Національна економіка як національно специфічна форма організації економічної діяльності. Суть, ознаки і цілі національної економіки.

Планування - це цілеспрямована діяльність органів державної влади, змістом якої є розробка і реаліг

планів.

Для того, щоб успішно планувати  розвиток національної економіки, відслідковувати  різноманітні процеси, відбуваються в  суспільстві, органам державного управління необхідно точно і правильно  визначити цілі розвитку систему пріоритетів, підготувати науково обгрунтовані заходи, які б забезпечували їх досягнення.

Планові цілі та завдання, які ставляться перед економікою, відображаються в планових показниках - числових параметрах, які фіксують міру, ступінь розв'язання соціально-економічних завдань, просування до намічених кі цевих цілей. Планові показники відображають також направленість економічних дій, проміжкові результати, види об'єкти витрачених ресурсів для досягнення планових цілей.

Плани тісно пов'язані з часом, оскільки вони складаються на певний період, який називають плановим періодом. Результативні показники планів фіксуються на час закінчення планового періоду. В масштабах економіки в ці лому найбільш поширеним є річне планування, але можливе економічне планування на кілька років.

Планування, будучи основним елементом  системи управління, виконує роль інструменту реалізації економічної політики держави. Розглядаючи проблему планування під цим кутом зору, не можна ігнорувати його зв'язок із сутністю, характером суспільно-політичної та соціально-економічної системи країни. Так, в колишньому СРСР планування було директивним, а в розвинутих капіталістичних країнах утвердилось індикативне планування.

Директивне планування - це форма прояву жорсткого державного керудювання економіки. В основі директивного планування економіки колишнього Радянського Союзу була абсолютизація державної форми власності як основної і єдиної. Завдяки пануванню цієї форми власності загальна система планування пронизувала з верху до низу діяльність всіх суб'єктів господарювання, жорстко регламентувала всі аспекти життєдіяльност. Плани усіх рівнів і часових горизонтів, прийняті в установленому порядку, набували сили юридичного закону. Закон кожному товаровиробнику чітко визначав скільки і яку продукцію треба виробляти, кому і за яку ціну продавати. Цьому процесу відповідала адекватна централізована система постачання ресурсів. Винні у невиконанні планів несли адміністративну та економічну відповідальність.

Директивне  планування в період індустріалізації та масового тиражування машинних технологій дозволило добитись багаторазового зростання обсягів суспільного  виробництва і продуктивності праці. Радянський досвід

використовувався зарубіжними  економістами, дозволив уникнути багатьох помилок при створенні націона-

іиіих систем макроплануванкя.

І сьогодні є сенс використовувати конкретні  досягнення в плануванні СРСР, які  в тій чи іншій формі були і в японській, і в французькій управлінській практиці.

Але в  цілому процедуру директивного планування слід розглядати як неефективну. Адже по своїй природі планування здатне функціонувати тільки при досигь високій ступені виконання планів. Відсутність в цій і системі компенсаторів та резервів приводило до того, що навіть невеликі збої в окремих ланках економічної системи породжували лаву зривів планів у суміжників.

Примноженню колізій сприяло використання процедур планування від "досягнутого", примусового підвищеній напруженості плану, орієнтація на зростання валових показників. В результаті об'єктивні економічні критерії часто підмінялись суб'єктивними. Під їх впливом відбувались необгрунтовані коригування уже збалансованих планів,переглядались плани виробництва та розподілу.

практика  директивного планування показала, що його головний дефект - це орієнтація на зростання валових показників, а не на ефективність виробництва.Окрім цього директивне планування орієнтуючи виробника на виконання планів будь-якою ціною, нехтуючи соцілльними потребами та витратами, призводить до уповільнення і їй пального прогресу, збитковості багатьох підприємств і галузей та вкрай негативно впливає на економічний прогрес , найсуттєвіше, директивні плани пригнічували трудову ініціативу передових колективів та працівників. Творча ж по своїй суті трудова діяльність суспільства, колективу, працівника просто не може на протязі довгого часу розписуватись в усіх ії проявах з одного центру, яким би мудрим він не був.

На  відміну- від командио-адміністративної системи, в якій застосовувалось директивне планування, в ринковій системі, що зберігає державний сектор, але базується на приватновласницьких відносинах, макроекономічне плану набуває форми індикативного.

У світову  господарську практику воно увійшло  після великої депресії 30-х років XX ст., коли віра у досконалість ринкових механізмів зникла.

Індикативний план включає формування шлей розвитку економіки країни, прогнозні показники бажаного розвитку економіки, містить конкретні рекомендації, включає рішення про державні видатки та капіталовкладення, "идатки державних гадприємств, окреслює терміни і способи реалізації наміченого.

