Родинне виховання в системі шкільної освіти

Надаючи велике значення сімейному вихованню, Песталоцці спільно  з одним із співробітників Бургдорфського інституту склали спеціальний посібник «Книгу матерів, або Вказівки для  матерів, як їм навчити своїх дітей  спостерігати і говорити».[41] Вважаючи, що першим об'єктом спостережень дитини повинне бути її власне тіло, Песталоцці в цій книзі показав, як за допомогою спеціальних вправ мати може навчити свою дитину спочатку показувати і називати частини тіла, їх кількість, властивості, функції і т. д., а потім перейти до ознайомлення з предметами, які оточують її вдома, в природі, в суспільстві. Песталоцці спробував систематизувати коло первинних уявлень дитини, розташувати їх по зростаючій мірі складності і навчити досвідченіше поступово і послідовно ознайомлювати дитину з її оточенням, розвиваючи на цій основі її розумові сили і здібності. Він прагнув створити методику родинного виховання і надати матерям можливість виховувати дітей в той самий час, коли матері «в'яжуть, шиють, тчуть». Однак «Книга матерів...» переобтяжена зайвими подробицями, а вправи, що рекомендуються Песталоцці,  нудні і стомлюючі. Песталоцці бачив у матері основного вихователя дитини, проте для дітей, які не можуть отримати належне виховання в сім'ї, пропонував організувати при школах спеціальні класи. Робота в них повинна будуватися по типу первинного родинного виховання і докорінно відрізнятися від того словесного навчання, яке панувало в звичайних «школах для малолітніх» того часу. Організацією цих класів Песталоцці мав на увазі встановити взаємозв'язок між родинним і шкільним вихованням.

Варто відзначити, що з  прийняттям християнства українська сім'я  стала ще міцнішою й натхненнішою. Родинне виховання піднялось  на вищий щабель свого розвитку. Поширились шкільництво й наука  в Україні. Батьки шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, вчителя і дітей до цього привчали, фраза старогрецьких книжників про те, що «вчення» — світло, а невчення  -тьма», стала крилатою у кожній родині. Українці виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання. Відомий арабський мандрівник XVII століття Павло Алеппський, подорожуючи по Україні, в своїх дорожніх нотатках зауважив: "Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти."[83, 32-33]

Так уже повелось упродовж ряду століть: щоб вижити, вистояти, треба було, як зіницю ока, берегти  сім'я. Дух непокори, вічне прагнення  до волі, незалежності, виняткова працьовитість, витривалість, мужність, винахідливість, кришталева чесність, щирість, патріотизм, щедрість привітність і кмітливість — риси, генетичне властиві нашому народові, плакалися упродовж усієї його історії у родинному колі. Тому заглиблення в історію української родини допомагає нам раніше збагнути народний педагогічний ідеал і велику мудрість родинної етнопедагогіки, проникнути в національній характер нашого народу.

Доля української родини завжди тісно перепліталася з  історичною долею України, яку народ  любовно називає, як і діти матір  у сім'ї, ненькою. Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім'ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливі, як, наприклад, у середині XVII ст. втрата Україною власної державності, незалежності лягла тяжким тягарем і на родину, якій доводилось терпіти боку колонізаторів потрійний гніт — соціально-політичний, національний, релігійний. А яких зусиль треба було докладати для подолання лютого наступу асиміляторів української культури.

Великого значення сім'ї надавав Т. Г. Шевченко. З біографії поета відомо, як пристрасно бажав він створити свою сім'ю, яку радість він відчував, зустрічаючи хорошу сім'ю. Відомо, з другого боку, й те, як обурювався він з людей, що дивились на сім'ю, як на примусовий атрибут, існування якого є лише умовною необхідністю, формою додержування «пристойності» і тільки.

Шевченко в кількох  творах зупиняється на огидних явищах розладу в поміщицьких сім'ях. Тут батько не виявляє ніякої протидії агресивним заходам своєї другої дружини до дівчинки і хлопчика, його дітей від першої дружини.

Шевченко обурювався з тих батьків і матерів, які  влаштовували одруження своїх дочок  з розрахунку, шукаючи для них  знатних женихів, родовитих, титулованих, якихось князів і т. д. Аристократія не здатна мати дружну, міцну сім'ю. Шевченко знаходить таку сім'ю найчастіше у простих людей, які живуть з своєї власної праці.

Ненавидячи побут поміщицьких  сімей, Шевченко симпатизує сімейному  життю людей праці: «... мені,—говорить  він у повісті «Художник»,— більше подобається сімейний побут простих людей... Серед них я зовсім спокійний, а там все чогось немов боїшся».[130]

Співчутливо зображає поет вдовині селянські сім'ї, де хоч  і бідно та вбого, але є піклування матерів про дітей, а дітей  про матерів, де наполеглива праця не тільки не вбиває, а міцніше підкреслює людяність сімейних стосунків. У бідній, але дружній сім'ї і бідність та інші життєві злигодні легше зносити.

