Українське язичництво як духовно-культурний феномен

Прикро читати в такого поважного дослідника про  якусь “систему”, яку нібито внесло християнство. Кожному сумлінному знавцю нашої міфології очевидно протилежне – християнство дощенту зруйнувало ту струнку систему, яка існувала в релігії наших Пращурів. Звичайно, простий народ ніколи не прагнув заглиблюватися в сутність християнських догм, але сильна повага до традицій примусила його не тільки виконувати всі обряди християнської церкви, але й зберегти чимало того, що церква засуджувала, і з чим вела постійну боротьбу.

За християнськими уявленнями, Чорт – людиноподібна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Образ Чорта має давнє дохристиянське походження, але якими стихіями завідував Чорт у дохристиянські часи, нині вже важко встановити.

Однак, є два погляди на цей образ нашої міфології: Чорт – як духовна постать і чорт – як незвичайна обдарована людина. Ще в XVII ст. українці уявляли його дещо інакше, ніж ми звикли зараз: «Кудес, Кудесник – чорт або чаровник» – писав Памво Беринда про Чорта у своєму «Лексиконі». Отже, маємо три синоніми, до яких, напевно, можемо додати інші, якщо не ідентичні, то близькі за функціями: чаклун, відун, відьмак, характерник та ін. Слов’яни, як відомо, без особливих мук сумління часто зверталися до послуг чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха.

Вірогідно, вже  під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт нібито за послуги  відбирає в людини душу. Його ж самого часто вбиває блискавка, тому під  час громовиці він ховається  за дерева, хати, за людину. З цього  уявлення видно, що Чорт так само смертний, як і людина. Отже, такого Чорта важко віднести до духів чи Богів. Відомо, що людей, наділених якимись особливими якостями, часто називали «чортами». У давні часи це могли бути знавці письмен, чарів, які читали і ворожили за «чертами і різами».

В Україні за часів Козаччини такими «чортячими» рисами наділяли характерників – особливо удатних козаків, які в надзвичайно скрутних, на перший погляд безвихідних, ситуаціях якимось дивовижним чином виходили переможцями. Таку майстерність сприймали за характерницькі «чари». І досі про таких спритних людей в українських селах кажуть: «От, чортяка!»

Існує й інша постать Чорта. В духовному значенні він близький до Чорнобога (Бога Ночі) і в цьому є його теїстичні  риси. Іноді його образ у казках можна порівняти з Велесом (наприклад: литовський Велняс – Чорт) – охоронцем скарбів, неперевершеним майстром перетворення (метаморфоз, зміни зовнішності тощо), а також покровителем талантів. Чорт як духовна постать близький і до Домовика, бо обидва перебувають на межі світу Яви, можуть переходити за цю межу («за чєрту»), щоб допомогти людині. Як до перших, так і до других Чортів зверталися в разі потреби. Користуючись умінням таких Чортів, люди могли просити допомоги в чаклунів, кудесників, знахарів, або звертатися власними молитвами до Чорта. Такі молитви відомі: при заходженні в річку, коли щось загублять, ховають або знаходять гроші, жінка хоче, щоб Чорт привів чоловіка додому тощо. Наприклад, уявлення про те, що Чорт живе у воді, роблячи її дуже холодною, спричинило таку молитву-заговір: «Чорт, Чорток, не ламай кісток! Ти – з води, а я – у воду!» [8; 74–75].

Образ Чорта  в слов’янській міфології докладно описаний переважно з християнської  точки зору, тому й досі ще залишається  малодослідженим. Але пам’ятаємо, що «не такий Чорт страшний, як його малюють!» – і в цьому є велика мудрість народу і його велика таємниця.

Перелесник. Літаючий дух спокуси, який заманює жінок  і дівчат, кохається з ними вночі  й забирає силу та вроду. Уявлявся в образі гарного, палкого юнака з «буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима», як писала Леся Українка в «Лісовій пісні». Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Важко сказати, чи були якісь обереги від таких спокусників жінок, але вважалося небезпечним докоряти жінці за зв’язок зі Змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату.

Однак, Перелесник, так само як і Змій в українській  міфології досліджений недостатньо. У світовій міфології образ Змії (Змія) пов’язаний як з жіночим началом (родючість, земля, річка, домашнє вогнище), так і чоловічим началом (запліднення, небо, дощ, небесний сонячний вогонь). Ще в міфології палеоліту прослідковуються опозиційні символи Змії (нижній світ) і Птаха (верхній світ), ворожнеча між якими, відома також в індуїзмі (птиця Гаруда і змії-наги), у пізніших міфологіях перетворюється на синкретичний образ змія-птаха – Дракона.

