Самоврядування. Сутність і структура. Види самоврядування в загальноосвітній школі

Принцип ініціативи й активності. Передбачає наявність цих якостей  у керівництва закладу освіти та створення умов для творчих  пошуків усіма педагогами.

Принцип об'єктивності в оцінці виконання  працівниками закладу освіти своїх  обов'язків. Мається на увазі систематичний  контроль за діяльністю працівників  закладу, об'єктивна оцінка її результатів, гласність і врахування думки  педагогічного колективу.

Принцип поєднання колегіональності з персональною відповідальністю. Його суть у тому, що директор школи несе повну відповідальність за навчально-виховну  діяльність перед державними органами, але під час прийняття важливих рішень з питань діяльності школи  зобов'язаний ураховувати думку  членів колективу, якщо вона не суперечить законам України.

Органи освіти: їх функції та структура

Відповідно до Закону "Про освіту" в Україні створено таку систему  органів державного управління і  систему органів громадського самоврядування.

. Структура органів управління  освіти

Органами державного управління освіти в Україні є Міністерство освіти і науки України; міністерства і  відомства України, які мають  навчально-виховні заклади; Вища атестаційна  комісія (ВАК) України; відділи (управління) освіти місцевих державних адміністрацій.

Центральні органи державного управління освіти беруть участь у виробленні та втіленні в життя державної  політики в галузі освіти, професійної  підготовки кадрів, у визначенні перспектив та напрямів розвитку освіти, вимог  до її змісту, рівня й обсягу, нормативів матеріально-технічного, фінансового  забезпечення навчально-виховних закладів; здійснюють координаційні, науково-методичні, контрольні функції та державне інспектування; забезпечують зв'язки з Іншими державами; організовують впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду; проводять атестацію та акредитацію навчально-виховних закладів.

Місцеві органи влади фінансують навчальні  заклади, визначають їх мережу, беруть під соціальний захист працівників  цих закладів і дітей, ведуть облік  дітей шкільного віку і здійснюють контроль щодо їх навчання до 15 років, встановлюють опіку над дітьми, які  не мають батьків.

До органів громадського самоврядування в системі освіти належать загальні збори (конференція) колективу; рада навчально-виховного  закладу; районна, міська, обласна конференції  працівників освіти; районна, міська ради з питань народної освіти; всеукраїнський збір працівників освіти.

Змістом діяльності самоврядування є  самостійне планування роботи, вирішення  питань навчально-виховної, наукової, методичної, фінансово-господарської, виробничо-комерційної діяльності; участь у формуванні планів прийому  учнів, студентів, слухачів з урахуванням  державного замовлення та замовлень  місцевого значення; визначення змісту шкільного комплексу освіти, форм і методів навчання; прийняття  на роботу педагогічних та інших працівників; здійснення громадського контролю за організацією харчування в навчально-виховних закладах.

Важлива функція органів освіти - інспектування діяльності закладів освіти. Під інспектуванням розуміють  систему державного контролю за станом виконання закладами й установами освіти постанов, директив і вказівок уряду в галузі освіти, навчальних планів та програм, інструкцій, наказів  і розпоряджень керівних органів  з одночасною практичною допомогою  тим, кого контролюють, вжиттям заходів  щодо запобігання й усунення недоліків.

Шкільна інспекція складається  з інспекторів Міністерства освіти і науки України, інспекторів  управління освіти обласної державної  адміністрації, інспекторів відділів освіти районної державної адміністрації.

Під час інспектування школи  перевіряють її діяльність щодо забезпечення загальної середньої освіти молоді; організаційну роботу, розстановку  й використання педагогічних кадрів; стан внутрішкільного керівництва, методичну роботу; систему праці вчителів, уроки та інші форми організації навчання; стан виховної роботи, зокрема трудового виховання і навчання у школі, діяльність учнівського самоврядування, позакласної та позашкільної роботи з учнями; зв'язок школи з сім'єю і громадськістю; навчально-матеріальну базу школи, виконання планових бюджетних витрат; облік роботи і звітність школи; адміністративно-господарську діяльність. Інспектування шкіл може бути:

-фронтальним - передбачає перевірку  усіх сторін діяльності школи.  Дає змогу оцінити роботу педагогічного  колективу, зробити правильні  висновки, встановити передумови  успіхів і причини недоліків  у діяльності вчителів;

- вибірковим - передбачає перевірку  лише окремих ділянок роботи  школи. Таку перевірку проводять  за потреби вивчення конкретних  питань, що мають важливе значення  або незадовільно вирішуються  на практиці;

- тематичним - спрямоване на поглиблене  вивчення, вирішення важливої проблеми  певною групою шкіл.

