Самоврядування. Сутність і структура. Види самоврядування в загальноосвітній школі

Дидактичні процеси виникають  із суспільної необхідності передати молодому поколінню накопичений  досвід, важливий для розвитку суспільства. Яким чином це можна здійснити  найбільш раціонально і з найбільшим ефектом для процесу формування особистості, є основною проблемою  дидактики.

Отже, дидактика ставить за мету протидіяти стихійній волі випадку  у процесі навчання й освіти –  в контексті великого вчення про  формування людської особистості –  цілями, змістом і формами, умовами  їх здійснення. Звідси – її основна  проблематика.

Термін „дидактика“ – грецького походження і означає вчити, пояснювати, доводити, а також – навчатися. Спочатку він означав практичну діяльність, а потім – поступово відокремлену науку про викладання-учіння. Ці види діяльності інтегрально взаємопов’язані сторони.

Сам термін „дидактика“( Вважається, що першим термін „дидактика“ вжив німецький педагог В. Ратке (1571 – 1635). Під дидактикою він розумів  наукову дисципліну, що займається дослідженням теоретичних і методичних основ навчання. Фундаментальну наукову  розробку дидактики  вперше здійснив Я.А. Коменський, який у 1632 році написав  чеською мовою „Велику дидактику“.) вперше з’явився у назві головного  твору Я. А. Коменського – видатного  чеського педагога XVII ст. – „Велика  дидактика“, сутність якої автор визначав як “універсальне мистецтво навчання всьому всіх“.

В процесі становлення особистості  велике значення належить освіті, основним завданням якої є оволодіння учнем  знаннями, практичними уміннями і  навичками, а також способами  творчої діяльності. Дидактика в  основному відповідає на питання: чого навчати? (зміст освіти), як навчати? (принципи і методи навчання), як вчитися? (методи і прийоми самостійної  творчої діяльності.

Дидактика в основному акцентувала  увагу на розв’язанні перших двох завдань, що стосувалися розробки змісту освіти, обґрунтування принципів  і методів навчання, тобто діяльності вчителя. Питання розвитку здібностей, пізнавальної активності і самостійності, творчості, мотиваційної сфери учнів  у процесі навчання (діяльність учіння) в меншій мірі знаходили відображення в дидактичній теорії. Це не означає, що це завдання дидакти не брали  до уваги. Проте в центрі наукових пошуків була не пізнавальна самостійність  учня, а майстерність учителя у  викладі готових знань.                       Дидактика вивчає змістову і процесуальну сторони навчання в їх єдності. Наприклад, знання необхідно формувати не ізольовано, а в єдності з методами їх передачі і засвоєння.

Дидактика описує і пояснює процес навчання, умови його реалізації, а  також особливі перетворення та вдосконалення  практики. Вона розробляє питання  більш досконалої організації процесу  навчання, нових навчальних систем, нових технологій навчання.

Дидактика науково обґрунтовує  зміст, методи і організаційні форми  навчання.

Об'єктом дидактики є навчання як особливий вид діяльності, яка  спрямована на передачу підростаючим поколінням соціального досвіду, його засвоєння, творче відтворення. Отже, ці два види діяльності –  викладання і учіння (дії вчителя й учня), існують в єдності. Інші відношення (учень – навчальний матеріал, учень  – інші учні, учень – книга  тощо) стають дидактичними настільки, наскільки вони об’єднані цим  відношенням. Наприклад, книга стає підручником, якщо вона є засобом  навчальної діяльності для вчителя  й учня. Звідси, предметом дидактики  є зв’язок викладання (діяльності вчителя) й учіння (пізнавальної діяльності учня), їх взаємодія.

Дидактика зв’язана з методиками конкретних навчальних предметів.

Дидактика займається розробкою загальнотеоретичних  основ процесу навчання (закономірності, принципи, методи), а конкретні методики – дослідженням організації навчання з окремих дисциплін, використовуючи при цьому теоретичні ідеї дидактики.

Дидактика зв’язана з іншими науками, в першу чергу з філософією, яка є методологічною основою  для організації наукових пошуків  і теоретичних узагальнень практики навчання. Вона допомагає визначити  перспективу вивчення універсальних  зв’язків дидактичних явищ, вимагає  аналізувати навчання як процесуальне явище, як процес неперервного розвитку, виявляти весь спектр суперечностей  між діяльностями викладання й учіння та ін.   Проблематика дидактики зв’язана з постановкою проблем психологією, зокрема педагогічною. Дидактичні процеси є водночас і процесами психологічними. Психологія вивчає питання розвитку особистості в процесі навчання, особливості її сприймання, пам’яті, мислення, волі, емоцій, шляхів формування мотиваційної сфери та ін.

