.
32. Миролюбов Ю. Ригведа и язычество. – Мюнхен, 1981. 
33. Миролюбов Ю. Русский языческий фольклор. – Мюнхен, 1982.
34. Мифы народов мира. – М., 1991. – Т. 1.
35. Мифы народов мира. – М., 1992. – Т. 2
36. Міфи Київської земля та події стародавні. – К., 1989.
37. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К., 1992.
38. Нова радість стала. Колядки та щедрівки. – Веселка, 1991.
39. Пісні з Волині. Упор. текстів та примітки О. Ошуркевича. – К., 1970.
40. Платов А. Магические Искусства Древней Европы. М.: «София», ИД «Гелиос» , 2002 — 480 с
41. Платов А. Славянские руны. – М., 2001.
42. Релігієзнавчий словник. — К., 1996.
43. Рыбаков Б. Язычество древней Руси. – М., 1988.
44. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян, – М.:Русское слово, 1997.
45. Сахаров И. Сказания русского народа. – М., 1987;
46. Словник іншомовних слів. – К., 1975. – С. 198; Релігієзнавчий словник/ За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К., 1996. 
47. Тулаев П.В. Семья Гиперборейских Богов // “Варвары”. Сборник статей по истории древнего мира и средневековой Европы. – М., 1999.
48. Українські приказки, прислів’я і таке інше. – К., 1993.
49. Фаминцын А. Божества древних славян. – М., 1995.
50. Фасмер М. — Этимологический словарь русского языка в 4-х томах. Том 4: Т-Ящур
51. Шапарова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. – М., 2001.
52. Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон, 1987. 
53. Шаян В. Сковорода — лицар святої борні.- Лондон, Торонто, 1973.
54. Шеппинг Д. Мифы славянского язычества. – М., 1849
55. Шухевич В. Гуцульщина.- част. 4 // Матеріяли до українсько-руської етнології.- Т. 7. - Львів, 1904