Українське язичництво як духовно-культурний феномен

Міфи про  Сотворення Світу Перуновою блискавкою, яка пронизала хаос, існують у  багатьох народів світу. В Україні  галузь міфологічної фізико-хімії чи не найкраще представлена працями Олександра Знойка (1907–1988) – великого знавця слов’янської міфології, у вивченні якої він застосовував комплексний метод порівняння даних фізики, хімії, астрономії, лінгвістики, історії, етнографії, релігієзнавства та філософії. Як стверджував О. Знойко, Перун на території нашого Подніпров’я вже був відомий у ІV тис. до н. е. [16; 67].

Отже, ми, дійсно, є дітьми Перуна і онуками Сварога – за природою і по духу.

Світовид. «Світовид (Святовит, Свентовит) – Бог Неба, небесного світла, найвищої святості» [52; 240]. Можливо, тотожний давньоруським Роду, Диву, Білобогу, близький до Сварога та   Перуна,  а також до  грецьких  Зевса та Аполона [9; 340]. В Рігведі йому відповідає Савітар – Бог сонячного світла, який дає рух Сонцю. Ім’я цього Бога походить від світло в його різноманітних смислах: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмольд у своїй «Слов’янській хроніці” називає Світовида «Богом Богів»  [47; 117–139] .

Зображали Світовида  у вигляді чотиригранного стовпа, орієнтованого строго по чотирьох сторонах світу. Він має вгорі чотири обличчя (два чоловічих і два жіночих) під однією шапкою. Це дозволяє припустити, що Світовид відає всіма чотирма сторонами білого світу.

Одне з найвідоміших кам’яних зображень Світовида знайдено в 1848 р. в р. Збруч в Україні (нині статуя знаходиться в Краківському археологічному музеї). Кумир має три яруси, які символізують триєдність світів Прави (верхній світ Богів), Яви (середній світ людей) і Нави (нижній світ Предків). Це дає право дослідникам вважати Світовида «персоніфікацією Світового стовпа (Світової осі, Світового Дерева, Дерева Життя). Статуя Світовида втілює в собі п’ять Богів слов’янського пантеону (верхній світ царства Білобога: Лада – схід, Дажбог – південь, Перун – захід, Мокоша – північ; і нижній світ царства Чорнобога: триликий Велес)» [16; 68].

Атрибутами  Світовида можемо вважати ті символи, які має його статуя. Так, постать  Мокоші зображена з рогом достатку в руці, Лада – з обручкою, Дажбог – з солярним знаком (колесом), Перун зображений з мечем і конем. Про білого коня Світовида згадує Саксон Граматик у своєму описі святині Аркона (1168 р.).

Меч Світовида  символ боротьби проти сил темряви  й хаосу. Білий кінь символ білого світу і божественної святості, вічного руху сонця.

Світовид майже  у всіх давніх релігіях символізує духовну божественну сутність. Він – покровитель духовної роботи. Коли зібраний врожай, виконано більшість господарських робіт, люди можуть зосередити свої думки на Божественному – філософських роздумах про життя, виготовленні мистецьких творів, декоративно-прикладних виробів (ткацтво, гончарство та ін), втілюючи в них красу і святість своєї віри.

Дажбог. Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, має прозоре для народного  розуміння ім’я: даждь – «дай» і Бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – «податель» добра, багатства. У південних слов’ян він має назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч приспівів-звертань типу: «Ой дай, Боже», або «Дай, Боже, дай», які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!» [21; 17].

У філософському  розумінні Дажбог – той, що дає буття: дух і матерію, які є близнятами. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед дослідників була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ в рівній мірі впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було б неправомірно: в українській міфології лише поєднання двох начал – небесного вогню і небесної вологи – дарують життєдайні плоди і злаки.

Найстародавніші обряди і молитви до Дажбога пов’язані  з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: “Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам її в повній мірі”. Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте не виключено, що до неї близьке і християнське “Отче наш”: “...хліб наш насущний дай нам (ст. сл. – даждь нам) сьогодні”. Безперечно, що звернення до Дажбога були пов’язані переважно з хліборобськими обрядами. Російський дослідник Б. Рибаков вважав, що ім’я Дажбога сучасним фольклором уже “не фіксується”. Однак, в Україні ім’я Дажбога збереглося в кількох обрядових піснях, наприклад, у веснянці:

Ой ти, соловейку, ранняя пташейко,

Ой чого так  рано із Вир’ячка вийшов?

