Шпаргалка по"Региональной экономике"

Виїзд населення активного репродуктивного  віку за кордон також негативно впливає  на шлюбність і народжуваність, що позначається на відтворенні населення  країни, на формування її трудового  потенціалу.

Позитивною стороною міграції є  те, що існує імпорт робочої сили, в Україну приїжджають іноземні фахівці, бізнесмени, комерсанти, конструктори, технологи, програмісти, які сприяють впровадженню у виробництво нових  технологій, створенню спільних підприємств, відкриттю філіалів іноземних підприємств  та фірм. Позитивні приклади залучення  іноземних фахівців спостерігаються  на території Степового регіону, особливо у Миколаївській, Запорізькій  та Херсонській областях, де з їх допомогою створена значна кількість  сільськогосподарських підприємств  по виробництву нових видів продукції.

Загально оцінюючи нинішню міграційну ситуацію необхідно відмітити, що вона не відповідає національним інтересам  України.

Для покращення загального міграційного стану необхідна розробка та реалізація нової стратегії міграційної  політики перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової міграції. Посилити державне регулювання міграції, зокрема трудової міграції населення, з метою сприяння вільному переміщенню  робочої сили шляхом захищеності  зовнішніх трудових мігрантів, інформування населення про вільні робочі місця  та умови їх працевлаштування в інших  країнах, надання професійної та мовної підготовки потенційним зовнішнім  трудовим мігрантам з одночасним посиленням боротьби з нелегальною  іміграцією.

 

 

43 Проаналізувати економічні ринкові  реформи в регіонах: роздержавлення, приватизація, демонополізація, децентралізація  управління, корпоратизація, комерціалізація,  денаціоналізація

 

Одним з елементів економічної  політики і однією з найважливіших  функцій держави у період переходу до ринку є зміна економічної  структури – створення структури  змішаної економіки.

Структура змішаної економіки формується через роздержавлення іприватизацію. Поняття „роздержавлення” і „приватизація” не ідентичні. Роздержавлення – глибший процес, його метою є прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб’єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах. Воно передбачає:

· роздержавлення економіки (ліквідацію диктату плану, централізованого розподілу ресурсів тощо);

· комерціалізацію діяльності державних підприємств (запровадження  принципу самостійного господарювання);

· демонополізацію виробництва  та розвиток конкуренції;

· приватизацію державної  власності, тобто її перехід у  приватні форми (власне приватна, індивідуальна, кооперативна, колективна, акціонерна, змішана та інші).

Роздержавлення не означає, що держава  перестає грати важливу роль в  ринковій економіці. Зменшуються масштаби державного підприємництва, але держава  залишається структурним елементом  змішаної економіки.

Зміну форми державної  власності провадять через комерціалізацію, корпоратизацію (акціонування) тощо. Це супроводжується зняттям підприємств  з державного фінансування і переведенням на приватне кредитування, що розвантажить бюджет.

Важливим завданням перехідного  періоду для будь-якої країни є  широкомасштабна приватизація державного майна та лібералізація економіки. Приватизація – один із двох можливих шляхів виникнення приватної власності  на матеріальні засоби виробництва  у перехідній економіці (другий –  створення нових підприємств  вітчизняними чи іноземними підприємцями).

Приватна власність – одна із підвалин, на яких тримається сучасна  ринкова економіка. Для того, щоб  у країні, яка провадить перехід  від командно-адміністративної системи  до ринкової економіки, почав формуватися  підприємницький сектор, насамперед потрібно відновити інститут приватної  власності та приватизувати значну частину державного майна.

Проведення приватизації – не мета, а засіб підвищення продуктивності праці й ефективності підприємства. На неї покладено функцію каталізатора виникнення нових економічних відносин у суспільстві загалом.

Перехід до ринкових відносин і ефективне  функціонування ринкового механізму  самоуправління можливі тільки за умови, коли основна частина товаровиробників підприємств буде володіти свободою господарської діяльності і підприємництва; коли вони будуть мати право для  використання належного їм орендованого або переданого в користуватися  майна, самостійно визначати виробничу  програму, вибирати постачальників і  споживачів, призначати ціни, розпоряджатися прибутком, що залишається після  сплати податків, вирішувати інші питання, пов'язані з господарською діяльністю і розвитком виробництва.

Саме в умовах ринкової економіки  і діють положення, що забезпечують формування можливостей для вільного вибору форм власності і господарювання шляхом роздержавлення і приватизації.

Успішно проведена приватизація допомагає  виконати певні завдання, а саме:

· сформувати ринкові відносини;

· роздержавити систему управління, відшукати ефективного власника та прогресивні механізми управління;

· полегшити тягар державного бюджету  та збільшити надходження до нього  додаткових коштів;

· сформувати соціальний прошарок приватних  власників як основу нового суспільно-політичного  і економічного устрою;

· залучити інвестиції для оновлення  основних фондів підприємств;

· організувати фондовий ринок як механізм розподілу та перерозподілу  капіталу.

За допомогою приватизації та подрібнення  великих підприємств країни з  перехідною економікою можуть створити конкурентне середовище, необхідне  для підприємницької діяльності.

Поряд з приватною власністю  важливими підвалинами ринкової економіки є конкуренція та ціновий  механізм узгодження взаємодії економічних  суб’єктів. Отже, сама лише приватизація автоматично не може підвищити ефективності функціонування економічної системи. Для покращення розподілу і використання ресурсів потрібні також добре відлагоджені ринки, здатні забезпечувати підприємців  і власників ресурсів відповідними економічними стимулами.

Денаціоналізація — процес насильницького позбавлення певного народу власної державності зі всіма наслідками, а саме: втрата, насамперед, політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одинці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування та ін.), втрата значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних наук, літератури, мистецтва тощо). 

 

Децентралізація влади — це процес передачі частини функцій та повноважень її центральних органів органам місцевого самоврядування, розширення та зміцнення прав і повноважень територіальних громад з одночасним звуженням прав і повноважень відповідного центру. Тобто децентралізацію як шлях адміністративної реформи можна розглядати як цілеспрямований процес розширення повноважень органів місцевого самоврядування. Її мета:

· оптимізація й підвищення ефективності управління суспільно важливими  справами;

· своєчасне та якісне надання всіх необхідних послуг мешканцям територіальних громад у повному обсязі;

· найповніша реалізація місцевих інтересів;

· створення розгалуженої системи  місцевого самоврядування, за якого  питання місцевого значення вирішують  представники не центрального уряду, а  територіальної громади.

Основними завданнями децентралізації  влади є:

Наближення не лише влади до її джерела й носія — народу, а  й власне результатів цієї влади  — публічних послуг.

Перетворення територіальних громад на ключового владного суб’єкта на місцевому рівні.

Максимальне наближення центрів прийняття  управлінських рішень до громадян.

Визначення питань місцевого значення, які:

— громади можуть вирішувати самостійно;

— у кооперації з іншими громадами;

— делегувати органам державної  влади.

При цьому на наступний рівень влади  потрібно передавати лише ті повноваження, які не можуть бути ефективно реалізовані  суб’єктами влади базового рівня.

Передавання тих або інших державних  повноважень місцевим органам дає  змогу розв’язати певні проблеми:

· уникнути зайвої концентрації влади  на центральному рівні, перевантаження центрального уряду суто місцевими  справами;

· забезпечити участь громадян у  здійсненні владних повноважень, політичному  процесі;

· сприятиме розбудові громадянського суспільства та ефективній взаємодії  з ним державних інституцій;

· сприятиме раціоналізації й оптимізації  муніципального управління загалом.

 

 

44  МАЛІ МІСТА ЯК ОБ'ЄКТИ ЕКОНОМІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Характеристика  малих міст

До категорії малих міст належать міста з чисельністю населення  до 50 тис. чоловік. Такі міста посідають  особливе місце в історичному  розвитку України. У них формувалася  національна культура, вони є основою  прогресу та створення великих виробничих і містобудівних комплексів, гарантом стабільності держави і суспільства.

