Самоврядування. Сутність і структура. Види самоврядування в загальноосвітній школі

Корекція виділяється у зв'язку з тим, що зміна умов життєдіяльності  і поведінки (її смислових установок  чи життєвої ситуації) викликає неузгодження між особистісними підструктурами. Коректування чи зміна складових  у структурі особистості, що відповідає новим умовам, є функцією даної  підструктури.

Всі підструктури особистості тісно  між собою пов'язані. Так, мотивування  бере участь у виборі цілі життєдіяльності, чим зумовлює виникнення підструктури цілепокладання, здійснює диференційований вплив на інші підструктури особистості. Цільовий компонент визначає зміст  орієнтування, самоактуалізації і самореалізації, самоконтролю, самооцінки, корекції і  тим самим рішуче впливає на кінцевий результат діяльності та поведінки.

Підструктура орієнтування створює  необхідні передумови для самоактуалізації і самореалізації, а також самооцінки і корекції. Водночас самооцінка й  корекція узгоджують з реальними  умовами життєдіяльності особистості  образ кінцевої мети – результат. Отже, виділені підструктури фактично взаємопроникають одна в одну, є  окремими аспектами функціонування цілісності. Це свідчить про системну специфіку особистості і необхідність її формування в цілісному педагогічному  процесі.

Допомагати розвитку визначених нами підструктур особистості – насамперед означає впливати на її стрижневу, внутрішню  вісь, тобто на те, що нею рухає, до чого вона прагне, на її переконання, принципи, на основі яких вона намагається побудувати свій спосіб життя. Водночас усе це виявляється в її реальних діях, відносинах. Тому педагогу важливо  розуміти цю цілісність, знати її різні  аспекти, турбуватися про їх моральне збагачення.

Довготривалі дослідження людського  розвитку дали змогу встановити загальну закономірність: розвиток людини детермінується внутрішніми – фізіологічними і  психічними властивостями організму  – і зовнішніми умовами: оточенням  людини, середовищем, у якому вона живе і розвивається. На фоні цих  умов виступають постійно діючі сили – фактори. Встановлено, що процес і  результати людського розвитку визначаються спільною взаємодією трьох основних факторів – спадковості, середовища і виховання.

Аналіз факторів розвитку був розпочатий ще античними вченими. У педагогіці й психології XX століття суттєвих результатів  у вивченні розвитку школярів досягли  П.П. Блонський, Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, С.Л. Рубінштейн, А.Р. Лурія. Значний  вклад у науку про розвиток внесли зарубіжні дослідники Л. Термен, Е. Геккель, Ф. Мюллер, Й. Шванцара.

Під спадковістю розуміють сукупність певних задатків, яка отримується  від обох батьків при зачатті  і здатна передаватися від покоління  до покоління. Носіями спадковості  є гени (від гр. genos – походження). У своєрідному генетичному коді (генотипі) зберігається і передається  вся інформація про властивості  організму.

Під середовищем розуміють реальну  дійсність, в умовах якої відбувається розвиток людини. На формування особистості  впливає географічне, соціальне, близьке  середовище.

Географічне середовище, до складу якого  входить клімат і всі різноманітні природні умови й ресурси, впливає  насамперед на спосіб життя людини та характер її трудової діяльності. Близьке  середовище – сім'я, родичі, друзі  – переважно визначає коло інтересів  і потреб, поглядів і ціннісних  орієнтацій дитини, створює умови  для розвитку її природних задатків.

У поняття соціальне середовище входять такі загальні характеристики, як суспільний устрій, система виробничих відносин, матеріальні умови життя, характер протікання виробничих і соціальних процесів та ін. Тому соціальне середовище розглядається як суспільство з  усіма властивими йому матеріальними  й ідеальними компонентами, які безпосередньо  чи опосередковано впливають на формування особистості.

Соціалізація є процесом і результатом  засвоєння і подальшого активного  відтворення індивідом соціального  досвіду. Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спільною діяльністю людей  і їх спілкуванням. Завдяки соціалізації людина засвоює вже здобуті суспільством знання, уміння і навички; досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення  нових проблем, які виникають  у життєдіяльності; досвід ставлень до навколишньої дійсності і самої  себе.

