Українське язичництво як духовно-культурний феномен

На зв’язок Велеса з Родом вказує звичай останнього снопа (Дідуха), а також обряд “Велесової бороди” (див. далі). Дідуха урочисто вносять у світлицю на Різдво і ставлять на покуть – вважається, що духи Предків перебувають в його колоссях.

Ім’я Велеса за деякими гіпотезами походить від  “волох” – волохатий. Вважають, що він з’явився у наших Предків у кам’яному віці, а символіка Тура (Тільця) вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську й післятрипільську добу. Іноді родовід Велеса виводять від волохатого ведмедя, який, за повір’ям, впливає на полювання і мисливське щастя. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Подекуди в Росії його вважають сином небесної Корови, від якої він отримав епітет Корович (син Корови). Згодом цей Бог набув людської подоби, його кумири були дерев’яні й кам’яні [див. 7].

Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого Власія: в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий Власій. Ця церква знаходилася в Києві на вулиці Нижній Вал (у 1651 р. згоріла).

Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, що Велес був установлений на Подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла, торгівлі, багатства. На поклоніння Велесові люди часто йшли разом зі своїми чередами корів, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище тощо. Можливо саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який знаходився неподалік від княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайни, куди й був скинутий за наказом князя, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Різдвяні обряди донесли до нас відгомін колишніх “волових свят” – вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: «Будь багатий, як кожух волохатий» – бажають на Різдво й на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса (покровителя волхвів) своїми волохатими кожухами. Після впровадження християнства Велес разом з іншими Богами потрапив до розряду «нечистої сили».

З ім’ям Велеса (Волоса) пов’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець), назва якого, на думку Олександра Знойка, означає “небо Волоса”. Велесовий син – Тур, іноді золоторогий Олень також шанувався як охоронець добробуту родини.

Ім’я Велеса лишилось в багатьох географічних назвах Слов’янщини: Волосів Яр (в Україні, на Вінниччині), Волосова вулиця (в Новгороді), Волоська вулиця (в Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії) та багато інших.

Велес – Бог таємничих знань, покровитель музики й поезії. Вчені вважають, що в основі слова: веле – великий, а також воля – повелитель. Веле – старослов’янське дуже, багато, сила (пор. велелюдний); або означає якість, достойність, красу і міць. Ім’я Велеса несе загальну ідею міцності і твердості. Велесу присвячувались окремі храми, де на жертовнику підтримувався вічний вогонь [29; 79-86].

Культ Велеса – один з найрозвинутіших культів у Східній Слов’янщині, і зокрема в Україні, пов’язаний насамперед з господарською діяльністю наших Предків. Велесу як духовному опікуну й покровителю хліборобства присвячували обряд “Велесової бороди” – під час жнив на полі залишали незжатими кілька пучків колосся, і зав’язавши їх стрічкою, клали до них хліб на рушнику як пожертву і подяку за добрий врожай. Ця пожертва називалася сота, тобто найменша частина (символічна) від врожаю жертвувалася для цього обряду: «дамо десятину отцям, а соту – на Велеса» – пише автор Велесової Книги [26; дошка 8/2].

Велесу присвячений  цілий тиждень після Стрітення (яке за астрономічним календарем настає 1–2 лютого). В усій Слов’янщині ці святки відомі як своєрідні маскаради (як у Західній Європі карнавали), коли гурти молоді (а в давні часи це були волхви), одягши маски, роги, вивернуті хутром догори кожухи з причепленими хвостами, ходили від хати до хати зі спеціальними побажаннями здоров’я домашнім тваринам, багатства родинам. Цей барвистий веселий гурт співав урочисті пісні, говорив чарівні слова, дзвонив у безліч мелодійних дзвіночків, які виконували роль закликання добрих духів оселі. Важливо було так добре замаскуватися, щоб ніхто не впізнав учасників обрядодійства, бо тоді чари втрачають свою силу. Церква засуджувала такі веселощі, назвавши свято “Чортовим тижнем”, та й самих артистів з їхніми масками, обізвавши чортами. Але це прадавнє свято і нині побутує вже у жартівливій формі серед дітей, які часто й зберігають забуті дорослими звичаї в своїх іграх.

Мокоша. Мокоша (інші варіанти імені Макош, Мокша) пов’язана  з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці вважають, що її ім’я дослівно означає “Матір долі” (пор.: ст.сл. къшь, кощь – жереб, доля, удача). Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида. Мокоша була єдиною представницею жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира

Їй приносили  жертви у вигляді снопів льону, вишитих  рушників, пучків вовни (прядива). Мокоша вірогідно була близькою до Рожаниць (Дів Життя) – покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше серед жінок: навіть у XVI ст. попи зобов’язані були на сповіді запитати жінку, “чи не ходила до Мокоші?”. На Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст.

У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. Згідно з переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона вважається ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Деякі дослідники вважають, що воно походить від мокрий, мокнути.