Малі міста є найчисленнішою за кількісним складом групою міст, значна частина їх — це адміністративні  центри районів. З малими містами  безпосередньо пов'язане життя  майже 22 млн. міських та сільських  жителів. Ці міста відіграють важливу  роль у формуванні поселенської мережі, розвитку і розміщення продуктивних сил України.

Відповідно до затвердженої Законом  України "Генеральної схеми планування території України" виділяються  такі типи малих міст:

• міста, що прилягають до центрів  систем розселення;

• міста, що мають значні рекреаційний та оздоровчий потенціали;

• міста, що мають значні природний  та історико-культурний потенціали;

• міста — центри сільськогосподарських  районів;

• монофункціональні міста.

За питомою вагою населення, зайнятого в різних сферах економічної  діяльності, виділені такі категорії  малих міст: міста з переважно  промисловими функціями;

• транспортні вузли;

• санаторно-курортні та рекреаційні  центри;

• історичні, історико-архітектурні, культурні та туристичні центри; адміністративні  центри районів;

• господарські центри місцевого  значення;

• центри низових локальних систем розселення, що виконують функції  з надання соціально-культурних, комунально-побутових та інших послуг населенню.

В 2003 р. в Україні нараховувалося 351 мале місто (3/4 загальної кількості  міст України), в яких проживало майже 13 % населення країни (близько 19% міського населення). 15 міст налічувалося з чисельністю  населення до 5 тис. чоловік, 66 міст —  від 5 тис. до 10 тис. чоловік, 160 міст —  від 10 тис. до 20 тис. чоловік, 109 міст —  від 20 тис. до 50 тис. чоловік. 

Кількість малих міст, що налічується  на території окремих регіонів, приблизно  однакова — 61-75 малих міст або 17,4-5-21,4% загальної кількості. Найбільша  кількість малих міст розташовано  у Львівській області — 39, Донецькій  — 35, Луганській — 26, Київській — 19, Тернопільській та Вінницькій — по 17 малих міст.

Кількість населення малих міст окремих регіонів характеризується такими даними. На територіях Подільського, Поліського та Степового регіонів в  малих містах проживає по 1,2 млн. чоловік, що складає 10-15% загальної чисельності  населення регіону. В Донбаському  регіоні в малих містах проживає 1,45 млн. чоловік, або 14,3% населення регіону. Карпатський регіон характеризується такими даними: 0,9 млн. чоловік, або 13,8 % населення регіону; в Криму відповідно — 0,25 млн. чоловік, що складає 10,8% чисельності  населення цього регіону.

На території окремих областей кількість малих міст та їх населення  визначаються складними природно-географічними, економічними та історичними факторами. Найбільш характерними в цьому відношенні є такі області в Рівненській  області, наприклад, в малих містах проживає 0,2 млн. чоловік або 18,5 % населення  області; в Київській відповідно — 0,4 млн. чоловік або 23,6% населення  області; в Хмельницькій — 0,3 млн. чоловік  або 19,7% населення області у Вінницькій — 0,3 млн. чоловік або 17,3 % населення  області; в Дніпропетровській — 0,3 млн. чоловік або 8,7 % населення  області; в Одеській—0,25 млн. чоловік  або 10,2% населення області; у Львівській — 0,5 млн. чоловік або 18,9% населення  області; у Донецькій — 0,7 млн. чоловік  або 14% населення області; у Луганській — 0,5 млн. чоловік або 19,1 % населення  області; у Харківській — 0,3 млн. чоловік або 10,6% населення області.

Наведені дані свідчать про важливість вивчення проблеми таких населених  пунктів, як малі міста.

Найбільш поширеними в Україні  є малі міста, які належать до категорії  центрів низових локальних систем розселення та господарських центрів  місцевого значення (майже 50% загальної  кількості).