Засвоєння соціального досвіду  відбувається суб'єктивно; сприймання тих самих факторів може бути різним, різні люди можуть виносити із об'єктивно  однакових ситуацій різний соціальний досвід. Останній не тільки суб'єктивно  сприймається, а й суб'єктивно  переробляється, стає джерелом індивідуалізації особистості. Тому соціалізація не призводить до нівелювання особистості, а навпаки, в ній людина набуває індивідуальності.

Крім соціалізації і культурної ідентифікації в становленні  особистості діє механізм персоналізації (лат. persona – маска, роль актора). Персона  – це людина, яка усвідомлює себе особистістю і яку поважають  люди за її індивідуально – особистісні  якості.

Формування – це надання певної форми, завершеності процесу становлення людської особистості, досягнення нею рівня зрілості, стабільності. Воно здійснюється під впливом усіх без винятку умов суспільства: екологічних, соціальних, економічних, ідеологічних тощо. Цілеспрямоване формування особистості здійснюється в соціальній системі шляхом виховання.

Термін «виховання» вживається в педагогічній науці в чотирьох значеннях: у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив  на людину всього суспільства і всієї  дійсності, яка містить в собі не лише позитивну спрямованість, а  й конфлікти та протиріччя; тут  особистість може не тільки формуватися  під впливом соціального середовища, а й деформуватися, або, навпаки, загартуватись у боротьбі з труднощами, «робити саму себе»: у широкому педагогічному, коли мається на увазі виховання в діяльності шкіл, технікумів, інститутів та інших закладів, де персонал керується педагогічною теорією та її практичними методичними рекомендаціями; у вузькому педагогічному, коли виховання є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога (наприклад, класного керівника в школі), щоб досягти певної мети в учнівському колективі; у гранично вузькому, коли педагог або батько розв'язують конкретну індивідуальну проблему виховання або перевиховання (наприклад, у хлопчика прагнуть виховати чесність, ввічливість).

Останнім часом поняття «виховання»  в обмежено вузькому розумінні все  більше набуває значення життєтворчості. Життєтворчість передбачає відкритість  життя учнів для добрих справ, колективної праці для інших  людей (близьких і далеких), турботи  про них, взаємодопомоги, милосердя  та інше. У цьому контексті «виховання»  означає спільну діяльність вихователя і вихованця, спрямовану на формування суб'єктивної основи особистості –  її свідомості, духовних цінностей, переживань, досвіду.

Послідовно розглянемо особливості  дії і впливу на розвиток людини кожного з факторів, які тісно  переплітаються та взаємодіють.

9. Мета виховання - сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об'єктивний характер і узагальнено виражає  ідеал людини. Вона об'єктивно відображає вимоги конкретного суспільства. З  розвитком суспільства змінюється і мета виховання. Актуальність мети і завдань виховання підкреслював К. Ушинський: "Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам  на запитання, що він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати й про  вихователя, який не зуміє чітко  й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності... Ось  чому, ввіряючи вихованню чисті й  вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно провело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо  цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй  діяльності, і вимагати на це питання  ясної й категоричної відповіді". Програмою людської особи, людського  характеру вважав виховання український  педагог Антон Макаренко (1888-1930).

Загальною метою виховання є  всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє впродовж століть, починаючи з а фінської системи  виховання, де й народилося розуміння  гармонійності людини (калокагатія - ідеал фізичної та моральної досконалості). В епоху Відродження ідея всебічного розвитку особистості знайшла відображення в педагогічних поглядах французьких  письменників, педагогів-гуманістів Франсуа  Рабле (1494-1553) і Мішеля Монтеня (1533-1592). Ф. Рабле пропагував гуманістичне виховання  людини, в якому б гармонійно поєднувалися фізичний і духовний розвиток. На його думку, з цією метою в школі  слід вивчати мови, математику, астрономію, природознавство, історію, право. Важливою складовою всебічного розвитку він  вважав мислення. М. Монтень передусім  позитивно оцінював в античному  вихованні його різнобічність. Серед  складників всебічного розвитку особистості  він виокремлював розумовий розвиток, моральне і фізичне виховання.

