Банківський кредит у фінансуванні діяльності підприємства

 

Завдання першого етапу реалізується в рамках оперативного управління підприємством на основі системи бюджетування - технології планування, обліку і контролю грошових коштів і фінансових результатів. Система бюджетування включає в себе ієрархію фінансових планів, що об'єднує основні бюджети (бюджет руху грошових коштів, бюджет доходів і витрат, бюджет по балансу) та операційні бюджети, бюджети діяльності, не пов'язані з основною діяльністю.

 

Ієрархія бюджетів визначає спрямованість інформаційних потоків: основні бюджети формуються за рахунок даних, що надаються бюджетами нижчого рівня: операційними, а також бюджетами інвестиційної та фінансової діяльності. У свою чергу, дані необхідні для формування операційних бюджетів, формуються на основі даних регістрів внутрішнього управлінського обліку, що фіксує параметри господарських операцій на підприємстві. Зазначені регістри внутрішнього управлінського обліку індивідуальні для кожного підприємства, загальним для них є відображення зміни параметрів стану підприємства під впливом здійснюваних операцій. До регістрам внутрішнього обліку, як правило, відносять бази даних, що фіксують стан ресурсів підприємства, замовлень прийнятих до виконання, специфікації на різні види продукції, вироблені підприємством, виробничої програми і т.п.

 

Інформація, необхідна для вирішення задачі виявлення факту дефіциту грошових коштів, його величини, тривалості знаходить безпосереднє відображення у звіті руху грошових коштів. Звіт про рух грошових коштів - фінансовий документ, який представляє в систематизованій формі на заданому інтервалі часу очікувані та фактичні значення надходжень і вибуття грошових коштів підприємства. Звіт про рух грошових коштів показує прогнозні значення залишку грошових коштів на конкретну дату і сигналізує про планову потребу в додаткових ресурсах. Дані, що використовуються в якості вихідної інформації у звіті про рух грошових коштів, сформовані вихідними даними операційних бюджетів. Операційні бюджети представляють собою кошторису планових і фактичних значень надходжень і вибуття грошових коштів, що згруповано за ознакою вчинення підприємством операцій одного типу. Конкретна розбивка залежить від специфіки підприємства, в якості прикладу можна запропонувати таку типологію: бюджет надходжень і відрахувань (надходження від реалізації в розрізі видів продукції, відрахування у вигляді прямих витрат на ті чи інші види сировини), бюджет виплат заробітної плати, бюджет виплат податкових відрахувань , бюджет забезпечують витрат (відрахування на постійні витрати), бюджет фінансової діяльності, бюджету інвестиційної діяльності. Частина інформації, представленої в операційних бюджетах, носить постійний характер, тобто не залежить від ділової активності підприємства (постійні витрати, частину заробітної плати, частини податкових платежів). Значення інших статей безпосередньо залежать від скоєних підприємством операцій. Обмеження розгляду фінансової моделі підприємства на рівні бюджетів є недоцільним, так як для вирішення завдань «розглянути варіанти мобілізації грошових коштів» і «оцінити ефективність виконання операції» необхідно мати можливість здійснення імітаційного моделювання, що дозволяє програвати різні варіанти прийняття управлінських рішень на предмет вибору варіанта, наслідки вибору якого будуть оптимальними. Методика розрахунку потреби підприємства в банківському кредиті, побудована за принципом можливості підтримки діалогу «що буде, якщо?» Повинна враховувати особливості формування операційних бюджетів, зміст яких залежить від параметрів функціонування підприємства, зафіксованих в системі регістрів внутрішнього управлінського обліку.

 

Після виявлення розміру дефіциту грошових коштів, дати його утворення та періоду функціонування необхідно вжити заходів до його ліквідації. Перш за все, з'ясовується причина дефіциту, першим варіантом покриття дефіциту може стати ліквідація його причини. Усі наявні альтернативи можна умовно розділити на три групи. У першу групу входять різні варіанти модифікації структури руху грошових коштів, пов'язані зі зміною графіків запланованих платежів (розгляд варіантів затримки платежів, можливостей скорочення терміну запланованих надходжень грошових коштів). У другу групу входять варіанти внесення змін у виробничу програму підприємства з метою перенесення в часі виконання графіка виробництва, що вимагає відтоку грошових коштів (придбання сировини, комплектуючих). У третю групу способів покриття дефіциту грошових коштів, входять інструменти залучення зовнішнього фінансування, зокрема банківський кредит. Кожен варіант покриття дефіциту грошових коштів володіє індивідуальними особливостями, пов'язаними з характером наслідків, обумовлених використанням даного варіанта. Наприклад, використання банківського кредиту характеризується необхідністю виплати до певної дати суми кредиту і відсотків по ньому, надходження грошових коштів очікується не раніше визначеної дати.

