Лекции по "Педагогике"

5) Анота́ція (лат. annotatio — зауваження, помітка) — короткий виклад змісту книги, статті, розробки, звіту тощо. У етимологічному значенні слово трапляється в другій пол. І ст. н.е., але функціонально анотація була присутня вже в каталогах Олександрійської бібліотеки (ІІІ ст до н.е.). Пізніше анотація у вигляді короткої характеристики тих чи інших авторів, відомостей про тематику їхніх праць, оцінки останніх використовується в бібліографічних словниках. З появою наукових журналів у другій пол. XVII ст. анотація дає початок жанрам наукової періодики, а пізніше – становленню анотованої бібліографії. Обов’язковим елементом анотації є бібліографічний опис у редукованій формі (автор, назва, індекс тощо). Якщо бібліографічний опис ідентифікує документ чи його частину, то анотація ідентифікує зміст документа, вона є не формальною, а змістовою моделлю документального джерела.

Різновиди анотацій

Виокремлюють такі види анотації:

1) сигнальна чи  довідкова, характерна для видань  державної бібліографії (уточнює  назву чи доповнює біб.опис  фактичними відомостями);

2) оціночна, характерна  науково-допоміжній бібліографії (критична  оцінка документа);

3) рекомендаційна, що співвідноситься з відповідним  видом бібліографії (характеризує  зміст з врахуванням потреб  цільової групи).

За повнотою відбиття змісту розрізняють 2 категорії анотацій – загальну (характеризує зміст  документа в цілому) і аналітичну (характеризує частину чи аспект змісту), а за кількістю анотованих документів – монографічну та групову. За сферами  використання анотації бувають –  бібліографічні, видавничі та книготоргівельні.

Структура анотації книги

Орієнтовно змістово-структурна модель анотації виглядає так:

1. відомості про  автора, упорядника

2. про текст,  що містить видання

3. характеристика  змісту твору

4. про науково-довідковий  апарат

5. про оформлення, ілюстрації тощо

6. про читацьку  адресу

7. цільове призначення  видання

Максимальний обсяг  анотації — 600 символів. Мова анотації: мова книги та 2 іноземні мови. Реквізити  анотації: автор, паспортні дані книги, текст, вказівки щодо категорії читачів.

Анотування наукових праць

В Україні місце розташування анотації, її обсяг, структура і зміст визначаються Держстандартом України та суб‘єктами видавничої діяльності. Поява електронних версій наукових видань та об‘єднання веб-ресурсів наукової періодики, в якому бере участь низка українських періодичних видань, спонукає переглянути практику анотування наукових праць. В електронних версіях зарубіжних наукових видань анотації статей часто становлять не менше 1000 знаків. У журналі «Українознавство» відбувся перехід від стислої анотації наукових статей до розгорнутої (близько 700 знаків), де в узагальненій формі має подаватися головний результат здійсненого автором дослідження.

Вимоги до анотацій

1. Анотація повинна  мати лаконічну,конкретну форму,  але при цьому давати містку  характеристику виданню без побічної  інформації. 2. Обсяг її зазвичай  не має перевищувати 500 - 600 знаків. 3. Під час написання анотації  використовується загальноприйнята  лексика. 4. Якщо у назві є малозрозумілі  слова, їх потрібно пояснити. 5. Допускаються тільки загальноприйняті  слова, загальновживана лексика. 6. Не рекомендується наводити  цитати з тексту. 7. Рекламні елементи  не повинні викривляти об'єктивну  характеристику видання.

Сигнальна (довідкова) анотація

Зазвичай, даний  вид анотації уточнює та доповнює назву. Типова структура сигнальної анотації наступна:

Бібліографічний опис

Змістова частина:

1. Призначення видання

2. Відомості про  авторів.

3. Проблема, тема, що  лежать в основі.

4. Основні питання  які розглядалися, отримані результати, галузь, висновки, додаткова інформація.

5. Особливості художньо-поліграфічного  оформлення.

6. Наявність та  особливість апарату книги.

7. Читацьке призначення.

Оціночна

Характерна науково-допоміжній бібліографії. Типова структура:

Бібліографічний опис

Змістова частина:

1. Характеристика  нового, цінного і корисного в  тексті.

2. Оцінка соціального  значення видання.

3. Різноманітні ідеї, досягнення.

