Родинне виховання в системі шкільної освіти

З поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання  дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто  заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей,» поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей — як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, в наших предків мали свої опікувальні божества Рід і Рожаницю — уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами: грому і блискавки — Перуном, сонця і світла — Даж-богом, неба — Сварогом, вогню — Хоросом. Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде покоління. Новонароджену дитину у рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в

народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки.

За палеоліту основою суспільного  устрою був матріархат (від лат. матер (матріс) — мати і грец. архі —  влада), який характеризується наявністю  материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки в суспільстві, зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від грец. патер — батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім'ї парної до моногамної (від грец. моно — один і гамос — шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка замужем тільки за одним чоловіком. Причому, на відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім'ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання.

До речі моногамія закріпилась і залишається провідною формою сім'я ї й сьогодні. Це, очевидно, й дало підставу М.Грушевському твердити, що форми сімейного союзу вже досить виразно виступали в Україні ще до утворення держави, в індоєвропейську епоху. Така точка зору має своє документальне підтвердження також у літописах.

Київський літописець, описуючи давні  українські племена, зазначає, що поляни мали «добрий обичай, жили тихо і  соромливо, і шлюб був у них  правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг». Звичайно, так не було відразу і не в усіх східних слов'ян, які розселились у ІV-VПІ ст. н.е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону. Як правило, подружні пари утворювалися так: парубок або й уже одружений чоловік, бо можна було мати по дві або три жінки, сплачував родичам дівчини, котру

хотів узяти собі за жінку, віно, тобто  плату. Часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, домовившись  із своєю любкою, умикав її десь коло води чи на молодіжних ігрищах і  завозив до себе. До речі, викуп молодої, як обряд, зберігся і в сучасному українському весіллі.

Куплена, або вхоплена жінка була повною власністю чоловіка. Він, якщо хотів, то жив, а як ні, то міг легко  з нею розійтися, взявши натомість  собі іншу. Жінка ж мусила бути вірною своєму чоловікові. І вірність українських жінок, як тоді, так і по сьогоднішній день славиться по всьому світі.

Був час, коли на похоронах знатних  покійників з ними живцем закопували в яму або спалювали на високому вогнищі їхніх жінок, слуг і коней. Трохи згодом цей звичай відійшов в минуле. Вдовиця залишалась вільною. Хіба що сама хотіла себе вбити на доказ своєї вірності чоловікові. Але й цей звичай незабаром зник, бо вже в Х-ХІ ст. літописці про нього не згадують. Роль жінки в сім'я ї незмірно зростає. В разі смерті чоловіка вона займає в ній перше місце.

Дослідники етнографи  вважають, що в умовах первісного суспільства  виховання підростаючого покоління  можна поділити на два провідні етапи: початковий (діти до 10-12 років), що проходив переважно в сім'ї, і основний, коли велася цілеспрямована підготовка підлітків, розділених по статевих ознаках. У безкласовому суспільстві всіх дітей виховували однаково, рано залучаючи їх до доступної для них діяльності. Разом з старшими і під їх керівництвом діти і підлітки отримували необхідні життєві і трудові уміння і навички. Існувала істотна відмінність у вихованні хлопчиків і дівчаток. Хлопчики брали участь разом з чоловіками в полюванні і рибній ловлі, їх вчили боротися, стріляти з лука, їздити верхи; дівчатка допомагали жінкам готувати їжу, виготовляти одяг, посуд. Родова община доручала старшим, навченим досвідом людям, знайомити молоде покоління з обрядами, традиціями і історією роду, з релігійним віруванням, виховувати у молодших повагу до старших і померлих.

Як бачимо виховання  виникло ще на початку існування  людського суспільства як засіб  трансмісії людських знань і досвіду  від покоління до покоління. Родинне  виховання дітей йшло в контексті  життя і потреб сім'ї. На цьому  грунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.

Важливе значення в українській  родині відіграла рідна мова. Це найдавніший і наймогутніший  вихователь.

За твердженням українського історика Івана Кузича-Березовського, слова «мама», «неня» («ненька») мають  божественне походження. Перше з  них постало від імені праслов'янської богині землі — Ами («Ама»), що в лепеті української дитини сприйнялось як «мама». Друге - виникло на основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало «ненею». Через велику синівську й дочірню любов до матері виражається палкий український патріотизм - щира відданість Україні-Матері, Неньці-Україні.