 

Вибір конкретного способу покриття дефіциту грошових коштів здійснюється у два етапи. На першому етапі з наявних у розпорядженні альтернатив вибирають способи, доцільність яких підтверджуються розрахунки стратегічного характеру. Наприклад, прохання до контрагентам про прискорення розрахунків може знизити рівень довіри до підприємства, тому використовувати їх недоцільно. На другому етапі аналізуються наслідки використання кожного з варіантів. Критерієм вибору є фінансовий стан підприємства, викликане використанням конкретного способу покриття дефіциту. Наслідки будь-якої господарської операції, що здійснюється підприємством, відображаються на його фінансовому стані, що може бути попередньо оцінений за допомогою системи імітаційного моделювання. Використовуючи зв'язок «регістри внутрішнього обліку операційні бюджети основні бюджети: бюджет руху грошових коштів і бюджет витрат та доходів», ми можемо проаналізувати наслідки вибору кожного варіанти покриття дефіциту грошових коштів, що відбиваються на структурі звіту про рух грошових коштів та структурі доходів і витрат. Облік наслідків використання кожної з наявних альтернатив дозволить здійснити оптимальний вибір.

 

1.2 Кредитоспроможність господарюючих суб'єктів

 

Для оцінки фінансової стійкості і кредитоспроможності підприємства необхідний аналіз його фінансового стану. Фінансовий стан підприємства - це економічна категорія, яка відображає стан капіталу в процесі його кругообігу і здатність підприємства до саморозвитку на фіксований момент часу і своєчасного погашення своїх боргових зобов'язань.

 

Під фінансовим станом підприємства розуміється здатність підприємства фінансувати свою діяльність. Фінансовий стан підприємства - це сукупність показників, що відображають його здатність погасити свої боргові зобов'язання. [4]

 

Фінансова діяльність охоплює процеси формування, руху і забезпечення збереження майна підприємства, контролю за його використанням. Фінансове становище є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства і тому визначається сукупністю виробничо-господарських факторів.

 

Для цілей оцінки управління діяльністю підприємства наука і практика виробили спеціальні інструменти, звані фінансовими показниками.

 

Фінансові показники - це мікромоделі фінансових та економічних явищ. Відображаючи динаміку і протиріччя процесів, що відбуваються, вони піддані змінам і коливанням і можуть наближатися або віддалятися від свого головного призначення - вимірювання та оцінки сутності фінансового.

 

Показники фінансового стану мають бути такими, що всі, хто пов'язаний із підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на питання, наскільки надійно підприємство як партнер у цих відносинах, а, отже, прийняти рішення про економічну доцільність і продовження стосунків. У кожного партнера (в даному випадку ми включаємо в це поняття партнерів, пов'язаних з підприємством договорами, акціонерів, банки, податкові органи) - свої критерії економічної доцільності, тому показники фінансового стану повинні бути різнобічними.

 

Тому аналіз кредитоспроможності починається з показників, що відображають сутність стійкості фінансового стану.

 

Розглянемо показники, що розраховуються в процесі оцінки ступеня фінансової стійкості і фінансового ризику підприємства.

 

В умовах ринкових відносин діяльність підприємства і його розвиток здійснюються переважно за рахунок самофінансування, тобто, власного капіталу. Лише при недостатності власних фінансових ресурсів залучаються позикові кошти. У цих умовах особливого значення набуває фінансова незалежність від зовнішніх позикових джерел, хоча обійтися без них практично неможливо. Тому необхідно розмежувати джерела формування поточних активів фінансової звітності. Мінімальна частина їх формується за рахунок власної норми оборотного капіталу для забезпечення виробничої програми (норматив). Що виникає в окремі періоди додаткова потреба в поточних активах понад мінімальної потреби покривається короткостроковими кредитами банку та комерційним кредитом, тобто за рахунок позикових, коштів.

 

У процесі аналізу джерел формування активів встановлюється фактичний розмір власного та залученого (позикового) капіталу, виявляються причини, що викликали їх зміни за звітний період, дається їм відповідну оцінку. Головна увага при цьому приділяється власного капіталу, оскільки запас джерел власних коштів - це запас фінансової стійкості.

 

Важливо встановити не тільки фактичний розмір власного капіталу, а й визначити питому вагу його в загальній сумі капіталу. Цей показник в спеціальній літературі носить різні назви (коефіцієнт власності, коефіцієнт незалежності, коефіцієнт автономії), але суть його одна: по ньому судять, наскільки підприємство незалежно від позикових коштів і здатне маневрувати власними коштами.