Навіть перебуваючи  в Оренбурзі, на березі Аральського  моря, поринувши в спогади про  нездійсненні мрії мати власну сім'ю, Шевченко словами вилив гіркоту своїх почуттів у своїх віршах.

Далеко на чужині йому так хотілося одержати вісточку від  сім'ї, від рідних, від матері, та, на жаль, сім'ї у нього не було. Добре відомо, як пристрасно хотів  Шевченко створити свою сім'ю після повернення із заслання; він, безумовно, здійснив би, хоч і з запізненням, це своє бажання, якби цьому на перешкоді не стала рання смерть поета.

Шевченко не мислив собі сім'ї без дітей. Жінка, яка виходить, заміж, повинна готуватися стати матір'ю, бо бути матір'ю — щастя, бо жінка-мати — це велика суспільна справа. Шевченко віддає пошану і повагу жінці-матері, яка гідно виконує свої материнські обов'язки, оточуючи ласкою і піклуванням своїх дітей.

"Слово мамо — Великеє, Найкращеє слово!"— писав Великий Кобзар.

Духом глибокої поваги до матері перейнято багато творів Т.Г.Шевченка. Проте Тарас Григорович визнає лише ту матір, яка добре усвідомлює і  з усією відповідальністю виконує  свої обов'язки перед дітьми. Він  ганьбить матерів, які зневажливо ставляться до своїх материнських обов'язків. Поет посилає слова презирства тим аристократам і аристократкам, які

І не знають, як ті діти

У їх виростають,

Бо матері там немає,

А мамку наймають.

Знову презирство посилає  він тим матерям, для яких питання про здоров'я дітей звучить, як натяк на те, що вони споганіли або зістарілись.

В поезії Т.Г.Шевченка образ  матері і її найвідповідальнішого ставлення  до дитини знайшов яскраве художнє  втілення. Важко назвати

іншого такого письменника, який присвятив би стільки місця в своїй творчості цій темі. І особливо відоме те, що материнське почуття у нього показано як високо людяне, високо благородне почуття, властиве простим людям і шановане простим народом. Не в поміщицькому, не в аристократичному середовищі знаходить поет образи жінок, які свято виконують свій материнський обов'язок. Там їх майже неможливо знайти.

Інша справа народ.[130, .511]

Найзадушевніші слова  знаходить Т.Г.Шевченко, щоб змалювати  світлий образ жінки, яка любить своє дитя, щоб розкрити перед читачем усе багатство її серця. Виведені в його повістях й інші матері, які нехтують свої материнські обов'язки. Це — погані матері і тому погані жінки, яким Тарас Григорович відмовляє у своїй пошані.

Ми не ставимо перед  собою завдання намалювати з усією повнотою і багатогранністю образ матері, як він представлений у творчості Т.Г.Шевченка. Ця тема виходить за межі нашого дослідження. Ми лише намагаємося підкреслити погляди поета на роль жінки в сім'ї як виховательки дітей. Тому ми залишимо без розгляду питання про зображення матері в живописній творчості Т. Г. Шевченка, де мати показана також глибоко реалістично, також народно.

Мати — перша, природна вихователька своєї дитини. В очах Кобзаря мати, яка не виконує свого  материнського обов'язку, гідна всілякого засудження: вона злочинниця перед суспільством, вона викликає огиду, не тільки моральну, а й фізичну. І, навпаки, заслуговує на всебічну пошану та мати, яка любить своїх дітей людською любов'ю і по-людському піклується про них, про їх майбутнє. Образ такої матері благородний, він прекрасний і в етичному, і в естетичному розумінні.

У педагогічній спадщині видатного російського педагога К.Д.Ушинського значне місце посідають  питання сім'ї і сімейного виховання. Адже з самого раннього дитинства  треба починати

виховувати дитину, і  тут, на думку К.Д.Ушинського, сім'я  відіграє неабияку роль. Погляди К.Д.Ушинського на родинне виховання формувались  на грунті великої поваги до народу, на вивченні і використанні досвіду  народного виховання, найкраще відображеного в народній творчості — казках, легендах, приказках. Одночасно видатний педагог спостерігав за станом сучасного йому родинного виховання в різних колах суспільства, а також, подорожуючи за кордон, використовував досвід інших народів.

 Надаючи виняткового значення сім'ї у підготовці дитини до життя, К.Д.Ушинський не вважав родинне виховання особистою справою батьків. Він розглядав його як суспільний обов'язок кожного з них. Найпершим обов'язком батька сім'ї є виховання особистості, корисної для суспільства. У статті «Про моральний елемент у руському вихованні»[120, 143] К.Д. Ушинський розглядає виховання дітей в селянських і дворянських сім'ях. Говорячи про виховання в родинах селян, він дещо ідеалізує це виховання, покладаючи, зокрема, свої надії у цій справі на виховну діяльність держави і церкви. Розкриваючи негативні сторони дворянського родинного виховання, педагог робить цілком правильні критичні висновки.