Зв’язок дидактики з  теорією  виховання забезпечується єдністю  процесів навчання і виховання, можливістю використовувати загальні закономірності, принципи, методи і форми виховання  для ефективного оволодіння учнями знаннями, уміннями і навичками.

Фізіологія допомагає дидактиці  активно, але з великою ступінню відповідальності “втручатися в  процеси формування особистості, враховувати  фізіологічні і гігієнічні фактори  для організації навчання, можливі  дидактичні витрати і перевантаження.

Крім цього дидактика зв’язана з соціологією, естетикою, етикою, соціологією, кібернетикою, теорією систем.

Виділяють дві основні функції дидактики:

1) теоретичну (діагностичну, прогностичну)

2) практичну (нормативну, інструментальну).

Перша передбачає обґрунтування, систематизацію й узагальнення педагогічного досвіду, закономірностей і механізмів розвитку особистості в процесі навчання.

Друга передбачає розробку проекту  педагогічної діяльності, змісту, методів, форм навчання у відповідності до поставлених дидактичних цілей. Названі функції взаємозв’язані.

Дидактична теорія постійно розвивається. На сучасному етапі перед дидактикою постають такі  завдання:

·                      обґрунтувати і конкретизувати принципи організації навчання, обґрунтувати шляхи і засоби розвитку пізнавальної самостійності, активності, ініціативи учнів;

·                      визначити критерії відбору і  способи конструювання основних компонентів змісту освіти у зв’язку  із значним перевантаженням навчальних програм і підручників надто  складним і другорядним матеріалом;

·                      дослідити функції і структуру  методів та форм навчання;

·                      обґрунтувати міжпредметні і внутріпредметні  зв’язки з метою актуалізації опорних знань, їх систематизації, формування навчальних і практичних навичок;

·                      забезпечити сбалансованість соціальних і особистісних цілей в процесі  навчання;

·                      розробити нові освітні технології.

2. Методологічна основа дидактики

Методологічною основою дидактики  є закони і категорії діалектики, теорія пізнання, логіка, праці видатних педагогів. У навчальному процесі  мають прояв важливі положення  філософії про взаємозв’язок  і взаємозалежність, єдність і  боротьбу протилежностей, заперечення  заперечення, перехід кількісних змін у якісні. Дидактика оперує не тільки “своїми” категоріями, але й загальнофілософськими: особистість, розвиток, пізнання, зв’язок, засвоєння, процес, міра, протиріччя, функція, методологія та інші.

Аналізуючи навчальний процес, ми часто “наштовхуємося” на парні  категорії, які виражають конкретні, прямі чи опосередковані, стійкі чи нестійкі, необхідні чи випадкові  його зв’язки: викладання та учіння, конкретного  й абстрактного, кількості і якості, сутності і змісту, змісту і форми, явища і сутності, причини і  наслідку, причини і мети, мети і  засобів її досягнення, чуттєвого  і раціонального, свободи і необхідності, емпіричного і теоретичного, цілого і частини та ін.

Установлюючи взаємозв’язок, взаємодію, співвідношення педагогічних явищ, які  відображаються вказаними категоріями, можна розкрити суттєві для навчального  процесу зв’язки. Суперечливість відношення між викладанням та учінням –  важливе джерело і рушійна  сила процесу навчання. В названому  взаємовідношенні закладені основні  взаємозв’язки і суттєві протиріччя цього процесу. Протиріччя виникають  під впливом постійно зростаючих вимог суспільства до процесу  навчання і даним станом цього  процесу  (зовнішнє протиріччя). Внутрішнє  протиріччя – протиріччя між потребою учня в засвоєнні знань, умінь  і навичок і реальними можливостями для реалізації цих потреб. Діалектика навчання визначається, насамперед, такими суперечностями: між провідною роллю  вчителя і самостійною діяльністю учнів, між одночасною позицією учня як суб’єкта і об’єкта навчання, між накопиченим фондом дидактичних  знань і обмеженими можливостями їх безпосередньої, суто емпіричної передачі, між колективною організацією навчання і переважно індивідуальним процесом засвоєння знань та інші.

Необхідно відмовитися від думки, що протиріччя є принципово чимось негативним, деструктивним, шкідливим, що вони – наслідок недоліків і  помилок керівництва навчанням. Протиріччя, насамперед – джерело, внутрішній імпульс всіх процесів розвитку, в тому числі і навчання. Звичайно, існують протиріччя, які є наслідком  помилок в дидактичному керівництві  навчанням. Якщо вчитель сприймає свою провідну роль догматично, авторитарно, то це призводить до недостатнього  розвитку самостійної діяльності учнів. Іноді мають прояв протиріччя тоді, коли педагог змішує поняття  самостійності із стихійністю, систематично не сприяє формуванню в учнів прийомів розумової праці. Протиріччя дидактичного процесу повинні бути розв’язані діалектичним шляхом, через аналіз і прийняття до уваги всіх суттєвих факторів і сторін взаємозв’язків. Мистецтво вчителя полягає у  виявленні і використанні цих  суперечностей для активізації  пізнавальної діяльності учнів.