Перелесник, судячи з імені (від ст. слов. прелесть) – спокусник, у християн близьке до перелюбодій – «осквернитель шлюбного ложа», який спокушає заміжніх жінок [13; 486–487]. Леся Українка зберегла нам народне уявлення про здатність Перелесника до метаморфоз (летюча зоря перетворюється в гарного парубка), що споріднює його з Велесом (Зміуланом), а наявні в нього коштовні подарунки нагадують ще одну особливість Велеса – охоронця таємних скарбів. Однак, за своєю основною характерною рисою – палкого коханця і спокусника – Перелесник найближчий до Ярила.

Берегиня. Богиня-захисниця народу, відома сьогодні як Богиня народної пам’яті, яка зберігає прадавні звичаї. І хоча таке розуміння Берегині є лише даниною сучасному поетичному мисленню, ми все ж ставимося з повагою до цієї постаті [Див. 25].

Постать Берегині досі залишається малодослідженою. Тому звертаємо увагу на деякі маловідомі риси цієї Богині. У Велесовій Книзі вона згадується так: «Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюрчить співами стародавніми про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходити і багато літ битися за вольність руську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого – так прорекла їм Берегиня» . Як бачимо, тут Берегиня пов’язана не тільки з водою, співами, але й з віщуванням («пророцтво» – від ст. сл. «ректи») про героїчні битви і перемоги. [26; дошка 7-Ж]

Ім’я Берегині у формі множини згадується і  в писемних християнських джерелах ХІ–ХV ст. У «Слові Григорія Богослова» це ім’я назване шість разів. У «Слові Іоанна Златоуста» Берегиня згадується один раз і виступає як ім’я власне. У Софійському збірнику ХІV ст. читаємо, що одні язичники поклонялися Блискавці, Грому, Сонцю і Місяцю, а інші «... Перену, Хоурсу, Вилам і Мокоші, Оупирем і Берегиням, їх же нарицають три-дев’ять (тобто 27) сестриниць...а ще інші – Огневі і Каменію, і Рікам, і Істочникам, і Берегиням...». Чудовський список ХVІ ст. подає відомості про те, що їм «кладуть треби» (їжу), «младенцы знаменают мертвы і Берегеням» [9; 22], що означає “немовлят поминають померлих і жертвують Берегиням”. Хоча й досі серед етнографів побутує нав’язаний християнським світоглядом погляд на потерчат як на «нехрищених дітей» [15; 54], однак давніше його язичницьке значення аж ніяк не могло стосуватися охрищення. Поняття потерчата прозоре своєю етимологією – втрачені, «потеряні» діти, або мертвонароджені, яких поминають.

Написання імен у давніх списках, як відомо, не було чітко унормоване – як літописець чув, так і писав. Ім’я Берегині передається також по-різному: Верегиня, (Паїсівський збірник ХІV–ХV ст.); Перегиня («Поучение духовное детям» ХVІ ст.). Останній твір своєю орфографією наштовхує на цікаві роздуми. Так, тут подаються поради, вірогідно, вже охрищеним нащадкам, чого їм треба уникати: «Уклоняйся Поревну, і Аполовину, і Мокоши, і Перегині». Звичайно ж, слово «уклоняйся» тут вжито не з українським значенням «вклоняйся», а з церковнослов’янським «уникай, ухиляйся». Поревн і Аполовин –  імена слов’янського Перуна та грецького Аполона. [10; 32]

Перегеня – жіноча постать в язичницькому священнодійстві Обжинок (середина літа). Перші етнографічні повідомлення про Перегеню подав О. Курило в рукописі 1922 року, на який посилається К.Копержинський. Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення Богині на рушниках: голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті – сакралізованої в даному обрядодійстві особи – цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня підперезана червоними поясами. Як відомо, перев’язування червоною ниткою (а пояси плели чи ткали з ниток) завжди виконує роль оберега – захисту і магічного чи лікувального засобу. [Див. 22]

Можемо припустити, що в старовину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це є зображено на рушниках ХІХ ст. Характерна ще одна деталь обряду – прив’язування півня до вінка, який Перегеня тримає в руках, та подібний обряд у Німеччині, де півня (живого, дерев’яного чи паперового) прив’язували до снопа. Це також відповідає нашому зіставленню: майже на всіх вишивках цього мотиву присутні птахи – символ Сонця та духовності. Цікаво, що на Поліссі господар обливає дівчину, яка принесла вінок, водою – побажання родючості [18; 98].

К. Копержинський  зазначив ще одну форму імені Берегині: Пирогеня (від слова «пиріг»), що він вважає пізнішим перекрученням, або “народною етимологією”. Однак, можливо слід було б порівняти зі ст. сл. словом «пиро», яким давні слов’яни позначали зерновий хліб, взагалі злаки, борошно (пор. санскритське para – пшениця). Хлібна магія в слов’ян є виключно жіночою справою (звичай випікання ритуального хліба, до якого чоловіки не допускаються, навіть на поріг не мали права ступити). Загалом основу всіх аграрно-магічних обрядів складають світоглядні уявлення про жіночу природу Землі.