Так, Костянтин Дмитрович  пише, що про батьків цих сімей  не можна сказати, нібито вони не займаються вихованням своїх дітей. «Навпаки,— підкреслює К.Д.Ушинський,— в більшій частині дворянських сімей виховання становить головну турботу батьків, мету їхнього життя, перед якою часто схиляються всі інші цілі і мотиви».[120, 144]

Говорячи про велику роль сім'ї у вихованні дітей, К.Д.Ушинський підкреслював важливість доброзичливих взаємин між батьками й дітьми, дружби, любові, взаємної поваги між ними. Він вважає, що увесь «дух сім'ї» повинен сприяти правильному виховному процесу. «Хто не знає,— писав він,— як сильно діє на характер дитини приклад і вплив батьків.

Отже, батьки є для  своїх дітей завжди і в усьому зразком — вони повинні бути винятково  тактовними, справедливими, щирими, чесними, витриманими. Адже діти люблять наслідувати  дорослих. Найкращою вихователькою в родині К.Д.Ушинський вважав матір. Багато сторінок у своїх творах видатний педагог присвятив жінці, матері-виховательці. Наскільки високо ставив жінку російський педагог, свідчить той факт, що він вважав її «необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, звичаями і характером народу, з другого» . Саме через матір успіхи цивілізації проникають в сімейний побут, а через нього і в життя народу. К.Д.Ушинський пише, що основи людського характеру закладаються в перші роки життя, коли дитина перебуває під безпосереднім впливом матері, отже й формування характеру дитини багато в чому залежить насамперед від неї, і коли в жінки народжується дитина, то вона вже не живе для себе, а повністю віддається вихованню маленької істоти. «Важко уявити собі таке захоплення, яке могло б боротися в серці жінки з материнським почуттям...»— тонко відмітив педагог.

К.Д.Ушинський всіляко  підтримував «домашнє початкове  навчання», вважаючи, що до восьмилітнього і навіть десятилітнього віку (до вступу в гімназію) діти повинні навчатися і виховуватися вдома під керівництвом матері. Якщо з огляду на певні обставини батьки змушені віддавати своїх маленьких дітей до початкових шкіл, то вкрай необхідно, зазначив він, щоб ця школа була «цілком перейнята сімейним характером» і була б «більше схожа на сім'ю, ніж на школу»[120].

Видатний педагог висловив багато цікавих думок і з приводу  того, як саме треба виховувати дітей  в сім'ї. К.Д.Ушинський вважав, що батьки обов'язково повинні добре  знати своїх дітей, їхні можливості і нахили. В цьому питанні батькам може дуже допомогти педагогічна література. Він дуже чітко підкреслює, чим же повинні керуватися батьки у вихованні власних дітей. Виховати справжню людину можна тільки поєднуючи розумове, моральне, трудове та естетичне виховання. К.Д.Ушинський вважав, що навчання, наслідком якого є одна освіта, певна сума знань, не може бути метою вихователів. Моральне виховання є провідним в усій системі формування особистості. Тому батьки повинні дбати не тільки про те, щоб давати дітям знання, а й про формування в них високоморальних якостей.

На підставі глибокого  вивчення психологічних особливостей дітей, а також завдяки вивченню і використанню досвіду народного  виховання К.Д.Ушинський визначив засоби морального виховання, які можуть бути здійснені в кожній сім'ї. Педагог звертав увагу батьків на те, що вони інколи прищеплюють дітям «такий напрям думок, який зовсім суперечить істинно моральному вихованню». Це тому, що в душі кожного батька і кожної матері часто борються два протилежні бажання. По-перше, вони хотіли б бачити в своїх дітях «всі моральні досконалості», а по-друге, вони бажають їм таких успіхів в житті, які не завжди відповідають моральній досконалості. У розпорядженні кожного батька й матері є багато засобів морального впливу на дітей. Одним з них є переконання. Костянтин Дмитрович Ушинський називав переконання найголовнішим шляхом людського виховання. Та разом з цим педагог говорив про те, що треба вміти користуватись цим важливим засобом морального виховання. Він застерігав батьків і вихователів від зловживання ним, детально зупинявся на тому, в яких випадках переконання приносить користь, а в яких шкоду. Зайве моралізування, читання дітям нотацій зрештою їм набридають і можуть дати протилежний результат, а нескінченні моральні проповіді продукують негідників, підкреслював К.Д.Ушинський, нескінчені вмовляння також завдають шкоди дітям. Отже, цей метод морального виховання, як і багато інших, батьки повинні застосовувати дуже обережно.