Ідеї всебічного розвитку особистості  предметніше висвітлюються у  працях соціалістів-утопістів: англійських  філософів Томаса Мора (1478-1535), Роберта  Оуена (1771- 1858), італійського філософа Томаса Кампанелли (1568- 1639), французьких мислителів Клода-Анрі Сен-Симона (1760-1825), Франсуа-Марі-Шарля  Фур'є (1772-1837). Вони уявляли всебічний  розвиток як процес поєднання навчання з працею, в якому беруть участь усі члени суспільства. Німецький  філософ Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776- 1841) метою виховання проголошував розвиток різнобічних інтересів, спрямованих  на гармонійний розвиток усіх здібностей людини. За Гербартом, створювана у  процесі виховання гармонія здібностей особистості підпорядкована вищому ідеалу - підготовці "доброчесної" людини. Ідеал доброчесності як мета виховання був ідеалом "доброчесного" німецького бюргера, здатного пристосовуватися до існуючого суспільно-політичного  ладу і підкорятися йому.

 "Педагогічна система кожної історичної епохи, - за словами сучасного вітчизняного вченого Михайла Стельмаховича, - висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховний ідеал. То ж цілком закономірно виникає питання про сучасний педагогічний ідеал національного родинно-громадсько-шкільного виховання в Українській державі".

В Україні, як і в інших країнах  світу, історично склалася система  виховання, що ґрунтувалася на національних рисах і самобутності українського народу, але тривалий час вона нехтувалась  і заборонялася. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується  національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід України до ринкових відносин, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови  незалежної держави. В її основі - український  виховний ідеал.

Національне виховання - передавання молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина своєї країни (національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури), розвиток індивідуальних здібностей І талантів.

Поняття "національне виховання" охоплює всі особливості виховання  загалом. Воно рівнозначне державному, яке є вужчим, одиничним щодо виховання  як загального поняття. Однак у жодній країні світу не існує виховання "взагалі". Воно завжди має конкретно-історичну  національно-державну форму і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною. Національне виховання найбільше  відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації  виховного процесу передбачає надання  широких можливостей представникам  усіх етносів для пізнання своєї  історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної гідності й через  пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність  взаємозв'язків кожного з них  з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська суверенна  держава охороняє національні права  всіх громадян України.

Сучасна національна система виховання  покликана передати підростаючому  поколінню все багатство генетичного  коду народу, його мову, національний характер, своєрідність світовідчуття і світосприймання, національний спосіб мислення і на цій основі формувати соціально  значущі особистісні риси громадянина  України, які включають в себе національну свідомість, глибоку  духовність, трудову активність, морально-етичну, фізичну, екологічну й правову культуру.

Зміст виховання повинен наповнюватися  національними духовними цінностями, до яких належать народний до інтернату, всі до мене чіплялися, а він заступився за мене"; "Я не знаю, що він там  написав про себе, але я гадаю, що він тільки про себе й думає".

Аналіз цих характеристик і  спостереження стали підставою  для висновків, що Володя тягнеться  до людей, хоче уваги, тепла, ласки, але  приховує це. Важко переживає відчуження від товаришів, неповагу до нього  дорослих, хоча сам дає для цього  привід. Він вимогливий до інших, але  менше до себе, не визнає своїх недоліків. Це спричинює конфлікти з товаришами і дорослими. Не впевнений, що до нього  добре ставляться. Прагне визнання в колективі, проте йому бракує сили волі, щоб добре вчитись і поводитися; хоче бути кращим, але не намагається  змінити себе. У виховній роботі з ним виходили з бажання хлопця утвердитися в колективі, відчути увагу до себе, стати кращим.                                                                     При зіставленні незалежних характеристик деякі риси можуть не збігатися через необ'єктивність того, хто характеризує, поспішність, помилковість висновків. У такому разі з'ясовують причини розбіжностей, аналізують чинники, що зумовили їх. Розбіжності можливі й тоді, коли характеристики складали в різний час, упродовж якого поведінка вихованця змінилася.

10. Робота керівника  в  школі, по суті, друга спеціальність. Ця царина діяльності вимагає специфічних знань, умінь, навичок. Насамперед класному керівникові слід знати, що виховна робота має низку особливостей.

По-перше, виховний процес має двосторонній характер. З одного боку, учень зазнає впливів, які свідомо організовують батьки, вчителі, засоби інформації, громадськість, малі та великі неформальні групи; з  іншого боку, учень виступає як складне  природне явище, особистість якого  здатна до реальної самооцінки та виявляє  прагнення до самопізнання, самореалізації і самоствердження.

По-друге, організовуючи  виховну діяльність, класному керівникові  портрібно враховувати, що кожен  учень однієї вікової групи має  свої індивідуальні особливості  та інтелектуально-вольові можливості, певний досвід взаємодії із соціальним середовищем, власні інтереси та пріоритети.