Українське язичництво як духовно-культурний феномен

Людині, яка жила в повній гармонії з природою, рідні Боги та міфічні істоти були природними і рідними. Та цей природний розвиток української, як і загалом слов’янської, міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники у всіх слов’янських країнах знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя свого народу. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім слов’янам, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницької релігії були знищені агресорами світового християнства. Хто знає, як би нині виглядала наша рідна міфологія, коли б вона мала писемні пам’ятки, як приміром, у греків, адже наші вірування ні давністю, ні глибиною не поступаються грецьким.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, часто засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб вибудувати струнку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського народу дохристиянської доби

Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології  і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст. Вийшов ряд наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам’ять. Проте, систематичного викладу рідної міфології ми не маємо й досі. Християнський світогляд дослідників ХІХ ст. та матеріалістичний світогляд XX ст., насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всякі наукові дослідження в галузі міфології, котра трактувалась лише як примітивне пережиткове явище культури. Недостатньо уваги приділялося також вивченню взаємозв’язку міфології і релігії. Вважалося, що християнська релігія має статус “вищої”, – отже, вона не міфологічна, а історична. Язичницьку ж релігію вважали «нижчою», – отже, вона міфологічна. Таке уявлення породило і хибне ставлення до міфа як до чогось нижчого в порівнянні з релігією.

Проте, жодна релігія не обходиться без міфології, розглядатимемо українську міфологію в нерозривному зв’язку з етнічною релігією. Етнічною вважаємо ту релігію, яку створив  сам народ впродовж багатотисячолітнього побуту на рідній землі засобами рідної мови, рідної пісні, рідної символічно-образної системи, – тобто українське язичництво.

Характерною особливістю  української міфології є пантеїзм (від гр. pan – все, і theos – Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом Богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям (від гр. polis – багато і Teos – Бог, дослівно означає «храм усім Богам») [27; 292–293].

В українській  релігійній міфології існує своєрідна  ієрархія Богів: на чолі всього світу  стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту, йому підпорядковуються  нижчі рангом Боги, які порядкують різними сферами природи і  людським життям. Форма релігії, в якій є багато Богів, але на чолі з одним верховним Богом, називається генотеїзмом (від гр. henos – рід, походження і Teos – Бог).

На жаль, до нас  не дійшло майже ніяких міфів про  родоводи Богів, за винятком окремих  натяків «Слова о полку Ігоревім» на зразок: «вітри – Стрибожі внуки”, або літописного “цар Сонце, син Сварогів, себто Даждьбог» [24; 173–174] тощо. Дещо більше таких “родоводів” подає Велесова Книга. Отже, слов’янська теогонія – сукупність міфів про походження і родовід Богів – досі залишається вивченою недостатньо, до того ж найменше матеріалу маємо саме в цій галузі.

2.1. 2. Боги

Род і Рожаниці. Творцем Всесвіту, Богом над Богами усі слов’яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він  живе у Сварзі – найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один з Богів, який залишався в пам’яті народу найдовше – його статуї, заховані у хащах, у високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися вже небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст.

Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням  і мають таємний зв’язок із зірками. «Душа людини уявлялася  як іскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю» [4; 55].

Родові і  Рожаницям, як найріднішим Богам, приносилися  тільки безкровні жертви у вигляді  продуктів, які дала сама природа: від  рослин і від тварин. Це були жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво, батько кидає першу ложку вгору в святий куток – Покуть, або під стелю. Цей звичай побутує і досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнюється зі служителем культу.

Свята на честь  Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так  у Софії Київській у перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше попівство ці відправи строго заборонило.

Найдавніші  зображення Рода і Рожаниць знаходять  археологи – це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися вони також на вишиваних рушниках. Це широко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали зберігають ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: імена чоловіків писали на листках цього дерева, а імена жінок – на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку з листочком або квіткою. Пізніше уявлення про Рода були перенесені на хатнього Домовика, який, за повір’ями, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха  бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися  в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці – Богині плодючості – виникли у наших Предків раніше чоловічого божества Роду.

Зображувалися Рожаниці у вигляді пари близнюків, що вважалося ознакою найвищої родючості  і святості. В народі й нині близнюків  вважають священними, або принаймні – таємничими знаками Богів. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися із сузір’ями Великої та Малої Ведмедиць. Род – духовна енергія Пращурів. Він єднає всі покоління: померлих Пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні ще ненароджені гілки родів, тобто Він є зміцнюючим ядром народу (нації) – зв’язком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє.

Сварог. Прабог, володар світу, батько українського пантеону. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – його сини Сварожичі. Чеська книга «Mater Verborum» – «Мати Слів» – перекладає наше ім’я Сварог словом Зодіак. Культ, подібний до нашого Сварога, мала й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Існували статуї дванадцяти Богам-сузір’ям. «Римляни мали зодіакальний круг із зображенням тварин (власне знаків зодіаку) навколо Юпітера, статуя якого розміщувалась у центрі» [28; 28]. Можливо, у грецькій міфології річне коло відповідало дванадцяти титанам. Один з них має ім’я Гіперіон, що тотожне українському Перуну, або зодіакальному сузір’ю Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI–VII ст.) є згадки про Гефеста і його сина Геліоса; «наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом» [24; 173–174].