Походження  Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих Богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. Її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має рогату шапку. Обабіч Мокоші – два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики (прадавні символи щастя), іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н.е.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками. Вірогідно, Мокоша походить від ще давнішого культу води – Богині Дани. Християни не могли забути свою давню Богиню і ще довгий час вшановували її в образі “святої Параскеви” (П’ятниці).

Дана. Всеслов’янська Богиня Води – втілення жіночого першопочатку життя. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово Дон (“вода”, “Ріка”), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай – назви річок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях.

Культ Дани був  поширений на теренах Слов’янщини  ще з передісторичних часів пізнього палеоліту [16; 149].

Переказ про  Богиню Дану записав Геродот: вона незрівнянна  красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. Її днем вважалася  п’ятниця, коли вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п’ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.

Дана-Вода складає  пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем, що є чоловічим першопочатком  життя. В українських міфах розповідається, як «цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили». Вода обожнювалася нашими Пращурами, бо вона є цілющою, очищаючою, родючою силою природи, справді Живою Водою, про яку розповідається в народних казках. Оспівана в українському фольклорі Богиня Дана досі живе у підсвідомості народу. Не даремно їй присвячені кілька свят у календарі (як взимку, так і влітку). Її свято відзначали в перших числах січня, коли наша планета Земля перебуває на найближчій відстані від Сонця (1–2 січня). Християнська церква в зв’язку з відставанням юліанського календаря від астрономічного, святкує 19 січня, так зване «хрещення» – освячення води річок вже тепер пов’язуючи його з охрищенням Ісуса.

Збереження  Води завжди дуже важливе, бо без неї  немислиме життя людей. Воду слід шанувати, не засмічувати річок, криниць, джерел. Тому й Богиня Води мала неабияку пошану серед людей. Ім’ям Дана називають дівчаток, які народилися на свято Води, або в п’ятницю, яка є жіночим днем, присвяченим водним Богиням Дані, Мокоші, Рожаницям (8–9 вересня). Є й чоловіче ім’я Дан.

Богині, тотожні українській  Дані, існували в багатьох слов’янських народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку  Олександра Знойка, до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана). Б.Рибаков стверджує, що Мокоша є спадкоємицею найдавнішого хліборобського культу “Матері Врожаю”, пов’язаного насамперед з водою – Даною [43; 437].

Ярило. Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає ярий, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. В давні часи чоловіча пристрасть порівнювалась з мужністю, войовничістю й силою. Тому Божества родючості часто зображалися з мечем. У балтійських слов’ян Ярилу тотожний Яровит (дослівно ярий витязь, войовничий дух), храм якого існував у Волегасті до ХІІ ст. Тут на стіні висів священний щит мистецької роботи, покритий позолотою, який виносили тільки в час війни, чи найбільших урочистостей. Це була священна реліквія. Герборт писав, що Яровит «по латині називаємий Марсом».

Зберігся запис промови  жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я – Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, що служить на користь людині – все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною». Ярило – Божество близьке за своєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючої сили. [Див.49]

Перші свята Ярила відзначають  навесні, коли він пробуджується. У білорусів навесні «водили Ярила» – гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. У греків ідентичними Ярилу були Вакх та Діоніс. А в Україні ще на початку ХХ ст. влітку робили символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою «похорон Кострубонька»: жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба, Костроми), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означає завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому  особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних  мандрівниками, дізнаємося, що кумир  Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою).

Свято Ярила близьке  до купальського ще й тому, що під  час його святкування парубки  викрадали собі дівчат. Отже, Ярило  і Кострубонько уособлювали торжество  життя над смертю. Це Боги, які  завмирають на зиму і пробуджуються  навесні. Велесова Книга згадує Ярила під ім’ям Ярбога: “...славословити [маємо]... Ярбогу, який править весняним цвітінням і Русаліями, Водничами, і Лісичами і Домовичами” [26; дошка 38-А].

Троян (Триглав). Чи не найменш досліджений з усіх Богів Триглав. Він по суті не стільки якесь окреме Божество, скільки божественний принцип триєдності світу. Великий Триглав включає в себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави.

Найдавніші  зображення Триглава, знайдені Триглав (вірогідно, ведійський Тримурті) має вигляд чоловічої постаті з трьома обличчями і рогами.

Слов’яни в  образі Трояна бачили триєдність Богів: Сварога, Перуна і Святовита, які  насправді є язичницькою Трійцею  Бога-Отця, Бога-Сина, і Бога-Духа. Християнство запозичило культ святої Трійці саме з язичництва. Про нього сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 р. – назвавши це світоглядне уявлення про троїстість Бога “язичницьким”, вони все ж не змогли позбутися його, творячи християнські догмати. Володимир Шаян писав, що “поняття Трійці не є поняттям первісно християнським в історії порівняльного вірознавства. Стрічаємо це вірування в інших індо-європейських, або простіше арійських віруваннях і то в текстах, які є безсумнівно далеко старші від появи цього вірування як догми християнізму” [52; 98].

У багатьох фольклорних  джерелах є згадки про те, що сонце  уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор “Слова о полку  Ігоревім”: “світлоє і трисвітлоє Солнце” – звертається до нього Ярославна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало.