Національна економіка як національно специфічна форма організації економічної діяльності. Суть, ознаки і цілі національної економіки.

Положення Декларації національностей знайшли  відображення в спеціальному законі, який гарантував національним меншинам права й можливості вільного розвитку.

Важливою  віхою національно-культурного життя  України стало прийняття “Закону  про мови”. Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Громадянам  забезпечується право користуватися своєю чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть звертатися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ  українською чи рідною мовою, як їм краще.

Дуже  важливим в законі є те, що він  містить норми, спрямовані на захист різних мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна  дискримінація. Передбачено, що публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення  української чи інших мов у  офіційних документах, а також  створення перешкод і обмежень у  користуванні ними, проповідь ворожнечі  на мовному грунті несе правову відповідальність. Маючи на увазі різний ступінь  готовності  регіонів країни до реалізації положень закону, Верховна Рада  прийняла  рішення про введення закону в  дію з 1 січня 1990 р. Причому був  встановлений термін для його поступового  впровадження в суспільно-політичне  життя – від трьох до десяти років. Значну роль в активізації  вивчення  й впровадження державної  мови відіграє Товариство української  мови ім. Т.Г.Шевченка (“Просвіта”). З  кожним роком зростає мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням  української мови, літератури, фольклору, історії та мистецтва.

Посилилась  увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншин. У цьому  плані велику роль відіграють національно-культурні  товариства. Сьогодні в  Україні  діють російське, болгарське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюркське, кримсько-татарське та інші національні товариства. Створено Раду національних товариств України. У  місцях компактного проживання національно-етнічних меншин працює понад 220 шкіл з викладанням  національними мовами. У навчальних  закладах організовано понад 450 факультетів  з вивченням болгарської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Виходять газети мовами національних меншин, діють театри, радіо та телебачення (наприклад, на новогрецькій мові у Донецькій області, молдавській – у Чернігівській, болгарській – в Одеській, російській – майже у всіх областях України).

Визначною подією у суспільному житті України  стало проведення Всеукраїнських міжнаціональних  конгресів з проблем духовного  відродження народів, які живуть в Україні. Перший конгрес відбувся 16-17 листопада 1991 р. в Одесі. Учасники конгрусу розробили і схвалили зважену  програму забезпечення прав вільного розвитку всих національностей, які  проживають в республіці.

Своєрідним  продовженням його став конгрес українців, які проживають в інших країнах. Відбувся він у Києві 22-23 грудня 1992 р. В його роботі прийняли участь близько 1500 чоловік. Відкривав його перший Президент  України Л.Кравчук. Конгрес сприяв консолідації українців, які проживають на території як далекого, так  і  близького зарубіжжя, розробив програму невідкладних завдань будівництва  незалежної Української держави  та національного розвитку українців  де б вони не проживали. Така увага  до цієї проблеми пов’язана з тим, що багато українців з різних причин опинились за межами своєї Батьківщини. Так,  за данними перепису 1989 р., в  колишніх республіках Радянського  Союзу, проживає близько 6 млн. українців, в тому числі: в Російській Федерації  – більш 4 млн., Казахстані – понад 900 тис., Молдові – близько 600 тис., Білорусі – 240 тис., Узбекистані – 154 тис.чоловік. У так званому далекому зарубіжжі теж немало українців: у США -  понад 1 млн., Канаді – близько 1 млн., Польщі -  300 тис., Бразілії – 150, Аргентині – 100, Чехії та Словаччині – 100 тис. чоловік.

Українська  діаспора неоднорідна в політичному  й соціальному відношенні. Провідна організація, яка здійснює контакти з ними, - це товариство “Україна”. Воно знайомить зарубіжних співвітчизників  з історією і культурою України, надсилає їм художню літературу, підручники рідною мовою, фотовиставки, кіно і  телефільми, організує для них  гастролі артистів. За останні п’ять  років обсяг зарубіжних зв’язків товариства подвоївся.

Завдяки зваженій національній політиці законодавчої і виконавчої влади в Україні  на відміну від інших країн  СНД не виникло і немає міжнаціональних  конфліктів і суперечок. Однак далеко не всі проблеми  міжнаціональних  відносин вирішені. Розвиток України  в умовах суверенітету привів до появи  окремих політичних сил, які намагались використати  національний чинник в  боротьбі за перегляд існуючих кордонів. З’явилися деякі організації, які  претендували на особливе місце в  регіоні, зокрема  товариство карпатських  русинів ставило питання про  повернення Закарпаттю статусу автономної республіки; Демократичний союз Новоросії  і  Бесарабії вимагав створення  політично незалежної Республіки Новоросії; прихильники автономії Донбасу  рекомендували повернутися до статусу  Донецько-Криворізької республіки, незважаючи на те, що ця проблема надумана і безпідставна. Взагалі, сепаратистські ідеї – не на користь  соборній Україні. Це розуміє  переважна більшість її народу .

Процес  державотворення нагально вимагав  розробки і прийняття нової Конституції, яка б сприяла формуванню і  впровадженню сучасних, загальнолюдських, демократичних принципів утворення  і здійснення державної влади, закріпила  б основні засади суспільного  й державного устрою країни, форми  правління, компетенцію органів  влади та управління. Оскільки Конституція  створює юридичну базу для розробки і прийняття всіх законів та інших  державних нормативних актів, то її наявність є однією з суттєвих ознак суверенності  будь-якої держави.

На  першому етапі вирішення цієї проблеми йшло шляхом внесення поправок до Конституції 1978 року. До неї було включено 200 нових поправок і вона зазнала суттєвих змін, але це не вирішило проблеми. Керівництво держави  це було розуміло і процес розробки проекту нового основного закону розпочався одразу ж після прийняття  Декларації про державний суверенітет. Так, в червні 1991 року Верховна Рада ухвалила концепцію нової конституції. Була створена конституційна комісія  на чолі з Л.Кравчуком, який на той  час очолював Верховну Раду. Робота ця значно активізувалася після проголошення незалежності України. Підготовлений  комісією проект Конституції передбачав, що Україна стане президентською республікою з двопалатним парламентом. Президента має обирати весь народ. Пропонувалася і назва держави  – Республіка Україна. Навесні 1992 р. цей проект був винесений на всенародне обговорення.  Проте відсутність  належної організації його в обговоренні  призвела до того, що  він обговорювався  здебільшого на сесіях обласних, міських  та районних рад. Його суперечливі положення  піддавалися різкій критиці з  боку всіх політичних сил, внаслідок  чого проект не знайшов підтримки  ні у Верховній Раді, ні у місцевих органів влади. Майже одночасно  свої проекти запронували деякі  політичні партії, зокрема, Конституційно-демократична партія, Партія зелених, Українська національна консервативна партія. З’явилися й індивідуальні проекти, авторами яких були відомі українські правознавці. Офіційний варіант проекту Конституції був допрацьований і влітку 1993 р. оприлюднений. Створилися передумови для прийняття. Однак виникла дискусія з  проблеми, хто повинен прийняти основний закон держави – Верховна Рада чи скликана Конституційна асамблея? На скликанні Конституційної асамблеї  наполягали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія демократичного відродження, Партія зелених та інші. Їх підтримала й  частина депутатів Верховної Ради. Проте ідея скликання Конституційної асамблеї не знайшла підтримки у вищих органів виконавчої і законодавчої влади. У цьому проглядалися суто політичні мотиви. Впершу чергу це було викликано загостренням боротьби між правими, центриськими і лівими партіями. З цієї причини не було завершене й обрання Конституційного Суду, покликаного стати на чолі незалежної судової гілки влади. Він повинен був забезпечити відповідність актів, прийнятих законодавчою і виконавчою гілками влади, положенням конституції України. Відсутність Конституційного Суду значною мірою поглиблювала кризу у відносинах між законодавчою і виконавчою владою. В цих умовах 8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом України був підписаний конституційний договір. Він регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції. Підписання конституційного договору показало, що гострі й складні проблеми у відносинах між гілками влади можна вирішувати мирними й цивілізованими шляхами. Однак, баталії навколо конституційного процесу не тільки не затухли, а почали знову розгорятись. Знову постало питання щодо механізму прийняття нової конституції: референдумом, Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою. Існували й різні підходи до форм державного устрою (президентська, парламентська чи  парламентсько-президентська республіка). Продовжувались дискусії з проблем власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, державної мови та символіки. Нарешті Верховна Рада після тривалих і  напружених дискусій 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Ця подія збіглася з п’ятиріччям незалежності України й ознаменувала собою завершення важливого етапу в розвитку суспільства і становленні держави.

В Основному  законі Україна визначається як суверенна  і незалежна, демократична, соціальна  й правова держава. Одночасно  вона характеризується також як унітарна і світська держава. В  Конституції  наголошується, що єдиним джерелом влади  є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної  влади.

Народне волевиявлення здійснюється через  вибори, референдуми та інші форми  безпосередньої демократії. Незалежність судової гілки влади гарантується Конституцією. Згідно з Конституцією Україна є республікою, точніше  – президентсько-парламентською республікою. Сутність правової держави, як це проголошено  в Конституції, означає що в державі  повинен діяти принцип верховенства права. Конституція має найвищу  силу. Її положення є правовими  нормами прямої дії.  Соціальність держави означає, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість, безпека, визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи  людини визначають зміст і спрямованість  діяльності держави.