Рекомендаційна

Типова структура:

Бібліографічний опис

Змістова частина:

 

Реце́нзія — публікація, в якій обговорюється та оцінюється літературний чи науковий твір, театральна вистава, фільм, виставка. Рецензія оприлюднюється у пресі, на радіо чи телебаченні.

Рецензія (нім. rezension, лат. Recensio, англ. Review — огляд, оцінка) — аналіз, розбір, деяка оцінка публікації, твору або продукту, жанр газетно-журнальної публіцистики та літературної критики. Рецензія може відноситися до матеріальних речей (прилади, аксесуари, побутова техніка), комп'ютерних технологій, художньої літератури, музики, фільмів, комп'ютерних ігор. Рецензувати можуть також поточні події, громадські заяви і події. На додаток до критичного твердження, автор рецензії може виставити предмету рецензування певну оцінку для визначення відносної цінності рецензованого предмета.

Збірку рецензій також можна назвати рецензією. Наприклад, en: The New York Review of Books (укр. Нью-Йоркський Книжковий огляд) є колекцією есе з літератури, культури та поточних подій. en: National Review (укр. Національний огляд), заснований Вільямом Баклі Молодшим (en: William F. Buckley, Jr.), є впливовим консервативним журналом, а en: Monthly Review (укр. Щомісячний огляд) — довго працює соціальне періодичне видання.

У термінах наукової літератури огляди — це наукові видання, які надають синтез досліджень щодо теми. Складання цих оглядів формує ядро інформаційного наповнення «теоретичних» наукових журналів, таких як «Annual Reviews», серію журналів «Nature Reviews» і «Trends».

Рівноправне рецензування (англ. Peer review) є процесом, завдяки якому вчені оцінюють роботи своїх колег, на основі висновків яких, редактор приймає рішення про якісність надісланого манускрипту та доцільність його публікації. Огляд комп'ютерних програм також є рецензування.

Види рецензій

• Споживча рецензія (англ. Consumer review) — це рецензія, написана власником продукту або послуги, або ж написана тими користувачами продукту або послуги, які мають достатній досвід для того, щоб прокоментувати надійність товару / послуги та його відповідність заявленим виробником специфікаціям.
• Експертна рецензія (англ. Expert review) — це рецензія, написана будь-ким, хто протестував кілька продуктів або послуг для визначення, який з них пропонує краще співвідношення ціни і якості або кращий набір особливостей.
• Куплена рецензія (англ. Bought Review) — це система, де творець (зазвичай компанія) нового продукту платить рецензенту, щоб він прорецензував даний продукт. Перш за все використовується в автомобільній індустрії, фільмах і комп'ютерних іграх, ця система створює свого роду таємну рекламу. Як правило, куплені огляди є упередженими, хоча бувають і винятки.
• Авторецензія — оцінка автором власного твору; жанр автокритики, що публікується під псевдонімом чи криптонімом.

Приблизна структура рецензії

• тема або найменування рецензованої роботи;
• її автор;
• актуальність і правильність обраної теми;
• вдалість огляду літератури;
• використання системи доказів;
• повнота розкриття проблеми;
• результати аналізу економічної доцільності, якщо необхідні;
• наявність чітких висновків;
• використання наукового апарату;
• якість оформлення роботи;
• недоліки, що є в роботі;
• висновок про можливість допуску роботи до захисту (або надання іншого права).

 

Відгук — це висновки уповноваженої особи (кількох осіб) про наукові роботи, вистави, фільми, представлені на розгляд чи до захисту.

Реквізити відгуку  такі:

1. Назва документа.

2. Заголовок, що  містить: 
• назву роботи; 
• прізвище, ім'я та по батькові її автора; 
• рік написання; 
• кількість сторінок.

3. Текст, що містить: 
• вступ; 
• стислий виклад змісту роботи; 
• критичні зауваження; 
• висновок з пропозиціями.

4. Підпис, що завіряється  печаткою.

5. Дата.

 

Практичне завдання..

1. Утримувана сума; державне мито; позов про виселення; офіс обладнаний; загальна площа; обробка квартири; опалення централізоване; сміттєпровід будинку; матеріал підлоги; переважне право; дотримуватися правил; прохання найомщика; витрати на утримання; співвласник будинку; сума заборгованості будинку; статутні завдання ; порушувати клопотання; винести вотум недовіри; на знак подяки; зайти в глухий кут; надавати підтримку.

