Українське язичництво як духовно-культурний феномен

Таким чином, виникає  двовір'я, до того ж - формальне, але  глибоко вкорінене в свідомості народу.

Накладання  порівняно нової та «чужої» у національному розумінні християнської релігії на сформований протягом тисячоліть давній язичницький спосіб життя утворило новий тип світосприйняття. До теперішнього часу в побуті українців зберігається багато рис язичництва, які, проте, відходять на якийсь підсвідомий, глибокий рівень, так що людина, яка використовує первісні форми релігії - магію, анімізм, тотемізм, фетишизм - часто навіть не розуміє цього. Адже вона робить певні дії не через заперечення християнства, а через те, що так робили у її сім'ї мати, батько, дід і прадід...

В цілому, взаємодію  двох релігійних систем можна уявити як своєрідний «діалог культур». Саме до цього поняття звернувся російський культуролог Лотман, коли змальовував механізм взаємовпливів візантійської та давньоруської культур. Він зазначав, що при наявності двох культур («транслятора» та «приймача»), одна з них у першій «репліці» передає іншій свої культурні здобутки. Друга ж культура, акумулювавши та усвідомивши їх як свої, через певний час «відповідає», самоутверджуючись та претендуючи на своє центральне місце по відношенню до культури-транслятора. 
За умов, коли на потужний і давній шар язичницької світоглядної системи «зверху», часто насильницькими методами, насаджувалося християнство, його було штучно поставлено на позиції культури-приймача. Відбувалася поступова християнізація язичництва, яка привела до часткового витіснення язичницьких елементів до побутового життя, до освяченого традицією мистецтва вести домашнє господарство, оздоблювати хату й одяг, здійснювати певні обряди на свята. Цей «побутовий» шар нині практично втратив своє вихідне символічне значення, перетворений із символічної дії на звичну дію. Та ж частина язичницьких елементів, яка не могла бути викоренена зі світогляду українського народу, набула нового сакрально-християнського значення, перейшовши з давніх язичницьких до нових християнських ритуалів.

Складно сказати, що відбувалось  у свідомості мас українців, що на декілька століть були роз'єднані між різними державами, але з великою часткою ймовірності можна припустити, що культурні надбання попередніх поколінь, в тому числі і двовір'я, стали назаваді остаточній втраті українцями усвідомлення себе як нації.

Цікаво, що початок цілеспрямованого відновлення української самосвідомості (середина XIX ст.) характеризується, в першу чергу, зверненням до язичницьких традицій нашої культури. У творчості Шевченка – це анімалізм, одухотворення навколишньой природи (дівчина-Тополя), ідентифікація образу України з кущем калини (тобто з молодою дівчиною), або з вербою (тобто з багатостраждальною матір'ю). У творах М.Гоголя яскраво розкриваються язичницько-православні образи нечистої сили (чорти, відьми, вій…), а у «Лісовій пісні» Лесі Українки взагалі акумулюються майже всі залишки язичницьких вірувань Полісся. Через записаний фольклор вимальовується новий образ українства язичницького, і, зокрема, через нього народ, інтелігенція та еліта заново ідентифікують себе як єдину націю. Православ'я ж тепер починає виступати у ролі необхідної умови віднесення певної особи до українського етносу. А самобутність його, як виявилось, можна прослідкувати в деяких аспектах лише через збережені язичницькі традиції в рамках двовір'я та пам'яті про власну історію [19; 267].

РОЗДІЛ ІІІ. ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ЯЗИЧНИЦЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ. НЕОЯЗИЧНИЦТВО.

Продовжуючи, слід сказати, що на сучасному етапі «відповіддю» на християнізацію язичництва стало оязичення християнства – тобто адаптування до української неоязичницької відправи християнських елементів. 

Після тисячі років  панування християнства, хоч воно і мало в собі багато язичницького, створення неоязичницьких громад стало  поштовхом до «перевертання» двошарової системи язичництво-християнство. Тобто якщо раніше два окремих релігійно-світоглядних шари наклалися один на одного (у результаті чого язичництво було витіснено до побуту, а християнство набуло значення релігійної домінанти), то за тисячу років ці два шари дифузіонували. І нове накладання язичництва на цей синкретичний світоглядний пласт знову утворило двошарову систему. І як християнство входило до життя слов'ян, адаптуючись до звичного їм язичницького світобачення, так нині язичництво формується під впливом цього «християнського» шару.

