Українське язичництво як духовно-культурний феномен

Слід сказати, що, нерідко, стикаючись у повсякденному житті з поняттям «язичництво», у декого в свідомості виникають негативні асоціації і нерозуміння цього явища, тому у повсякденному житті явища, характерні риси, усні та інші пам’ятки язичницької культури ми позначаємо більш нейтральними словами, що мають близьке контекстуальне значення, такими як традиційний, народний, давній. Щоб покласти цьому кінець, слід розібратися в етимології та семантиці даного терміну.

Поняття «язичництво» на Рузі з’явилося разом із хрещенням. Інаковірців на церковнослов’янському називали «язицами». Словник Фасмера вказує на те, що це слово – калька від грецького ethnikos – «національний, язичницький», від ethnos – «народ, язик».[50; 566]

Ще в Старому  Завіті протиставляються ізраїльський, богообраний народ і решта народів – гоі, які при перекладі Біблії на грецьку мову стали називатися словом ethnos, що споріднене іншому грецькому слову «ethos»  - традиція, звичай. В латинській мові, окрім того ж таки запозиченого ethnikus, існувала ще одна, своя назва для «народів» - людей, що сповідували пантеїстичні релігії: paganus, що буквально означало «сільський житель», пізніше – «цивільний» (на відміну від «солдат армії Христа» - християн), від pagus – район, область. Звідси походять такі слова, як «погань» та «поганий», які за своїм первинним значенням не є лайливими, а являються синонімами слів «язичник» та «язичницький», відповідно. [Див.14]

Деякі дослідники відкидають гіпотезу про іудео-християнське коріння терміну «язичництво». Згідно з Тлумачним словником великоруської мови В. Даля «язичництво – це ідолопоклонство, кумирство, обожнення природи», в цьому ж словнику можна знайти одне із значень терміну «язик»  - це народ, земля з однаковою мовою та одноплемінним населенням.  Відповідно – «язичництво» – родові вірування, і в цьому значенні, термін міг використовуватися нашими предками ще до християнізації Русі. Проте таке застосування не засвідчено.

Дослідник давнього магічного мистецтва Європи –  Платов говорить, що слово «язичництво» походить від російського «язык», тобто «мова» і використовувалось для позначення «тих, хто говорить іншою мовою». У своїй праці він проводить аналогію зі словом «німці», яке походить від, всього-на-всього, «німі», тобто ті, хто не розмовляє російською мовою. [Див. 40]

Б.А. Рибаков звертав увагу на те, що слово «язичництво» не має термінологічного значення. Він трактує це поняття досить узагальнено і просто: «…я вважаю цілком законним позначення ним (терміном «язичництво») того неосяжного кола спірних питань, які входять в поняття первісної релігії: магія, анімізм, пандемонізм, прамонотеїзм, дуалізм то що».[44; 4]

Отже, язичництво – це загальний термін, що служить  для визначення системи вірувань, світоглядів, релігійних поглядів, що мають загальний принцип побудови у різних народів.

Язичництво  – не релігія в тому сенсі цього  слова, яке ми використовуємо зазвичай, оскільки релігія побудована на основі певних догматів, а язичництво залишає  людині свободу вибору.

«Язичництво –  це міфологічне мислення, що основане на обожненні природи і визнання усіх речей у Всесвіті живими (тобто особливими індивідами). Це ієрархія світоглядів. Це модель, що підходить як для опису Всесвіту так і для функціонування в ньому, тобто усвідомленої взаємодії з ним». [9; 10]

 

1. 2. Язичництво  як етнорелігійний феномен.

Переважна більшість  визначень релігійного феномена спирається переважно на дві релігієзнавчі  категорії: «надприродне» і «віру». Наприклад, релігія визначається як: «духовний феномен, який виражає  не лише віру людини в існування  надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ» [42; 279].

Останнім часом  серед народів Європи поширились етнорелігійні рухи, які є спробою  повернутися до витокових етнічних релігій (язичництва) вже на новому історичному етапі.

У зв’язку з  цим ще в XIX ст. виникли принципово нові підходи, як до проблем етносу, етнічного, так і до проблем релігії  як духовного феномену.

Перше, що викликало  ряд дискусій серед представників  етнорелігійних рухів, то це дефініція «надприродного».