З настанням весни жінки й  дівчата активно «годують» Матінку-Землю: кожній природній стихії готують спеціальні «гостинці» (різні види обрядового хліба, крашанки, яєчня, пиво, мед тощо). Жіночі обряди сприяють заплідненню землі, готовності її до вегетативної роботи, стимулюють проростання рослин і достигання плодів. Ця «робота» Матінки-Землі уподібнюється до шлюбу, вагітності й пологів. Сам жниварський процес первісно імітував пологи ниви.

Вагітність  позначалася старослов’янським  словом берем’я. Це слово, як і інші однокорінні слова, беремінна, оберемнена походять від давньо-індоєвропейської основи дієслова bero – беру, несу (оберемок). Нагадаю також, що первісне значення слова нести пов’язане із поняттям «знести яйце», а брати – «приймати пологи» (пор. «баба-бранка» – повитуха).

Григорій Богослов (автор ІХ ст.) уточнює, що Богиня Рожаниця в слов’ян подібна до грецької Богині Артеміди (опікунки дітонародження).

Отже, Берегиню можемо вважати  Богинею, близькою до Рожаниць, Русалок  та інших жіночих сутностей природи.

2.2. Вплив християнства  на самобутність української  язичницької релігії.

У даному підрозділі я  ставлю за мету з'ясування сутності і  динаміки розвитку тієї культурної компоненти, яка була привнесена у культуру Київської  Русі у X ст. і, переживши деякі, на нашу думку, суттєві модифікації, визничала долю і менталітет української нації протягом століть, не зникаючи і не зважаючи на будь-які історичні повороти.

Мова йде про українське православ'я.

Православ'я офіційно починає своє існування на території України-Русі з 988 р., коли князь київськиї Володимир охрестив Русь, зробивши християнство державною релігією. Але візантійське православ'я, що вже на той час було розвинутою організованою системою доволі абстрактного світобачення, ідеології і віровчення; обрядів, що вимагали певних культових споруд і певної структури церковної ієрархії, не могло бути сприйняте позитивно простим народом. Його свідомість не була підготовлена до складних форм абстрактного знання, а разом з побутом, була просякнута язичницькими обрядами і віруваннями. Ці вірування, можливо, були ще не досить чіткими і великою мірою архаїчними, але зрозумілими, звичними і такими, що йшли від самого природного духу людей [17; 253].

Виникло протистояння: з  одного боку - простий народ, який ідентифікував і усвідомлював себе як етнос лише у розрізі язичництва - віри батьків, а з іншого боку - еліта суспільства - князь і дружина, які у насадженні християнства керувались політичними і державницькими інтересами.

Історичні джерела не зафіксували великих повстань і збройної боротьби між прибічниками народної і державної віри. Але з плином часу православ'я як розвинутіша форма релігії, ще й підтримана примусом держави, зрештою, перемогло. Вже на початку татаро-монгольського нашестя (середина XIII ст.) князівства на території Київської Русі вважались християнськими і на цій основі, хоча, звичайно, і на основі спільних етнічних і державницьких коренів, об'єднували зусилля у боротьбі з «поганими» [18; 96].

Але чи зникло язичництво остаточно?

Відповідь на це питання можна знайти, зокрема, у таких історичних джерелах, як листування сільських священиків з вищими церковними ієрархами. У листах містяться скарги на те, що нема ніякої можливості відівчити паству від багатьох поганських звичок (весільні обряди без вінчання, своєрідне святкування Івана Купала) і вірувань (проявляються через одухотворення предметів побуту і навколишньої природи).

Отже, що відбулось?

Простий народ був  поставлений перед необхідністю прийняття християнства, але не міг  у повноті цього зробити. Відповідно, єдиним шляхом гармонізації християнської православної доктрини і язичницької свідомості було адаптування одне до одного. В результаті адаптації, з одного боку, постало українське православ'я, що не змінило своєї суті, але було збагачене язичницькою міфологією (язичницькі дрібні божки - водяники, домовики, лісовики - перетворились у представників злої сили, хоча і не дуже могутніх) і обрядами (колядування - на Різдво, свячені яйця - на Пасху). Змінився навіть вигляд культових предметів і споруд. Наприклад, лише українським церквам відомі рушники на іконах, квітковий розпис стін ззовні і у середині.

З іншого боку, формується українство як нація християн, що сумлінно, хоча і досить творчо підходять до виконання церковних православних обрядів і таїнств. А от за змістом, що за ними стоїть, переймається лише незначна частка світської еліти і духовенства. Простий народ, в свою чергу, підмінює, часто-густо, православний зміст обрядів сурогатними конструкціями із сприйнятих православних і старих язичницьких уявлень. Контроль за такими трансформаціями у свідомості віруючих церква здійснювати якісно не може. Отже, у вірі відтепер прослідковується значна частка формалізму і, відповідно, нерозуміння багатьох православних ідей. Але і певна частка суто язичницьких вірувань «консервується» і, з часом, формалізується лише до рівня беззмістовного виконання обрядів (урвався зв'язок поколінь по передачі сакральних знань).