Не секрет, що наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття національне самовизначення і державотворення українського народу стало об'єднуючим фактором для більшості національно свідомих українців. Українофільство та український націоналізм стали загальною модою. Усюди можна було зустріти людей з жовто-блакитними прапорами, які співали українських пісень, були вдягнені у вишиті сорочки, розмовляли українською мовою. Усі прояви національної свідомості позначилися на підвищенні зацікавленості людей в історії України, народних звичаях, піснях і т.п. Україна відчула потребу переорієнтуватися з прагнень далекого "світлого майбутнього" на своє історичне минуле, усвідомити свою причетність до своїх слов'янських пращурів. Виникла проблема пошуку національної самоідентифікації. Формування спільного національного ланцюгу свідомості, який поєднував давніх слов'ян із сучасними українцями, було чимсь подібним до вшанування культу предків [30; 780]. 

Тотальна зацікавленість у минулому України спонукала  людей звертатися до всього традиційно українського. Зокрема - до «народної» віри своїх пращурів, створюючи все нові й нові неоязичницькі громади.

Поняття «неорелігії» поначає релігійні новотвори, які прагнуть синтезувати різні культурні світи. Їхня поява зумовлена змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій. Взаємовпливом різних цивілізацій. Неорелігії виступають результатом релігійної ініціативи окремих осіб, які, базуючись на певній віросповідній традиції або синкретизмі кількох, творять нове віровчення, культ, організацію. Остання вважається самодостатньою і незалежною від будь-якого релігійного центру, а її засновник і керівник - божим обранцем. Серед численних неорелігій виділяють неохристиянські, неоорієнталістські, неоязичницькі та інші утворення [19; 782].

Звернімося  до неоязичництва. Відродження етнічних релігій зараз набуває все більшої та більшої популярності в світі. Так, в Англії звертаються до друїдізму та давньої традиції чаклунства, у Греції - до давньогрецької політеїстичної релігії, у Німеччині відроджують арійський рух, у США - рідні американські релігії індіанців, рух Вікка, Асатру тощо. Крім того, слід сказати про неоязичницькі рухи Литви та Латвії, які стали однією з найбільш активних і організованих сил у Європі. В Україні ж існують громади послідовників Л.Силенка, В.Шаяна, прихильників прадавніх дохристиянських вірувань українського народу. 

Неоязичництво (або рідновірство) в Україні представлене багатьма релігійними течіями. Зокрема: «Рідною Вірою», «РУНВірою», «Ладовірою», «Ягновірою», орантійцями тощо. Всіх їх об'єднує спільна мета - відродити дохристиянські вірування українців. Причому деякі з неоязичників зберігли пантеїстичний світогляд, деякі ж, навпаки, сповідують монотеїзм. Однією з причин популярності неоязичницьких громад в Україні (кількість прихильників неоязичництва сьогодні сягає мільйона) є їхня орієнтація на ствердження національної ідеї, на національне самовизначення України, на відродження всього «чисто» українського, позбавленого іншокультурних нашарувань. Тобто рушійною силою неоязичництва виступає ідеологія національного самовизначення.

Ладовіра - це неоязичницька  течія, ідейно оформлена у публікація Ю.Шилова та О.Шокала. В її основі лежить концепція українського світу як духовної та геоетнічної цілісності. Організаційно ладовіри не об'єднані, тому частина з них - незалежні, а інші відвідують яку-небудь неоязичницьку громаду. 

Собор рідної віри як одна з течій українського неоязичництва  виник у 1994 р. на Вінничині. Послідовники Собору вважають своїми ідейними провідниками В.Шаяна, М.Шкавритка, Л.Силенка, С.Кокряцького. Праці усіх цих пророків у цілому утворюють цілісне вчення, поширити яке покликаний Собор. 

РУНВіра - це одна з форм сучасної релігійності українців, засновником (пророком) якої став Л.Силенко. Він дещо реформував політеїстичну  дохристиянську віру і запропонував монотеїстичну систему поглядів на світ. За цією концепцією, єдиний бог - Дажбог - виступає свідомістю світу, святою правдою, вічною енергією несвідомого і свідомого буття. Основні положення РУНВіри викладені у книгах «Мага Віра» і катехізизі «Повчання. Пісні. Молитви». Послідовники РУНВіри об'єднані у 42 громадах по всьому світу. Духовним центром РУНВіри є собор святої Матері України поблизу Нью-Йорка.

Рідна віра – це самостійний напрям в українському язичництві, започаткований у 1934 р. В.Шаяном. У своїй книзі «Віра Предків Наших» він пропонує українцям повернутися до етнічної релігії - до дохристиянських вірувань українського народу і, частково, до двовір'я. За кордоном найпотужнішою їхньою громадою є рідновіри при святині Дажбожій у Гамільтоні (Канада). В Україні ж існує кілька десятків громад. Однією з провідних є київська громада «Православ’я» (духовний керівник - Г.Лозко). Діяльність «Православ’я» базується на книгах «Волховник» (виклад віровчення) та «Правослов: молитви до рідних богів», в обрядовому календарі «Коло Свароже» та у часописі «Сварог». 
Останні - РУНВіра і Рідна Віра - найбільш популярні й впливові неоязичницькі об'єднання в Україні. Тому, говорячи про теософський та культовий боки неоязичництва, ми будемо користуватися досвідом цих об'єднань.

