Українське язичництво як духовно-культурний феномен

В Україні є  географічні назви, похідні від  Трояна. Це – названі в “Слові о полку Ігоревім” Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. Хоча ці назви можуть бути також похідними від трояни, що означає трьох братів, або від троян – третій син.

На Поділлі  краще зберігся інший варіант  імені цього Бога – Триглав. За переказами, тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних килимами. Під час моління килими підіймали і люди бачили статую триглавого Божества.

Володимир Шаян згадує, що подібні триголові Божества були відомі в кельтів, германців  і в західних слов’ян (храм у Штетині, Польща) та наводить слова давнього хронікаря Еббона про значення Триглава: він має три голови, “бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля”. Троїсту природу Трояна-Триглава можемо пояснити через поняття трьох сфер буття, які мають відповідну символіку, відображену в Дереві Життя: коріння – покійні Предки (Нава), стовбур – живі люди (Ява) , крона з гілками й листям – світ Богів (Права) [8; 14].

Той же Еббон  описав ненависть християнського єпископа до язичницької святині і його звірячу розправу над статуєю  Триглава у Штетині – він відрубав коштовну голову статуї, а дерев’яний тулуб спалив. Голова ж нібито була послана папі римському як військовий трофей християнських місіонерів, однак такого трофею досі не знайдено в папських скарбницях. «Еббон пише про це варварство християнського єпископа зовсім без ніякого засоромлення, а прямо як похвали гідний подвиг»... «Цю відрубану голову Божества не посилали туди [у Ватикан] для збереження. Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу. Історія не записує такого злочину як «деіцид», хоча вона добре знає геноцид. Це важливий досвід історії» [52;  259].

Доля-Стріча. Богиня, яка наділяє немовлят при  народженні всіма добрими чи поганими якостями, пророкує їм майбутнє. Серби  називають її Срєча, Стріча.

Вважається, що Долю завжди треба умилостивлювати  принесенням їй подарунків. Дослівно доля означає «частина, частка». Ім’я Судьба має слов’янське походження близьке до «суд божий», або означає сам процес дії від «судити, присуджувати» (виносити вирок). Віра у вічне життя душі сформувала уявлення про Судьбу, як про Богиню, яка вершить суд над душею в загробному світі. За заслугами людини в минулому житті, вона відповідно дає добру чи злу долю в майбутньому її перевтіленні.

Богині Долі приносять пожертви у вигляді  каші – символу родючості. Наприклад, в Україні на свято Долі (24 листопада) дівки готують горщик каші й виносять на вулицю зі словами: «Доле, йди до нас кашу їсти!» Ціле (неподрібнене) зерно обрядової каші вказує на те, що цей вечорничний обряд, який дожив до наших днів, походить з давньої «рожаничної трапези».

Богиня доброї долі уявляється в образі вродливої молодої жінки, яка міцно і рівно пряде золоту нитку людської долі. Доля-Стріча має ще ім’я Ясна, яка пряде нитку життя. Вона згадується у Велесовій книзі, як Богиня, присутня при народженні Дажбожих онуків: «вже Ясна тче йому» . Стріча (вона ж Перуниця) також є жіночою блискавичною потугою поруч з Перуном, що уособлює чоловічу громову потугу.

Богиня доброї долі – одне з втілень Рожаниці, вона має інформацію про майбутнє подружніх пар, народження дітей (втілення нових душ). Вірогідно, Долі-Стрічі в давні часи й присвячувався день Стрітення (за відновленим язичницьким календарем – 2 лютого). В цей день, за народною вірою, Богиня Зима зустрічається з Богинею Весною. Весну уявляють у вигляді молодої дівчини, прикрашеної квітами, зелами, радісної й сонячної красуні, а Зиму – в образі злої старої жінки в сніжних хутрах, від якої віє холодом, морозом. Дві суперниці змагаються, хто кого переможе. По тому, як міняється погода цього дня, визначають, яким буде літо, врожай цього року. Як правило, це перший зимовий день, в який сонце світить надзвичайно яскраво.

Отже, астрономічно свято Стрітення настає значно раніше, ніж це відзначає ортодоксальна  християнська церква. У наших сусідів  західних слов’ян збереглися звичаї цього дня закликати Богиню Стрічу в гості, пригощати її доброю стравою. Тоді вона розщедриться і подарує господарям щастя. Суперниця Стрічі – Нестріча, тобто зла доля (недоля). Існує повір’я, що Нестрічу треба відгонити й посилати її ворогам.

Коляда. Бог  зимового Сонця, який повертає Коло Свароже до Весни. Густинський літопис – мабуть чи не єдине писемне джерело, що вказує на Коляду як на Бога. Слово коляда багатозначне: Святий Вечір, обряд славлення на Різдво, сама пісня, винагорода за колядування, різдвяний подарунок. Сучасне мовознавство, пов’язує значення слова коляда з коло, колокол, а також латинським calendae (календар, різдвяні канікули) та ін. Коло – можливо, від коло – сонце, а також небо (подібне до грецького polos – вісь, полюс, небо, оберт; пор. слов’янське Сварґа – небесний коловорот).