Культ Сварога  зародився, вірогідно, на межі бронзового і залізного віків. Його знали  вже кіммерійці і скіфи-орачі. В  Україні поширені назви з коренем  Свар- на значній території: давнє городище Саварка, або Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс у Прибалтиці, Сварехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.

Зображень Сварога  не знайдено, проте є підстави вважати  деякі форми рівнобічних, особливо косих, хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні  форми свастики-сварги, які дуже часто знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й серед фресок Софійського собору в Києві (ось який знак живучості народних традицій!) – поміж іконами християнських “святих” знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм ще в ХІ ст. не уявлявся.

На небосхилі Сварогові відповідає Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, що впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є різдвяні обходи хат з плугом, покладення його під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог – Бог ковальства і шлюбу, викував золотий плуг і золоту обручку, які так гарно оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях.

Сварог – Бог-творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. Він відомий ще в давніх аріїв: у ведійській релігії йому тотожний Тваштар – творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давня культова пам’ятка аріїв «Ріґведа». В Україні про нього лишилась хіба що згадка у Велесовій Книзі як майстра – твастира [7; дощечка 22]

У слов’ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним  поняттям для всіх Богів-Місяців. Арії Індії його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів “золоті руки”, яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів (по батькові). Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір’їв – тобто календар.

Ім’я Сварог походить із санскритського (давньоарійського) кореня  Свар-, що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Іноді його називають Зварог, від чого походить назва свята Зворожини, яке на Подніпров’ї пам’ятали ще на початку ХХ століття [32; 135–138]. Сварог також завідує Раєм (Ірієм), який ще має назву Луки Сварожі.

Перун. Володар блискавок  і грому, покровитель воїнів, у X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний також грецькому Зевсові, частково римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконує аналогічні функції – оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою.

В українській релігії  Перун має божественно-природне походження і означає силу небесної енергетики (електрики), яку Сварог дає людям для посилення їхньої життєдіяльності. Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: “Бодай тя Перун вдарив”. Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: “дощ уперіщив”. Слово періщити первісно означало “метати каміння”.

Цей Бог залишив на слов’янських землях чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, село Піорунове, урочище Перуни (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун. В Болгарії є  чоловіче ім’я Перун, жіноче – Перуніка.

У договорах  русів з греками воїни князя  Ігоря складали присягу Перунові як покровителеві війська: «І на другий день призвав Ігор послів і прийшов  на пагорб, де стояв Перун. І поклали  оружжя своє і щити, і золото, і  присягнув Ігор і мужі його, і  скільки поган (язичників) русів» [24;30]. Звернімо принагідно увагу на те, що в договорах Ігоря з греками на позначення сповідників руської (язичницької) віри вживали слова руси, русини на противагу «християнам» (грекам – «не русам»), тобто ще побутувало уявлення про етнічність віри як своєї на противагу чужій, хоча вже частина русів була охрещена. Слова ж присяги були суворими як клятва воїнів і цілком в язичницькій традиції: «...Якщо ж переступить [порушить присягу] хто-небудь із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрищений, чи нехрещений, – хай не має він од Бога помочі і хай буде він рабом в сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям... йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят Богом і Перуном, що переступив свою клятву» [17; 368].

Роль Перуна у християнстві перебрав на себе ізраїльський Ілля-пророк – цей лютий ненависник язичників, який зарізав триста жерців з найголовнішим жерцем (за «Словом нікоєго христолюбця»), чи 850 жерців (за Біблією), щоб викликати дощ. Отакий у християнстві “Ілля-громовержець» [6; 294–296].

Грім і блискавка  мають як позитивне (викликання плодотворного  дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою). Тому збереглося безліч повір’їв, пов’язаних із громом і блискавкою: під час  грому забороняється свистіти, співати, їсти, спати. Не слід ховатися під деревом, не підіймати вгору гострих предметів (списів, мечів, ножів тощо). Не можна швидко бігти – як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає в людину. Наші Предки мали вже ці знання з дуже давніх часів. Однак, з дерева чи з піску, в які влучила блискавка, робили ліки, використовуючи цілющу силу небесної електрики. Існує повір’я, що дерево, в яке ударив Перун, не можна використовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів.

Перуна уявляли  струнким, срібноголовим, золотовусим  чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. В “Густинському літописі” подано опис статуї Перуна з коштовним каменем у руках (рубіном чи карбункулом). В Радзивилівському літописі також є малюнок статуї Перуна, який стоїть на високій колоні зі списом і щитом. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище, “живий вогонь”, який підтримувався постійно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь. Помічниками Перуна вважали відомих і сьогодні казкових персонажів Вернигору й Вернидуба.