Провідні релігієзнавці  Україні прираховують нововідтворене українське язичництво до неорелігій. Проте це викликає обурення самих язичників.  
Звернімося до робіт голови і духовного провідника Об'єднання Рідновірів України, керівника язичницької громади «Православ'я», етнолога-релігієзнавця, кандидата філософських наук професора Київського національного університету культури і мистецтв Галини Лозко. 

На її погляд, неорелігії - це один із способів модернізації (чи, навпаки, архаїзації) існуючих релігій. Вони часто є еклектичною сумішшю кількох релігій чи теософських ідей. За спобом створення, вони, як і світові, є штучними, тобто мають своїх засновників чи основоположників. На думку дослідника, неорелігії є власними інтерпретаціями релігійного вчення, пропущеного через призму світогляду автора-засновника. Неорелігії, як і світові, також мають схильність до світового панування, поширюються в усі країни шляхом місіонерства, створення міжнародних центрів тощо. До неорелігій Г.Лозко відносить «Розу мира», Церкву Муна «Єднання світового християнства» і т.ін.

На противагу  неорелігіям, існують релігії етнічні. Зокрема, українське язичництво як сукупність релігійних вірувань у їхньому еволюційному розвитку, які побутували на теренах  України. Цими віруваннями є: «релігія племен найдавнішої доби, які прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах; релігія східно-словянських племен Київської Русі до прийняття нею християнства; народно-побутова релігійність, що існувала паралельно з християнством протягом тисячоліття; сучасне відроджене язичництво. У вужчому розумінні - це традиційна релігія українців» [31; 101].

Проте ця «традиційна релігія» дійшла до наших часів тільки частково: у не до кінця християнізованих міфологічних уявленнях (легендах, казках, піснях і т.п.), у свідченнях православних священиків і у «Велесовій Книзі», щодо достеменності якої і досі точиться дискусія у науковій літературі. Отже, неоязичникам довелося відтворювати не тільки старі ритуали й обряди, одяг і молитви давнім богам. Найбільша проблема була у відтворенні традиційних культів у тому вигляді, якими вони були більше тисячі років тому. Ґрунтовних літературних пам'яток не залишилося. Адже священики писали про усілякі «бісівські ігрища» зневажливо, вбачаючи у поклонінні природним силам гріх. Ті ж писемні пам'ятки, які містили язичницькі знання, були знищені. Тому неоязичники зіткнулися з проблемою не кому молитися, а як молитися. Не до кого звертатися з молитвою, а кого розуміти під божеством. Постала необхідність розробляти ґрунтовну теоретичну та культову бази. Переосмислювати й адаптовувати язичництво до сучасної України [32; 130].

Рідновірське  вчення ґрунтується на переосмисленні давніх слов'янських обрядів. Обряди, які дійшли до нас, безумовно, багато в чому були змінені в умовах двовір’я. І язичницьке, і християнське перетворилося на однаково рідне, однаково успідковане від пращурів, однаково традиційне. Як колядування на Різдво, дарування крашанок на Великдень, важливість вогню під час відправи (перехід від багаття до свічок), окурювання присутніх ладаном і багато-багато чого іншого. Для людини з таким синкретичним, двовірським, світоглядом християнство стає невіддільним від язичництва, тому під час виконання того чи іншого обряду вона просто не помічає «шов», де поєднуються, входять одна до одної, ці релігії. Тому спроба побудувати на українській обрядовості чітку теософську систему приводить до навіть неусвідомленого запозичення з обох релігій.

ВИСНОВКИ

Етнічна релігія  – це природна автохтонна релігія етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація). Власні етнічні релігії має кожен  етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природнім.

Етнічною релігією українського народу являється язичництво.

Язичництво  – це не релігія в тому сенсі  цього слова, яке ми використовуємо зазвичай, оскільки релігія побудована на основі певних догматів, а язичництво залишає людині свободу вибору.

Язичництво  – це міфологічне мислення, що основане на обожненні природи і визнання усіх речей у Всесвіті живими (тобто  особливими індивідами). Це ієрархія світоглядів. Це модель, що як підходить для опису Всесвіту так і для функціонування в ньому, тобто усвідомленої взаємодії з ним.

Язичники, розуміють  божественну сутність, як розлиту  у Всесвіті присутність Всевишнього: в кожній істоті, в кожному явищі.

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших Предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький, у найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше – відгомін прославляння сім’ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, Зорі, дрібного Дощику, Вітру та ін. Часто в наших міфах персонажам божественного походження надавалися людські імена, що й перетворювало міф на казку.