Але в народному  уявленні існує також жіноча постать – Богиня Коляда – не тільки як уособлення свята, але як Богиня-Мати, що народжує сина Божича-Коляду – тобто молоде зимове Сонечко. У західних слов’ян існує свято Божича (Різдво), якому випікають “Божичний коровай”. Про теїстичні риси Коляди як Всевишнього Бога можемо судити з текстів деяких слов’янських колядок. Наприклад, у сербів і хорватів співають:

Дай нам, Боже Колядо!

Добре пасовище, Колядо!

Для корівок, Колядо!

І овечок, Колядо!...[38; 45].

Є образ Богині Коляди й в українських колядках:

Ішла Коляда та й по вулиці,

Коляда! Коляда!

Та й по вулиці, по метелиці.

Прийшла Коляда на тисовий двір:

– А чи спиш, чи лежиш, пан господарю?

В колядках Коляда згадується як персоніфікація свята, або  як постать Богині:

Прийшла Коляда наперед Різдва.

Коляда! Коляда!

Ой ходила Коляда, ой гуляла Коляда

По зеленому саду, по багатому двору!

За давніх часів  людям, народженим на свято Коляди (21 – 22 грудня), надавалися відповідні імена. Нині існує прізвище Коляда, а також відомі імена давніх русичів і міфологічних істот, пов’язаних з поняттям кола: Колобуд – пробуджуючий сонце; Коловрат – коловорот (знак Сварги, Сварога); документальне ім’я хороброго русича, що відзначився в битвах з полками Батия.

Припускають, що й ім’я скіфського царя Колоксая можливо  означало “Сонце-цар”. За Геродотом, він – наймолодший син першого чоловіка Таргітая, який взяв небесні дари (золоті чашу, сокиру, плуг і ярмо). Завдяки цьому він успадкував батьківський трон і став родоначальником племені паралатів, яке відносять до праслов’ян. Грецький поет VII ст. до н.е. Алкман згадує “швидконогих Колоксаєвих коней”, де коні вірогідно є метафорою Сонця. Отже, Колоксай – не тільки культурний герой скіфів, але, може бути, астральне Божество, пов’язане з сонячними святами. До речі, Різдвяні свята Коляди, пов’язані зі славленням плуга, який ніби-то “падає з неба” (відомі з писемних джерел навіть в XVII ст.). Ці обряди астрономічно пов’язані з сузір’ям Плуга (Оріона). За часів Київської Русі на Різдво Коляди кияни масово виходили на вулиці міста, на високі пагорби зустрічати це красиве сузір’я, яке уособлювало дарунок Сварога-коваля. Не деремно християнська церква заборонила “кликать плугу” на Різдво.

Лада.  Богиня материнства, старша Рожаниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох першопочатків життя Лелі (Води, жіночості) і Леля-Полеля (Вогню, мужності).

Грецька Богиня Лето та польська Леда тотожні з  нашою Ладою. Дослідники вважають, що на острів Пелопонес ця Богиня прийшла з Подніпров’я і має ще пелазгійські корені. Її храми існували в багатьох країнах Європи, а її статуї досі прикрашають музеї Італії й Греції. Лада (Лето) в обох руках тримає своїх малих дітей, Лелю (Артеміду) і Полеля (Аполона) [35; 51].

В один з весняних днів пробуджується син Богині любові Лель (тотожний Ероту чи Купідону – синові Богині Венери, Афродіти). Саме давнє язичницьке свято цього Бога пристрасті лягло в основу сучасного католицького свята «святого Валентина». Християнські пояснення цього свята виглядають безпорадними: адже саме Лель-Купідон, що цілиться в серце красуні своєю пристрасною стрілою, зображається і нині на католицьких листівках (так званих «валентинках»), а зовсім не християнський аскет-мученик, страчений імператором Клавдієм за образу язичницьких Богів, а ніяк не «за вінчання закоханих під час посту».

В Греції та Римі це свято відзначали в середині лютого (приблизно наш Велесовий тиждень), але в слов’ян, весна настає дещо пізніше, тому вірогідно і це свято входило в комплекс весняних Лельників – час від Великодня до Ярила. Далекий відгомін цього слов’янського міфа про пробудження Любові зберігся в казці про Білосніжку або Сплячу красуню, яка прокидається зі смертельного (зимового) сну завдяки силі любові (поцілунку) закоханого в неї лицаря.

Лель – Дух, що прагне втілення в людській дитині. Він обирає шлюбну пару для свого народження. Тих майбутніх своїх родителів (батька-матір), які йому подобаються, він закохує, пускаючи в їх серця стрілу.

Леля – дочка Лади, Богиня дівочої любові, молодша Рожаниця; таке ім’я надавалося дівчаткам, які народилися навесні. 22 квітня на свято Лелі дівчата здійснюють обряд «Лельник» – водять хороводи, заквітчуються вінками, співають веснянки, гаївки тощо.