Основною формою державного контролю за діяльністю загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів і форм власності  є державна атестація закладу, яку  проводять не рідше одного разу на 10 років у порядку, встановленому  Міністерством освіти України.

8. Особистість і умови її розвитку

Проблема виховання, соціалізації і розвитку людини є однією з центральних  проблем педагогіки. Розглядаючи  її, важливо враховувати, що поняття  «розвиток» має неоднозначний зміст. Розвиток людини є безперервним процесом, який не припиняється до моменту припинення самого життя. Людина зазнає різних фізичних (морфологічних, біохімічних, фізіологічних) і соціальних (психічних, духовних, інтелектуальних) змін. Проте, розвиток «не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що вже є, а містить «перерви безперервності», тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе».

Розвиток людини є дуже складним інволюційно (лат. involutio – згортання) – еволюційним ( лат. evolutio – розгортання) поступовим рухом, у ході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині; розвиток змінюється лише за напрямком, інтенсивністю, характером і якістю (Л.С. Виготський, Б.Г. Ананьев). Процес розвитку людини представники різних філософських течій пояснюють по-різному. Представники ідеалістичної філософії вважають, що розвиток людини є процесом стихійним, некерованим, спонтанним; розвиток відбувається незалежно від умов життя, він детермінований лише «вродженою потенцією»; розвиток людини фатально зумовлений її долею, в якій ніхто нічого змінити не може, – це лише невелика частина думок. Науково-матеріалістична філософія трактує розвиток як властивість живої матерії, що притаманна їй одвічно завдяки властивим матерії руху й саморуху.

Результатом розвитку є становлення  людини як біологічного виду і соціальної істоти.

У процесі власної життєдіяльності  людина виробляє і розвиває в собі багато соціальних властивостей і якостей, які характеризують її суспільну  суть: свідомість, мову, прямоходіння, навички поводитися з речами і  предметами, поведінку в сім'ї, на вулиці, здатність виконувати ту чи іншу роботу тощо.                                                                                                                  Свідомість є вищою, властивою лише людині формою розуміння навколишньої дійсності і себе самої. Цінності культури сприймаються завдяки почуттям, а осмислюються і стають надбанням особистості за допомогою свідомості. Встановлюючи зв'язок життєвих цінностей з власним досвідом, особистісними переживаннями, значенням для себе і под., людина сама осягає їх смисл (внутрішню, глибинну основу, їх суть, ядро), оцінює їх, надає їм особистісного смислу, що виражає факт «пристрасної людської свідомості» (О.М.Леонтьєв).

Особистісний смисл є особливим, небезстороннім відношенням особистості  до цінностей культури, з якою вона взаємодіє. Особистісні смисли визначають спрямованість особистості, її соціальну  позицію, самосвідомість, світогляд, ціннісні орієнтації.

Тільки чесне натхнення, тільки чесна пристрасть створює людську  велич. Там, де ця пристрасть погамована, не шукайте ні людини, ні громадянина, ні матері, ні батька.

Як пристрасне ставлення до життєвих цінностей, особистісний смисл виступає внутрішньою детермінантою самовизначення і саморегуляції особистості. С.Л.Рубінштейн зазначав, що особистості характерний  такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо управляти  власною поведінкою і діяльністю. Суть особистості, за К.Роджерсом, виражає  її самосвідомість, суб'єктність, здатність  діяти свідомо і відповідально.

Отже, особистістю можна назвати  людину, яка досягла такого рівня  соціального розвитку і самосвідомості, який дозволяє їй знаходити й обирати  серед цінностей культури особистісні  смисли, самостійно виконувати відповідну перетворювальну діяльність, свідомо  і відповідально здійснювати  саморегуляцію діяльності й поведінки.

Особистість визначається мірою присвоєння суспільного досвіду, з одного боку, і мірою віддачі суспільству, посильним внеском у скарбницю  матеріальних і духовних цінностей  – з іншого.

Особистість більш значима тоді, коли в своїх якостях і діяльності відображає тенденції суспільного  прогресу, коли її діяльність має неповторний  характер, тобто тоді, коли вона є  індивідуальністю.

Поняттю індивідуальність властива та відмінність, яка відрізняє одну людину, одну особистість від іншої, зумовлює специфічний стиль її діяльності й поведінки, надає їй своєрідної краси і неповторності.