Більшість показників індикативного плану  фіксується не однозначно, а із зазначенням ймовірності їх розміру менше, не більше тощо). Частина показників плану може характеризувати мінімальний або максимальний рівень їх можливих абсолютних значень. Перевищення мінімальних (наприклад, виробництво дефіцитних товарів) чи зниження максимальних (матеріаломісткість продукції, ціна) рівнів планових показників можуть заохочуватись держаною. Індикативне планування - це макропланування при самостійності підприємств, їх роль тут не зводиться до використання планової інформації і виконання встановлених державою норм: господарюючі суб'єкти мають великий, часом визначальний, вплив на зміст цілей індикативного плану. Підприємства приймають участь в реалізації макроекономічних показників постільки, оскільки це відповідає їхнім інтересам. В цьому полягає головна відмінність індикативного планування від директивного.

Показники індикативного плану обов'язкові лише для підприємств державного сектора, а для приватних фірм мають характер пропозицій. Але не директивний характер індикативного  плану не усуває необхідності його виконання. Реалізація плану здійснюється за допомогою створення державою умов, необхідних дія виходу на визначені нею параметри розвитку країни. Не дивлячись на рекомендаційний характер, індикативний план за своєю сутністю є активним засобом державного управління економікою: за його допомогою держава не тільки прогнозує тенденції та поганіші народногосподарською розвитку, активно впливає на них.

На  приватний сектор індикативне планування здійснює вплив головним чином через попит, стимулюючи або обмежуючи його. Індикативне планування орієнтує приватні підприємства на виконання завдань, сформульованих державою. І приватні підприємства орієнтуються на індикативний план, підлагоджуючись до наймогутнішого гравця и ринковій системі - державу, навіть, якщо це для них не обов'язково.

Індикативне планування на сьогодні є об'єктивним і закономірним процесом. Воно є  важливим механізмом 
координації дій та інтересів держави та інших суб'єктів економіки. Окрім інформаційного значення таке планування передбачає узгодження діяльності "центру", галузей та підприємств. Саме координуюча роль індикативного планування є основною. Необов'язковість виконання плану вирішальної ролі не відіграє, головне-безпосередня замученість в плановий процес підприємств та їх об'єднань, а також інших незалежних суб'єктів, включаючи регіональні та місцеві органи влади, суспільні організації. Індикативне планування є одночасно і інститутом державного управління економікою, і інститутом її саморегулювання, коригуючи як дефекти ринкового механізму, так і недоліки прямого державного втручання у процеси відтворення. 

Отже, індикативне планування - це механізм координації інтересів і діяльності державних та недержавних суб'єктів  управління економікою, який поєднує  держуправління з ринковим саморегулюванням та заснований на розробці комплексу показників (індикаторів), що визначають стан та розвиток економіки країни державній соціально-економічній політиці та визначенні заходів державного впливу на соціальні і економічні процеси з метою досягнення вказаних індикаторів.

В післявоєнний період індикаційне планування пройшло  через різні форми, які відповідали  різним < пам державного управління змішаної економіки. Історично першою стала кон'юнктурна форма індикативного планування пов'язана з посиленням впливу бюджету на темпи і пропорції економічного зростання по мірі збільше державних витрат в ВВП. В умовах прискореного розвитку економік виникла необхідність узгодженості бюджетними: показниками народногосподарських прогнозів, на яких базувались оцінки податкових надходжень. Це призвело розробки середньо - та довгострокових планів, якими стали, наприклад, "Десятирічний план подвоєння національно доходу" (1961-1970) в Японії, "Вибір шляхів економічного зростання" (1976-1985) в Канаді, Прогноз мініс праці на 1986-1995 рр. в США. Якщо початкові національні економічні плани складались в міністерствах фінансів, з початку 60-х років створюються спеціальні планові органи - Генеральний комісаріат по плануванню у Франції, Е комічна Рада в Канаді, Центральне планове бюро в Нідерландах тощо.

В Україні  після проголошення незалежності через  надмірну ринкову ейфорію, невиважену економічну полі, тику економічне планування в державному масштабі було скасовано. З 1995 р. почали застосовувати індикативне  плі кування, суть якого полягає  у розробці Державної програми економічного і соціального розвитку України. Така шор' чна програма складається  з гастутгних розділів:

Розділ 1. Соціально-економічна й екологічна ситуація.

Розділ 2. Основна мета, завдання та пріоритети економічного й соціального  розвитку.

Розділ 3. Зведені макроекономічні показники  та пропорції соціально-економічного розвитку України (зведе макроекономічні  показники, баланс виробництва і  споживання основних видів ресурсів, показники структурних зру шень в економіці, показники економічної  ефективності виробництва).