 

Коефіцієнт незалежності визначається відношенням власного капіталу до всього авансованого капіталу за такою формулою:

 

 (1)

 

де К н - коефіцієнт незалежності;

 

З к - власний капітал;

 

У б - авансований капітал (підсумок, валюта балансу, тобто загальна сума фінансування).

 

Зростання коефіцієнта незалежності свідчить про збільшення фінансової незалежності підприємства, зниженні ризику фінансових труднощів в майбутніх періодах.

 

Західні економісти вважають, що коефіцієнт незалежності бажано підтримувати на досить високому рівні. Це дає можливість підтримувати стабільну структуру джерел коштів. Саме такій структурі віддають перевагу інвестори і кредитори. Чим більше у підприємства власних коштів, тим легше йому забезпечити безперебійну роботу і впоратися з умовами ринку. Тому найбільш далекоглядні підприємці прагнуть нарощувати суму власного капіталу шляхом створення різного роду резервних фондів і прямого зарахування до статутного капіталу нерозподіленого доходу.

 

Ряд авторів книг з фінансового аналізу вважає, що для підприємств, що функціонують в умовах розвинених ринкових відносин, мінімальним значенням, що забезпечує досить стабільне фінансове положення в очах інвесторів і кредиторів, є відношення власного капіталу до загальної його суми на рівні 0,6. А.Д. Шеремет, О.В. Єфімова та ін оцінюють мінімальне значення цього показника на рівні 0,5, який забезпечує покриття всіх зобов'язань підприємства власними засобами [4, с. 41].

 

Досить високим рівнем коефіцієнта незалежності вважається відношення власного капіталу до валюти балансу, рівне 0,5 - 0,6. У цьому випадку ризик кредиторів зведений до мінімуму: продавши половину майна, сформовану за рахунок власних коштів, підприємство зможе погасити свої боргові зобов'язання, навіть якщо друга половина, в яку вкладено позикові кошти, буде з якихось причин знецінена [5, с .65 ].

 

Виконання наведеного вище обмеження коефіцієнта власності на рівні 0,5-0,6 важливо не тільки для кредиторів, але і для самого підприємства. Тому аналітику необхідно вивчити структуру джерел засобів і оцінити її, що дозволяє встановити раціональність розміщення їх. У ринкових умовах господарювання вона здійснюється як внутрішніми, так і зовнішніми користувачами інформації. Зовнішні користувачі інформації, наприклад банки і кредитори, оцінюють зміну частки власного капіталу в загальній сумі авансованого капіталу з точки зору фінансового ризику при укладанні угод, договорів.

 

Ризик наростає в тому випадку, коли зменшується частка власного капіталу. Вивчення структури капіталу підприємства дозволяє їм судити про розширення чи звуження діяльності підприємства. Зменшення короткострокових кредитів і збільшення власного капіталу може бути свідченням скорочення діяльності підприємства. Але однозначно такого висновку зробити не можна, тому що частка цих коштів може знаходитися і під впливом інших факторів - процентних ставок за кредит і на дивіденди. Якщо процентні ставки за кредит нижче ставок на дивіденди, то раціонально збільшувати залучені кошти. Якщо ситуація зворотна, то доцільно використовувати власний капітал.

 

Коефіцієнт залежності характеризує частку зобов'язань підприємства у загальній сумі капіталу підприємства. Даний коефіцієнт розраховується за формулою:

 

 (2)

 

де К з - коефіцієнт залежності;

 

З к - залучений капітал;

 

У б - авансований капітал (підсумок, валюта балансу).

 

Чим вище ця частка, тим більше залежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування.

 

Наступним показником, що характеризує фінансову стійкість підприємства, є коефіцієнт фінансування, що представляє собою відношення власного капіталу до притягнутого капіталу, який розраховується за формулою:

 

 , (3)

 

де К ф - коефіцієнт фінансування;

 

З к - власний капітал;

 

З к - позиковий (залучений) капітал.

 

Чим вище рівень цього коефіцієнта, тим для банків та інвесторів надійніше фінансування.

 

Коефіцієнт показує, яка частина діяльності підприємства фінансується за рахунок власних коштів, а яка - за рахунок позикових. Ситуація, при якій величина коефіцієнта фінансування <1 (більша частина майна підприємства сформована за рахунок позикових коштів), може свідчити про небезпеку неплатоспроможності і нерідко ускладнює отримання кредиту.