Не сам же я вийшов,

Дажбог мене вислав,

З правої ручейки

І ключики видав... [39; 31–32;].

Або в язичницькій  весільній пісні, яку тут доречно  навести повністю:

Поміж трьома дорогами, рано-рано,

Поміж трьома дорогами ранесенько.

Там здибавсь князь  із Дажбогом, рано-рано,

Там здибавсь князь  із Дажбогом, ранесенько.

Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано,

Зверни мені з доріженьки, ранесенько.

Бо ти Богом  рік від року рано-рано,

Бо ти Богом  рік від року, ранесенько.

А я князем раз  на віку рано-рано,

Раз на віку, в  неділеньку, ранесенько. [38; 6].

У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух – останній сніп жита, який заносять до хати як священний обрядовий символ. Дідух – це Дух поля, Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважається Богом життя. Є народне повір’я, що жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, має цього року народити дитину. Зав’язування снопа символізувало зав’язування пуповини. Навесні Дідуха обмолочують і зерно знову висівають на поле, випускаючи Духа поля на землю. Саме ця обрядодія надає врожаю животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Зображення  Дажбога було в пантеоні князя  Володимира на Старокиївській горі. З  нових публікацій рідновірів різних слов’янських народів відомо, що Дажбог зображався з променями навколо голови, як ведійський Мітра. Таке зображення є на графіті західних слов’ян [Див. 41], подібні зображення робили з коштовних металів золота і срібла. Бронзове зображення Сонячного Бога з крилами і дванадцятьма променями навколо голови зберігається в Ермітажі (вважають, що воно прикрашало колісницю). Навіть американці запозичили з язичницьких образів сонячного Божества стилістику променів навколо голови (статуя Свободи).

Дажбог – український Бог літнього сонця, син Сварога, Прабатько народу русичів. За Володимиром Шаяном, Дажбог – це животворче горіння в душі нації, він – Батько людського щастя, добра, блага, любові, Добростану і саме в цьому розумінні – багатства. Рід самого В.Шаяна походить із села Добростани на Львівщині [52; 63].

Дажбог також творець земного буття. Він, як і Сварог, є також розпорядником Прави.

Хорос. Бог відомий в Київській Русі з літописної оповіді про пантеон князя Володимира, спорудженого в 980 році. Згадується він і в «Слові о полку Ігоревім». Серед дослідників нема одностайної думки про походження і функції цього Бога. Переважно вважають, що «ім’я Хорс походить з іранського xvar – сяйво, новоперського xurset – блискуче сонце, санскритського hara – вогонь» [51; 54]. В апокрифах згадуються Перун і Хорс як «два єсть ангела молнііна» [51; 525]. Можливо, Хорс пов’язаний з небесним вогнем взагалі (як сонячним, так і блискавичним).

Йому поклонялися  південні племена, вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так  само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі і вживаються як повсякденна страва. Слово корж співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає “коло”.

Деякі дослідники ототожнюють Хорса з Кродо. А. Кайсаров подав опис зображення венедського  Кродо: його кумир був встановлений на високій, порослій лісом горі, мав  вигляд статечного діда з непокритою головою, підперезаного білим вовняним поясом, який стояв босими ногами на Рибі, в лівій руці він тримав колесо, а в правій – посудину, наповнену квітами і плодами [20;49]. Для давніх книжників зіставлення Хорса з Кродо і Гурком, на думку Г. Дяченка, було очевидним, отже він робить висновок, що «Хорс був Богом весняного розквіту, родючості, сонячного світла» [13; 791–792].

Борис Рибаков  же запевняв, що Хорс і Симаргл – слов’янські Боги іранського походження [44; 533]. Більшість дослідників переконують нас у тотожності Хорса з Дажбогом та Ярилом, тобто Сонячними Богами.

Загалом, можемо вважати, що Хорс – слов’янський Бог сонячного світла, якому поклоняли наші Предки на теренах лісостепової зони України з Києвом включно. Цей культ був також шанований у племен роксоланів, які мали ірано-арійське походження.