Розділ 4. Соціальний розвиток і рівень життя  населення (населення, праця і кадри, цільові орієнтири, пріор тети, соціальні  норми і нормативи, напрями соціального  розвитку, рівень життя, забезпечення житлом, охорона здор в'я, культура, освіта, баланс грошових доходів і втрат населення, зведений баланс трудових ресурсів, баланс ринк праці, регулятори для розв'язання соціальних завдань).

Розділ 5, Економічний розвиток (цільові  орієнтири, пріоритети, завдання, узагальнюючі показники і пропо ції економічного розвитку, структурні перетворення з  народному господарстві, напрями  економічного розвитку ма шинобудівного, військово-промислового, паливно-енергетичного, хіміко-лісового та будівельного комплексів, легкої промисловості, транспорту, державне замовлення (контракт), науково-техшчний прогрес, регулятори для роз в'язання економічних завдань).

Розділ 6. Розвиток ринкових відносин (діяльність та розвиток ринкових структур і форм господарювання роздержавлення, приватизація та демонополізація, підтримка підприємництва, функціонування та розвиток ринково' інфраструктури).

Розділ 7. Зовнішньоекономічна діяльність (розвиток зовнішнього ринку, зовнішньоторговельний  оборот, екс порт, імпорт, сальдо зовнішньоекономічних операцій, платіжний баланс, торговельний баланс, розвиток спільног підприємництва, використання іноземних інвестицій та кредитів).

Розділ 8. Охорона навколишнього  середовища і раціональне використання природних ресурсів (цільові орієн-іп|ж, пріоритети, норми і нормативи, узагальнюючі екологічні показники і регулятори досягнення завдань у сфері очорони  довкілля).

Розділ 9. Бюджетно-кредитне планування (фінансово-кредитна політика, зведений план приросту грошової миси, зведений баланс фінансових ресурсів, узагальнений баланс бюджету).

Розділ 10, Інвестиційна діяльність (баланс централізованих капітальних вкладень, капітальні вкладення на щ-іюві комплексні програми, введення в дію об'єктів  виробничої та соціальної сфери).

Розділ 11. Соціально-економічний розвиток областей, районів, міст (програми розвитку за рахунок централі-шііаиих ресурсів, регулятори територіального розвитку).

Розділ 12. Забезпечення досягнення показників плану (економічні норми і нормативи, податки і податкові пільги, завдання цільових комплексних програм, бюджетні асигнування і дотації, регулювання грошової маси, креди-ін. ціни, цінні папери, антимонопольні заходи, резерви

13.Програмування як форма планування  національної економіки.

Програма (від гр. programme - оголошення, припис) - це інструкція, принцип, орієнтир руху.

Економічна програма - це система  взаємопов'язаних і узгоджених заходів, план дій, спрямованих на досягнення єдиної мети, розв'язання однієї проблеми.

Характерною особливістю програм, що їх відрізняє від планів, є те, що вони формулюються в термінах заходів, спрямованих на досягнення тільки однієї мети, однієї конкретної проблеми.

Програмування - це процес орієнтації економіки з  боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період.

Програмування зумовлене багатьма факторами:

• потребою в глибоких структурних перетвореннях;
• наявністю незадоволеного попиту на продукцію (роботи, послуги);
• надмірними витратами ресурсів і як наслідок виникнення негативних зовнішніх ефектів (екстерналій);
• реакцією на політичний тиск або підпришющьку активність тощо.

Основним завданням програмування  є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісні зміни економіки, стмулювання її розвитку. Його мета - забезпечення найбільш ефективного варіанту розвитку економіки.

Розробка  програм розпочинається з відбору  проблем, які підлягають програмному розв'язанню. Програми і є інструментом розв'язання найгостріших, найневідкладніших проблем, зосередження ресурсів на даному напрямку. Тому велике мистецтво державного програмування полягає в пізнанні проблем, умінні їх аналізувати і виділяти найбільш значимі з усієї сукупності. Таке завдання вибору пов'язане з обмеженістю ресурсів, якими володіє держава, суспільство для вирішення великої кількості проблем, що стоять перед ними.

У зв'язку з цим визначальну роль відіграє пріоритетність проблем. Усі проблеми, що стоять перед країною, держава вирішити не може. Адже для цього в передбачувані строки в неї не стане не тільки наявних, але й потенційних ресурсів. Тому програми повинні сприяти вирішенню тільки тих проблем, які, з одного боку, є найневідкладні-шими, а з іншого - мають ресурсні джерела для реалізації.