Для характеристики людини як суспільної істоти також використовують поняття  індивід, що позначає окремого представника людського роду безвідносно до його якостей. Особистість законодавчо  визнана основною цінністю освіти. Сучасне замовлення школі передбачає, що виховання, суттю якого є формування основ свідомості і досвіду поведінки, повинне сприяти становленню  і прояву підструктур особистості, що втілюють дійсно особистісні якості людини.

Особистісні підструктури – це прояви особистості, які реалізують уміння знаходити, обирати серед цінностей  культури власні смисли, і, керуючись  ними, свідомо будувати свою поведінку  та діяльність.

Свідомість має безліч функцій, які водночас є і її підструктурами. З-поміж багатьох підструктур свідомості, діяльність яких реалізує феномен «бути  особистістю», важливими, на наш погляд, є підструктури мотивування, цілепокладання, орієнтування, самоактуалізації, самореалізації, самоконтролю, самооцінки, корекції.

Мотивування (фр. motif- спонукальна причина, привід до будь-якої дії) є підструктурою  особистості, яка забезпечує їй здатність  надавати особистісного смислу подіям і власній діяльності, відносинам з людьми, приймати рішення з питань обґрунтування своєї діяльності, спілкування, поведінки.

Найрізноманітніші прояви суспільних відносин, засвоєні в процесі життєдіяльності, соціальні норми, ролі, цінності, ідеали, інтереси, переконання, дії та вчинки інших людей можуть набути для  людини особистісного смислу. При  цьому за всіма перерахованими причинами  стоять потреби особистості в  їх різноманітності (від базових, життєвих, біологічних до вищих соціальних).

Смислова ланка, як ми зазначали, визначає спрямованість особистості, а «цементування» спрямованості виявляється у  виборі тих чи інших цілей, що відповідають мотиву діяльності, спілкування, поведінки.

Цілепокладання – підструктура особистості, породжена переходом мотиву в ціль. На вищих сходинках розвитку мотив, завдяки осмисленню, перетворюється у мотив – ціль (О.М.Леонтьєв). На основі тої самої цілі в особистості формуються різні підцілі, опосередковані осмисленням діяльності, спілкування і поведінки. Підцілі спрямовані передовсім на здійснення того, що відповідає цілі. Коли ж головної мети досягнуто, виникають інші цілі. Всі вони виконують функцію конструювання конкретних дій, вчинків, які забезпечують досягнення образу усвідомленого результату життєдіяльності і поведінки.

Ціль життєдіяльності є суттєвим системоутворюючим фактором у побудові всієї системи саморегуляції  особистості. Вона вимагає передбачення і конкретної програми, яка може забезпечити її реалізацію.

Орієнтування - підструктура особистості, що забезпечує урахування індивідом умов життєдіяльності, необхідних, на його думку, для успішного досягнення мети. Інформація включає як зовнішні умови (особливості навколишнього середовища), так і внутрішні (рівень знань, умінь, навичок, соціальний досвід, пов'язаний з вирішенням аналогічних завдань у минулому, здібності та інші характеристики особистості). При цьому виявляються й аналізуються приховані причини зовнішніх проявів подій навколишнього середовища шляхом пізнання їх внутрішніх джерел, зв'язків, механізмів розвитку, суті, смислу (реалізується колізійність); осмислюються передумови, закономірності, механізми власної діяльності, поведінки, аналізуються власні можливості, здібності та ін. (здійснюється рефлексивність).

Практична реалізація прийнятої особистістю  програми передбачає розгортання конкретних способів виконання дій.

Самоактуалізація - здатність переходити із стану можливостей до стану діяльності; намагання більш повно проявляти і розвивати свої особистісні можливості; найвищий прояв духовного і творчого потенціалу особистості.

Самореалізація – самостійне створення умов для найповнішого прояву свого «Я»; намагання домогтись визнання свого «Я» людьми, що оточують.

Самоконтроль – підструктура особистості, яка супроводжує хід досягнення суб'єктивної мети, результати власних дій, самоактуалізації і самореалізації. Вона дозволяє особистості своєчасно позбутись зайвих помилок, закріпити правильні способи життєдіяльності, усуває невпевненість, викликає намагання удосконалити свою поведінку відповідно до прийнятих особистісних смислів, моральної організації свідомості.

Самооцінка дозволяє з позицій  власного розуміння смислу критично оцінити свої дії, вчинки, ставлення, емоційний стан і под. та зовнішні умови і фактори. Вона може викликати  сумніви і незадоволення собою, потребу переосмислення набутого досвіду, що і є передумовою виникнення нового, творчого ставлення до себе й дійсності.