Стрибог.  У Володимировому пантеоні поруч  з Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж  Перуна. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один з найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. У римлян він вважався Богом-винищувачем, Богом війни, жорстокої битви і був відомий під іменем Сатурна. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті – знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов’язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру. [Див. 54]

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він є не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме “подих вітру” – дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створює музику.

Пізніше Стрибог  отримав назву Позвізда, або Посвистача – покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»: «...Бач, кажуть старії люде... да Бог його знає, відкіля вони сеє уже знають: чи то їм уже такеньки Прадіди розказували, чи інак як, Господь їх знає... як-то воно буде таке, що люде так ізживуться, що як комашки ті стануть! Аже ж, як подивиться на теперішнього чоловіка, дак іще либонь не швидко таке мале переробиться, і світ іще замісь довго стоять буде. Не нам, бач, дождать сього: хіба вже діти наші, чи внуки, або далі. Да то сказано, що люде сі великиї були зовсім не те, що ми, християне: у їх і Бога якось інак звали – кажуть Посвистач якийсь. Він кажуть-то установляв годину усюди, а більше нічого і не знав: об другім чім другії знали і порядок свій давали». Далі сама дума розповідає, що князівські дружинники «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував» [23; 172–188].

Цікаво, що сама дума вже позначена християнськими впливами, однак, наведений фрагмент розповіді має залишки язичницького мислення, а саме: поки вірили в свого Бога (Посвистача), були великі, «зовсім не те, що ми, християне».

Стрибог близький до грецького Кроноса – Бога невмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив. Хоча у слов’ян також відомий і Числобог – Бог Часу, про якого розповімо далі.

Ім’я Стрибога залишилося в назвах сіл Стрибож (на Житомирщині), Стрижавка, Стрітівка (на Київщині). Найбільше назв з коренем  Стр- трапляється між Дністром і  Дніпром. У Польщі є струмок Стрибог. Стрибог – Бог Вітру (вихору, бурі), покровитель погоди, Син Сварога (Сварожич).

У Велесовій  Книзі читаємо: «Стрибог свистів у степах» ; «А Стрибог вітри яритиме на землю». Про те, що Вітри – Стрибожі онуки, знаємо також зі “Слова о полку Ігоревім”. Корінь стр- мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати. Ім’я Посвистач він отримав напевно від того, що Вітер свистить у просторі         [7; дошка 5-Б].

За давніми  переказами, в околиці Лубен (у  Мгарському монастирі) на стелі церкви було ліпне зображення Стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою і з кільцем в губах: «Кажуть, що ото Старий Вітер з закованими губами. Що тепер Вітри є, то кажуть, молодь шастається; старий же тільки іноді в щілинки поміж губів дмуха – і отто бурі бувають! Якби йому губи розкувать і він дмухонув на ввесь рот – все б поздував на світі, гори з долинами б порівняв, кінець світові був би... Отже, кажуть, колись таки йому розкуються губи» [33; 456].

Наш Стрибог  тотожний етруському Сатресу, який у  римлян на теренах Італії перетворився в Сатурна [36; 110]. Свято Стрибога, за відновленим язичницьким календарем, випадає на 19 серпня. В цей день примічають, яка погода: якщо вітер теплий – буде добрий врожай вівса.

Велес (Волос). Це один з найстаріших Богів, що вважається Богом достатку. Християнин-літописець називає Велеса “скотьїм Богом”, тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби (скот) у давнину вважалися символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес – Бог багатства і достатку. Крім того, Велес – опікун купецтва, торгівлі, як і римський Меркурій. Олександр Афанасьєв пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян у “Слові о полку Ігоревім” названий “Велесовим внуком”, вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

Ізмаїл Срезнєвський порівняв Велеса з Аполоном, який у  греків був Богом муз. У договорах  із греками Волос сприймається як Бог золота, а Перун – як Бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов’янам. У скандинавів Велесу ідентичний Бог Вольсі, у чехів Velis під впливом християнства почав означати “нечисту” силу. Так само латинське Vels значить “біс”. Оскільки литовське Velis – покійник, Vele – душі померлих, це дає підстави вважати, що первісно Велес був покровителем духів Предків. Велес – зв’язковий світів живих людей і покійних родичів.