Згідно  з Конституцією Україна є унітарною, тобто єдиною соборною державою. Тим  самим ідея поділу її на окремі федеральні землі, шляхом об’єднання кількох областей, відкинута.

Відповідно  до Конституції Україна є державою національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося  на основі здійснення українською нацією, всім українським народом права  на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою  й етнонаціональним складом суспільства. Це знайшло відображення в  державній  мові та символиці, в інших атрибутах  держави, її політиці, консолідації та розвитку української нації, її історичній свідомості, традиціях та  культурі.

Важливим  елементом становлення суверенітету та державності є законодавче  затвердження головних державних символів – герба, прапора, гімну. Україна  давно мала  всі свої, історично  обгрунтовані символи. Але це, як здавалось  на перший погляд, нескладне завдання не так просто було вирішити Верховній  Раді. Однак історична правда і  здоровий глузд перемогли. Малим  гербом України затверджено державний  символ ще з часів Київської Русі – тризуб, прапором – синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці (з 28 січня 1992 р.), гімном 15 січня 1992 р. Верховною  Радою була затверджена відома пісня  – “Ще не вмерла Україна” на музику М.Вербицького, слова П.Чубинського.

Слід  відзначити, що система прав і свобод людини і громадянина,  гарантованих Конституцією України, розроблена з  урахуванням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейської  конвенції про права і основні  свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін. Урахування в основному законі ідей і норм цих важливих загальновизнаних документів було закономірним,  адже Україна є суб’єктом міжнародного і європейського співробітництва.

Прийняття Конституції України не тільки завершило  стадію невизначеності в будівництві  державності, а й заклало підвалини  для її становлення як  демократичної, соціальної і правової держави.

Державне  будівництво, створення правової основи молодої Української держави  йде постійно і досить активно. Так, 25 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла закон “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”; 18 листопада 1993 р. – “Про вибори народних депутатів України”; 22 грудня 1993 р. – “Про міжнародні договори України”; 23 грудня 1993 р. – “Про авторське  право і суміжні права”; 24 грудня 1993 р. – “Про органи реєстрації актів  громадянського стану"; 21 січня 1994 р. – “Про державну таємницю”; 4 лютого 1994 р. – “Про правовий статус іноземців”; “Про депутатів місцевих Рад народних депутатів”; “Про забезпечення безпеки  осіб, які беруть участь у кримінальному  судочинстві” тощо.

В Україні  на основі прийнятих великої кількості  законодавчих актів розпочалась  і проводиться значна кодифікаційна  робота: 13 березня 1992 р. був прийнятий  Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. – кодекс України про надра; 21 січня 1994 р. – Лісовий кодекс України  тощо. Систематично вносяться зміни  у кримінальний, цивільний кодекс, кодекс законів про працю, процесуальні кодекси.

Без сумніву, така плідна правотворча діяльність сприяє формуванню цивілізованої політичної ситеми.

Були  створені необхідні правові й  організаційні умови для проведення виборів у парламент держави  – Верховну Раду у 1994 і    1998 рр., а також виборів Президента України (у 1994 р. і 1999 р.).         27 жовтня 1999 року Л.Кучма – другий Президент в історії новітньої  Української держави був обраний  вдруге і буде знаходитись на цій  посаді до 2004 р.

Показником  активної державотворчої діяльності є  проведення референдуму 16 квітня 2000 р., проголошеного Президентом України  за народною ініціативою. Громадяни  України на перше запитання референдуму -  про право Президента достроково припиняти повноваження парламенту, якщо протягом місяця Верховна Рада не змогла сформувати парламентську більшість  або протягом трьох місяців не затвердила проект держбюджету України  – дали схвальну відповідь 84,69 %, негативну  – 13,88%. Друге запитання – про  скасування депутатської недоторканості – підтримали 89%, не дали згоди 9,62%. За третє запитання – про скорочення числа народних депутатів з 450 до 300 – погодились 89,91 %, проти – 8,73%. На четверте запитання -  про необхідність формування двопалатного парламенту –  позитивно відповідали 81,68 %, негативно  – 16,79%.

Таким чином, державотворчі процеси в  умовах незалежності визначились передусім  новим характером і природою самої  держави, складним і водночас специфічним  її становленням та утвердженням. Все  здійснювало непроторенними шляхами, відбувалося на основі властивих  тільки новій державі принципів, розроблених і перевірених в  законодавчій практиці і головне  – безперечно на  основі розвитку та постійного вдосконалення демократії. Передусім здійснився поділ і  загально концептуально окреслився статус трьох основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, що є визначальним атрибутом демократичної  політичної системи.