2)

3) Видатне значення в історії людства мало античне суспільство, його культура. Численні його досягнення в різноманітних галузях людської діяльності увійшли складовою частиною в основу європейської культури. Античний вплив випробували майже всі племена, що населяли тоді східну Європу. Воно виявлялося як у соціальній, політичній, економічній сферах, так і в культурі. Саме тому великий інтерес представляє історія античних північнопричорноморських держав, які були органічною частиною античного світу і розвивалися в контакті з містами його основних територій у Східному Середземномор'ї, материкової і острівної Греції. 
Ольвія представляла собою типовий античний поліс, політичний устрій якого - демократична рабовласницька республіка. Органи державного управління поділялися на законодавчі та виконавчі. Законодавчі функції належали народним зборам та раді, від імені яких видавалися декрети і постанови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕЛІК ОРІЄНТОВНИХ ПИТАНЬ

ДЛЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ

1) Стилі сучасної української літературної мови. Офіційно-діловий стиль.

Використовуючи мову в повсякденному  житті, люди, залежно від потреби, вдаються до різних мовностилістичних  засобів. Відповідь на заняттях відрізняється  від виступів на зборах. Залежно  від змісту і цілеспрямованості  висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі  мовлення відбувається певний добір  і комбінування найпридатніших і  найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації варіантів форм слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (роман, повість і т.д.), наукова стаття, наказ відрізняються набором мовних засобів, специфічних у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стильовою диференціацією мови.

Літературна мова поділяється на функціональні стилі.

Стиль мовлення – це своєрідна сукупність мовних засобів, що свідомо використовуються мовцями за певних умов спілкування.

У вужчому  розумінні стиль мовлення – це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики).

Кожний  стиль має: сферу поширення, призначення, систему мовних засобів, стилістичні  норми, підстилі, жанри реалізації; володіє певним ступенем поширення  у мові, сферою використання мовцями.

В основу класифікації стилів мови покладено  різні принципи, що призвело до виділення  різної кількості функціональних стилів. В українській мові найпоширенішою класифікацією є та, згідно з якою виділяють п’ять стилів: офіційно-діловий (функція повідомлення), науковий (функція повідомлення), публіцистичний і художній (функція впливу), розмовний (розмовно-побутовий, стиль побутового мовлення) (функція спілкування).

Останнім  часом почали виділяти, як цілком самостійні, ще два стилі – епістолярний та конфесійний.

Слід зазначити, що деякі із стильових  рис можуть бути властивими не для  одного, а для кількох стилів. Наприклад, точність як риса властива всім стилям, окрім розмовного, але  в різних стилях вживається по-різному: у науковому – сувора, в офіційно-діловому – жорстка, у стилі художньої  літератури – розмита. Деякі ж  риси властиві тільки одному із стилів. Наприклад, стандартність писемного  тексту – в офіційно-діловому стилі, відсутність логіки – у деяких жанрах стилю художньої літератури. Саме стильові риси зумовлюють добір  засобів та їх поєднання в текстах  певних функціональних стилів.

Отже, стилі  мови мають як специфічні елементи, так і міжстильові загальномовні  засоби. Проте, узагальнюючи, можна  визначити особливі риси кожного  стилю.

Науковий стиль. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Науковий стиль функціонує у двох формах вираження наукової думки – писемній та усній. Застосовується при написанні наукових праць, підручників, статей тощо. Мова наукових праць відзначається високим ступенем стандартизації, що, у свою чергу, визначає основні риси наукового стилю.

Основна функція – повідомлення. Вона полягає  у доведенні теорії, обґрунтуванні  гіпотез, у повідомленні наслідків  досліджень, класифікації, поясненні  явищ, систематизації викладу певних знань тощо.

Науковий  стиль характеризується широким  використанням термінології як загальної  так і спеціальної. Для нього  характерне вживання великої кількості  абстрактних і запозичених слів (теорема, параграф, виконання). У ньому переважають складні речення, проте повторення одних і тих же слів у невеликому відрізку мовлення неприпустиме. Визначальною рисою тексту є і поділ його на абзаци, рубрики, використання цитат і посилання на першоджерела.