Оскільки язичницьким  релігіям здавна традиційно притаманна природність, що є однією з головних засадничих ознак цих релігій, то правомірно говорити про сучасний пантеїзм у його новітніх екологічних виявах. Побожне ставлення до Природи-Бога аж ніяк не виключає віри в особливий Закон, що лежить поза межами людського (явного) життя. Але це є Законом самої Природи. Він притаманний всім природним істотам і явищам, а отже називати його «надприродним» не завжди доречно, особливо стосовно розуміння Бога (Богів) язичницьких релігій.

Процес формування поняття про «надприродного»  Бога показав ще польський теософ Фердінанд Трентовський (1808-1869 pp.). Він  виділив чотири етапи розвитку релігії  від релігійного пантеїзму до релігій так званого «одкровення», зазначивши, що:

1) предметом  поклоніння у первісних людей  могли бути тільки природні  стихії;

2) наступним етапом розвитку  релігій став культ предків; 

3) культ предків згодом  оформився в культ плем’яних  Богів; 

4) культ плем’яних Богів став причиною виникнення антропоморфності (зображення Бога в людській подобі).

Ф. Трентовський, чи не вперше, у філософії релігії виділив  два протилежних (навіть суперечливих) типи релігії: «вічні» (природні, які  спираються на «всеобожнення природи») і «тимчасові» (які відійшли від Бога, перенісши його функції на людину, історичну особу, тобто релігії «одкровення»). До останніх філософ відносив буддизм, християнство, іслам [3; 14-19].

Століттям пізніше інший  польський філософ, основоположник відродження польської «Rodzimej wjary», Ян Стахнюк (1905-1963) назвав ці релігії терміном «wspacultura», тобто щось близьке до російського «культура вспять» або «культура навпаки», тобто власне «антикультура» [2; 97-110]. Ян Стахнюк писав: «Те, що в культурі є добрим, у вспакультурі мусить бути злим. Те, що для людства є правдою, красою, вартісним, цнотою, звитяжством, для вспакультури означає захлання, гидоту, бруд, поразку, і навпаки» [1; 21]. Такими «антикультурними» Я.Стахнюк вважав штучні, відірвані від життя, побудовані на аскетизмі й умертвлінні плоті, релігії (буддизм, християнство, іслам). Проголосивши гріховність людини, її тіла, її природи, а отже й самого життя, ці релігії заперечили тим самим саме життя. Саме в таких релігіях Бог постає як щось «надприродне», тобто те, що знаходиться за межами природи (за винятком буддизму, в якому поняття Бога, як такого, відсутнє). Саме дефініція про «надприродність» Бога породила страх перед невідомим (замість прагнення дослідити, пізнати його), пораженство (замість активної боротьби), смирення, пасивність (замість дії), зашкарублість канонів, норм, певних обмежень, «рамок»(замість творчості). Таке обмеження людського життя потребувало сліпої віри. Тут ми підходимо до понять «віра» і «релігія», які є нетотожними, хоча й часто в працях релігієзнавців зустрічаємо їх ототожнення або взаємозамінність, Прийнято вважати, що слово віра є слов’янським аналогом латинського терміну релігія. На нашу думку, така плутанина безпідставна.

Як слушно зазначає А. Колодний: «Віра релігійна — невід’ємна ознака релігійної свідомості, особливістю якої є бездоказове вираження істинності релігійного вчення, визнання реального існування надприродних сил, властивостей і відносин… Віра релігійна оголошується невід’ємною цінністю людської свідомості, дарованою Богом благодаттю, тобто чимось таким, що має надприродну сутність» [42; 62]. Це цілком точне й достатньо обгрунтоване визначення поняття віри. Таким чином, користуючись термінами Я.Стахнюка, приходимо до висновку, що сліпа «віра» виявляється дефініцією тих же релігій «вспакультури». Причому релігійний фанатизм притаманний чи не найбільше саме «релігіям одкровення», тобто християнству й ісламу.

Язичники, розуміють божественну сутність, як розлиту у Всесвіті присутність Всевишнього: в кожній істоті, в кожному явищі. Відносини «людина — Бог» тут будуються зовсім за іншою схемою: «Дажбог — наш отець, а ми — його сини».