3. Основні категорії дидактики

Дидактичні категорії – найбільш загальні і фундаментальні поняття, які відображають суттєві властивості  і відношення навчального процесу. Категорії є вузловими місцями  пізнання, механізмами (ступенями) проникнення  мислення в сутність речей, знаходження  їх суперечливих сторін і тенденцій  розвитку

Категорії утворилися як результат  узагальнення розвитку дидактичної  науки і практики навчання, тому мають велике пізнавальне значення. Серед основних проблем сучасної дидактики є питання виявлення  сутності категорій, їх походження, відношення категоріальних форм мислення до форм буття, способів свідомого оперування ними в мисленні.

До основних категорій дидактики  належать: навчання, освіта, самоосвіта, викладання, учіння, навчальна діяльність, дидактичні закономірності, принципи, (процес навчання і його компоненти – цілі, завдання, зміст, форми, методи, засоби, результати навчання), знання, навички, уміння, пізнавальна активність, мотивація учіння, пізнавальні інтереси і потреби, об’єкт і суб’єкт пізнання.

У процесі розвитку дидактичної  науки і пізнання змінюється роль і місце окремих категорій, які  збагачуються новим змістом. Визначення основних елементів категоріального  апарату дидактики дозволяє розкрити логіку її розвитку, закономірного  перетворення її основних понять.

Методологічні проблеми дидактики  мають як теоретичне так і практичне  значення. Діалектичність процесу навчання потребує глибокого підходу до теоретичного дослідження його сутності, рушійних сил, щоб на цій основі оволодіти  методами “практичної” педагогіки, умінням  орієнтуватися у складних питаннях навчання.

Навчання – це єдність процесів викладання й учіння. При цьому викладання – це процес діяльності вчителя під час навчання, а учіння – процес діяльності учня.

Зміст навчання зумовлюється рівнем розвитку наук і соціального досвіду  людства.

Навчання – вид людської діяльності і процес оволодіння знаннями, уміннями і навичками, що вимагають інтелектуальних, емоційно-вольових і фізичних зусиль людини. Навчання виступає як фактор, що стимулює розвиток особистості. Суб’єкт, під впливом зовнішніх умов і в залежності від результатів власної поведінки, намагається змінити його так, щоби новими знаннями понизити ступінь своєї невпевненості та знайти адекватне правило вирішення практичних задач. В процесі навчання у людини виникають різні стани: очікування, активності, мінливості, повторення, впорядкування, обмеження різноманітності ситуацій, зворотньої інформації. Названі етапи підлягають корекції в результаті особистої пізнавальної діяльності.

Кінцевою метою навчання є засвоєння  систематичних знань, навичок, вмінь  і виховання та розвиток пізнавальних можливостей учнів.

Освіта – цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь і навичок, формування на цій основі світогляду, моральних якостей.

Освіта реалізується в основному  під впливом навчання.

Самоосвіта – освіта, яка набувається у процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Самоосвіта сприяє поглибленню, розширенню і більш міцному засвоєнню знань. До основних засобів самоосвіти належать: самостійне опрацювання літератури, робота з комп’ютером, засоби масової інформації, самонавчання тощо. Важливу роль у формуванні навичок самоосвіти відіграє школа.

Під викладанням розуміють діяльність вчителя, спрямовану на організацію  і керування пізнавальною діяльністю учнів, в результаті чого здійснюється їх розвиток і виховання. У цьому  визначенні важливим є те, що учень  має виявити зустрічну активність, а вчитель – стимулювати її.

Учіння – процес навчальної діяльності учня, завдяки якій учень оволодіває системою знань, досвідом здійснення способів їх знаходження, здобуває індивідуальний досвід пізнання, збагачує власний  досвід спілкування.

Учіння “стоїть” в центрі навчання, забезпечує процес формування особистості.

Навчальна діяльність – це діяльність, яка спрямована не тільки на засвоєння  знань, умінь та навичок на різних рівнях (емпіричному, теоретичному, практичному), але й на засвоєння досвіду  пізнання (оволодіння способами здобутя  знань, способами навчальної роботи тощо). Важливою ознакою навчальної діяльності є активність особистості, спрямованість її на об’єкт засвоєння, орієнтацію в соціальному середовищі.