Ладо (Дід Ладо) – чоловіча пара Богині Лади, згадки про якого збереглися в українському фольклорі. У веснянці «А ми просо сіяли» як рефрен звучить «Ой Дід Ладо, сіяли!» Ладо згадується також у Велесовій Книзі як Бог-Пращур, який через сміливого мужа Квасура відкрив людям секрет приготування священного напою меду-сури, що його русичі п’ють на славу Божу [26; дошка 22]. Ладо у Велесовій Книзі має ще іншу форму імені – Ладобог [26; дошка 38-А] – Бог порядку, спокою, миру, “який править лади родинні і благості всякі”.

Числобог. Бог  Чисел, тобто Бог часу. В Україні  Числобога вшановують в час зимового сонцестояння 21–22 грудня, тобто на Різдво Божича, а також одночасно  і поруч зі Сварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божича Коляди час “оновлюється”, тобто починається нове Коло Свароже.

Числобог тотожний грецькому Кроносу і римському  Сатурну. Їхні свята починалися 17 грудня і продовжувалися цілий тиждень.

За народними  переказами, у давньому Києві був  храм Числобога. Перед храмом росли  дивовижні квіти, які розтуляли свої пелюстки в різний час дня і ночі. За ними Волхви визначали, котра година [12;  322]. Статуя Числобога мала два лики: Сонця і Місяця. Сонце на небі показує денний час, бо за тим, як високо піднімається воно в небі, можна визначити чи це ранок, чи полудень, чи вечір. Так само за місяцем і положенням зірок визначають нічний час.

Числобог у  вірі праукраїнців має глибоке філософське  наповнення. Саме він розкриває смисл  життя в Роді і своєму народі. Числобог – це Вічне Повернення душ на свою Рідну Землю. Велесова Книга нагадує: «А Числобог рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню Сварожому, чи бути ночі. І засинають всі, бо всякий ясний во дні Божім, а вночі він – хтось інший: Бог-Дід, Дуб, Сніп наш». Тут йдеться не тільки про зміну дня і ночі в межах доби, але й про зміну дня і ночі душі у межах її вічного круговороту через світи Ява, Нава і Права, бо вічне перевтілення душі спрямовується і керується могутнім Числобогом.

Вчення про  Числобога повністю заперечує як матеріалістичні, так і християнські концепції лінійності часу, в яких є точка початку (напр., Різдво Христоса) і точка кінця (друге пришестя, Страшний суд). Язичницький час – циклічний: вічне Повернення на Коло Свароже.

Числобог у святкові дні допомагає людині відділити священний час від буденного, щоб з’єднати минуле з майбутнім у теперішньому. Жерці Числобога вчили, що увесь священний час (час богослуження, пожертв, посвят та ін.) пов’язаний між собою від Праотців. У святкові дні буденні проміжки ніби розчиняються, зникають, а священний час набуває цілісності (як суцільне Богослуження з нашими Пращурами і майбутніми поколіннями). Цьому навчали також і давньогрецькі язичницькі філософи. Ці ідеї оновили філософи ХХ століття: Ю. Евола, Я. Стахнюк, В. Шаян, М. Еліаде та інші основоположники відродження етнічних релігій.

Числобог ніби розсуває рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи людині світ ідеальний – Божественний. Отже, Різдво часу та його відновлення – найголовніше свято року. За всіма ознаками, культ Різдва Часу є значно старішим від культу Різдва Сонця. Але донедавна ми майже нічого не знали про цього Бога нашої Предківської Віри. Сьогодні, коли давні знання знову повертаються до народу, згадали й про цю священну постать нашого праслов’янського пантеону. Вважалося, що народ живе завдяки Числобогу, який відновлює його духовні сили.

2.1.3. Українська  демонологія

Сьогодні застосування загальноприйнятого терміну “демонологія”  видається дещо некоректним по відношенню до язичницьких вірувань.  Тому, що поняття демон (гр. daimon) досі в нашій науці не має чітких обрисів. Дослідника з язичницьким світоглядом насамперед вражає упереджено християнське трактування цього терміну і самого поняття, яке цим терміном позначають наші науковці. Типове розуміння слів демон, демонізм і демонологія зводиться до поняття «злої сили» і вчення про неї. Неправомірним, з нашої точки зору, є й твердження, що мовляв, «пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів». Насправді ж, як покажемо далі, давні Боги-духи були перетворені світовими релігіями (християнством та ісламом) в «злих демонів». Така дефініція міцно закріпилася в офіційній науці й досі відіграє в ньому роль «прокрустового ложа», в яке прийнято заганяти всякі роздуми про етнічну міфологію. Російський дослідник В. Іванов стверджує, що в найточнішому смислі «демони – злі духи» [34; 367].

Однак, А. Лосєв  звернув увагу на те, що «демон» – це “узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи (рідше) благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини... Іноді олімпійські Боги також називаються демонами, але тільки в узагальнено-невизначеному смислі або у випадку, коли Бог не проявив себе індивідуально і таємно своє ім’я” [34; 366].