Слово «мати» в дослівному перекладі означає «жінка». Життєва  функція матері неординарна («Мати  годує дітей, як Земля людей», «Мати  праведна - опіка й охорона камінна»). Мати-душа сім'ї, хранителька домашнього вогнища, добра і тепла, затишку. Втрата матері - родинна катастрофа («Мати з хати — горе в хату»).

В українській мові чимало висловлювань, які підкреслюють особливе значення виховної місії матері («Чого  мама навчить, то й дочка знає», «Що мама навчить, то й батько не перевчить»).

Українське слово «тато» походить від «пато», що означало —  головний правитель. Тому козаки своїх  отаманів звали батьком. Давньослов'янське «батя» (старший брат) дає сучасне  ймення «батько».

Отже, історію зародження і розвитку родинного виховання потрібно розглядати ще з часів первіснообщинного ладу.

1.2. Функції  та характерні риси української  родини. З історії родинного виховання

У Стародавній Греції, питання родинного виховання  розглядалось багатьма мислителями. Одним з найперших був Демокріт. Величезне значення він надавав прикладу дорослих («Благомисліє батька — краще повчання дітям»), словесному впливу, вихованню «переконаннями» і «доводами», привчанню до праці, без якої діти не можуть «навчатися ні письму, ні музиці, ні гімнастиці... ні здатності соромитися». Взагалі, можна сказати, що у фрагментах праць Демокріта, які дійшли до нас, відображено вимогу починати виховання дітей з малих років.

Велику увагу родинному  вихованню приділяв також і Аристотель: «До всього, до чого можна привчити дитину, краще привчити її безпосередньо з пелюшок»[3, 25]. На його думку дитина до семи років повинна виховуватися в сім'ї. Слідуючи принципу природовідповідності, він вважав, що до семи років, в дітях переважає зростаюче життя, тому треба насамперед розвивати їх організм. Головне для малят харчування, рух, загартування. Діти повинні займатися відповідно до їх віку грою, їм корисно слухати розповіді і казки (неодмінно схвалені владою), дітей потрібно навчати мові. З п'яти років батьки повинні готувати їх до школи. Займатися моральним вихованням дітей повинні головним чином батьки.

Щодо римської сім'ї, то в ній тривалий час зберігалися  виховні традиції родової общини, однак характер домашнього виховання  залежав насамперед від того, яке положення сім'я займала на соціальних сходах римського суспільства. Вихованням хлопчиків починали займатися чоловіки: батьки, вихователі, іноді запрошені з Греції. Хлопчиків привчали до чоловічих занять, і передусім вчили їх володіти зброєю.

Представник Стародавнього  Риму Марк Фабій Квінтіліан критикував сімейне виховання у вищих  шарах римського суспільства, де діти допускалися на бенкети і  ставали свідками не найкращої поведінки  дорослих; засуджував батьків за потурання  дітям і недооцінку важливості періоду дитинства для становлення особистості людини. Він вимагав від батьків, годувальниць і нянь, щоб вони пам'ятали, що дитина дуже сприйнятлива і в ній легко вкоріняється як хороше, так і погане; це потрібно враховувати і при виборі товаришів однолітків і педагогів.

Одним з перших педагогів, які займалися докладною розробкою  питань родинного виховання був  Ян Амос Коменський.[42, 43] Він для  дітей від народження до шести  років призначав материнську школу, під якою мав на увазі не суспільну установу, а своєрідну форму родинного виховання. Зокрема материнській школі Я. А. Коменський присвятив значний розділ своєї «Великої дидактики" і спеціальний твір під назвою «Материнська школа» [41, .90]. Цьому рівню виховання він надавав дуже велике значення, розглядаючи його як першу і найважливішу частину всієї розробленої ним системи виховання і становлення підростаючого покоління. У, материнській школі повинні закладатися основи фізичного, етичного і розумового розвитку дітей. При цьому Я. А. Коменський нагадував, що фізичні і духовні сили дитини розвиваються поступово. Він закликав батьків досвідченіше, піклуватися з найбільшою ретельністю про здоров'я своєї дитини і давав конкретні вказівки про догляд за малюком, про те, яким повинне бути його харчування, одяг, режим. Дуже важливою була вимога Коменського про годування немовлят неодмінно молоком матері, його поради забезпечити дітям як можна більше рухів давати їм можливість бігати, гратися, пустувати. Він вимагав, щоб батьки не заважали дитячій грі, а самі брали в ній участь, направляючи дітей в правильне русло: «Нехай вони (діти) будуть тими мурашками, які завжди зайняті: що-небудь котять, несуть, тягнуть, складають, перекладають; треба тільки допомагати дітям, щоб все, що відбувається, відбувалося розумно». До засобів морального виховання на думку Я.А.Коменського належать розумні повчання і вправи дітей в позитивних, з точки зору моральності, вчинках, а також позитивний приклад дорослих. У той час як в практиці родинного виховання широко застосовувалися фізичні покарання, він пропонував впливати на дітей у разі їх поганої поведінки або провини передусім умовлянням і осудом, вдаючись до покарань лише в самих крайніх випадках. У області розумового виховання Я.А.Коменський ставив перед материнською школою завдання сприяти накопиченню дітьми за допомогою органів чуттів можливо більшого запасу конкретних уявлень про навколишній світ, розвивати їх мислення і мову, з тим щоб підготувати їх до подальшого систематичного навчання в школі.