Отже, людина може пізнати  Бога, бо він присутній в ній  самій. Мудрість «Пізнай самого себе»,  не раз проголошена філософами античності, по-новому зазвучала у філософії Г.Сковороди. Ось як про його духовні пошуки писав український теософ Володимир Шаян: «…знайшов Сковорода найвище потвердження своїх вже пізнаних і пережитих… правд про божественність людини: «Бог — це тиран, вседержитель. А ти — його нікчемний раб, черв, порох, підніжок» — ось основне наставлення сирійсько-юдаїстичного світовідчування. «Бог — це ти сам, це божественний первень твойого духа. Бог — це божественний Чоловік. Ти є другом Бога, сином Бога, самим Богом» — ось основне наставлення арійського світовідчування. Ти є раб Бога! — ні, ти є сам Богом! Пропасть ділить ці два світовідчування» [53; 47].

Вищий розум пронизує все  буття. Релігійний стан, в якому перебуває  людина, допомагає їй зосередити свої відчуття для цілісного сприйняття світу, життя і Бога. Такі стани свідомості, описані самими Григорієм Сковородою і Тарасом Шевченком, Володимир Шаян назвав «почуттям святості». На думку американського психолога С.Грофа, «у психіці кожного з нас таємничим чином закодований увесь космос і в процесі поглибленого систематичного самодослідження кожен з нас може отримати до нього доступ» [11; 65]. Такий стан, якого може досягти людська психіка, з допомогою релігійних обрядів, молитви, споглядання природи, творів релігійного мистецтва, музики (мелодійні дзвони, хоровий спів, ритуальний танець тощо), отримали назву «технологій священного» [11; 17-18].

Етнічні релігії повертають людині втрачений зв’язок зі Всевишнім-Природою. Перебуваючи в стані «почуття святості», особа (душа) може «виходити за межі тілесного», тобто, з’єднавшись з космічним праотцем (Богом-Природою), може переживати колективну етнічну пам’ять як свою власну пам’ять про життя свого роду. Таким чином, за язичницьким світоглядом, одуховлений Всесвіт, пронизаний вищим космічним Розумом, стає співмірним з людською психікою і свідомістю. З точки зору етнічних релігій, Абсолютний розум не є «надприродним». Людина, як частина природи, є частиною Бога. Але частина не є цілим, бо ціле як набір частин є більшим за будь-який свій компонент. Та, незважаючи на індивідуальність і особливі відмінності окремих одиниць свідомості, вони у структурі Всесвіту зберігають (на іншому рівні) сутнісну тотожність зі своїм джерелом. Саме так язичники пояснюють сьогодні поняття «Дажбожі внуки», «Діти Перуна», «Сини Сварога» тощо, які є вираженням для простого люду віщих знань жерців і волхвів передхристиянської доби.

Природні релігії, тобто -  язичництво, грунтувались не на сліпій вірі в «надприродне» (тобто фактично в «неіснуюче»), а на знанні Природи і її Законів. Саме у всеобожненні природи знаходили жерці й волхви всі необхідні засоби для життя людини, її здоров’я і благополуччя, їхні знання були професійними і передавалися від вчителя учням, забезпечуючи нерозривність духовного ланцюгу поколінь. Не кожному сповіднику релігії давалися ці знання, не кожен міг їх зрозуміти, однак при цьому нікому не заборонялось прагнути до пізнання істини. Язичницька віра невідривна від пізнання, причому пізнання передує вірі: спочатку пізнай, потім увіруй.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ЯЗИЧНИЦТВО ЯК ОСНОВА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ

2. 1. Світоглядні засади  українського язичництва

2.1.1. Міфологія

Міф (від грецького mitos – слово, переказ) означає давні вірування народу, сказання про походження Всесвіту, Землі, явищ природи, Богів, героїв. Міфологія – це сукупність міфів того чи іншого народу. До недавна у фольклористиці побутувала думка про те, що міфи слід відрізняти від казок, бо казки, нібито, вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, як до міфів ставилися як до імовірних подій. Але не слід забувати, що значна частина казок створювалася на основі давніх міфів, хоча вже завуальованих від християнських переслідувань. Часто в наших казках віднаходимо паралелі з етнічною релігійною міфологією. Міфи відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або  пастушим побутом наших Предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький, «у найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше – відгомін прославляння сім’ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, Зорі, дрібного Дощику, Вітру та ін. Часто в наших міфах персонажам божественного походження надавалися людські імена, що й перетворювало міф на казку» [37; 5].

Труднощі досліджень української  міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер християнської критики  і засудження язичницьких Богів (“бісів”), значення яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, неприйнятних для християн.