 Педагог приділяв  багато уваги підготовці дітей до школи рідної мови. Він рекомендував батькам завчасно збуджувати у дитини любов і інтерес до школи, високо підіймати в його очах авторитет майбутнього вчителя. З цією метою він радив роз'яснювати дітям, як важливо вчитися в школі, познайомивши їх з учителем ще до початку занять. Вчення Я.А.Коменського про материнську школу являє собою першу спробу створити теорію і методику родинного виховання, визначити мету, зміст, основні завдання і методи, запропонувати ретельно продуману і чітко організовану систему роботи з маленькими дітьми відповідно до їх вікових можливостей.

«Материнська школа» фактично була першою в світі програмою  виховання дітей в сім'ї. У ній  висвітлені основні напрями виховної роботи: фізичне, моральне, розумове, трудове і естетичне виховання, розвиток мови і підготовка до школи.

Жан Жак Руссо в  книзі «Еміль, або Про виховання...»  дав ряд конкретних вказівок про  виховання в ранньому дитинстві (до двох років), що стосуються в основному  догляду за дитиною: її харчування, гігієни, загартування і т. д. Перші турботи про дитину, вважав він, повинні належати матері, яка, якщо це можливо, сама вигодовує її своїм молоком. «Немає матері, немає і дитини!»— вказував він. З перших днів життя малюка, за словами Ж.Ж.Руссо, мати надає йому свободу рухів, не затягуючи його туго пелюшками; виявляє турботу про його загартування. Ж.Ж.Руссо — противник зніження дітей. «Привчайте дітей до випробувань... — писав він.— Загартовуйте їх тіла проти негоди, клімату, стихій, голоду, спраги, втоми». Зміцнюючи тіло дитини, задовольняючи його природні потреби, не треба, однак, потурати його примхам, оскільки виконання будь-яких бажань дитини може перетворити її в тирана. Діти «починають з того, що примушують собі допомагати, і закінчують тим, що примушують собі служити».

На думку Песталоцці початки виховання, закладаються ще в сім'ї.[41, 362] Наприклад фізичне: коли мати, допомагаючи малюку вставати, робити перші кроки, проводить з  ним тим самим «природну домашню  гімнастику». Виробленню у дитини уміння самостійно виробляти всі рухи суглобів сприяє також його участь в найпростіших видах домашньої праці (дівчинка за дорученням матері заколисує немовля, допомагає одягатися і взуватися сестричці або братику, заслуговуючи цим вдячність своїх ближніх, при цьому вона розвивається одночасно і у фізичному і у моральному відношенні. Мета морального виховання, за Песталоцці, полягає в розвитку у дітей діяльної любові до людей.

 Найпростішим елементом морального виховання він вважав любов дитини до матері. Турботи матері породжують у дитини вдячність і любов до неї, які, все більше і більше зміцнюючись, приводять до встановлення тісного духовного зв'язку між ними. Завданням виховання є перенесення цього природно виникаючого почуття на навколишніх людей, спочатку членів сім'ї, а потім і на інших. Песталоцці активно відстоював також ідею систематичного виховання дітей від самого народження. На його думку, мати краще за всіх здатна зрозуміти, що відчуває її дитина, до чого вона здібна, чого бажає. Знаючи це, мати може правильно виховувати малюка з дитинства, відповідно до його природних особливостей. «Час народження дитини — перший час її навчання»,— говорив Песталоцці. Він визначив завдання, зміст, розробив методику первинного виховання в сім'ї. Песталоцці вважав, що мати повинна розвивати фізичні сили дитини ще з раннього віку, прищеплювати їй трудові навички, виховувати в ній любов до людей, вести її до пізнання навколишнього світу. Родинне виховання повинне бути спрямованим на гармонійний розвиток всіх природних задатків дитини.