Типовий поведінковий симптомокомплекс дітей молодшого шкільного віку

У розв'язанні суперечок діти прагнуть дійти згоди з позицій справедливості, причому суперники емоційно доводять власну точку зору, мало прислухаючись до аргументів один одного, що більш характерне для дівчаток. Власне «позиція справедливості» полягає в тому, що діти прагнуть знайти об'єктивну основу для позиції, яка б руйнувала або ігнорувала докази суперників. У таких випадках дорослому доцільно займати позицію стороннього спостерігача й втручатися у ролі арбітра лише тоді, коли аргументи опонентів вичерпалися, а переможець відсутній. Діти вже усвідомлюють сутність власних вчинків, але часто неспроможні проаналізувати їх доцільність у застосуванні.

«Обов'язковість» відзначалася також іншими тенденціями у розвитку названих явищ, зокрема:

а) у практиці нерідко важко піддаються розрізненню вияви «обов'язковості» й «хвалькуватості» у хлопчиків;

б) «обов'язковість» несумісна з «дратівливістю» й «хитрощами» (у хлопчиків), із «недбалістю» й «хитрощами» (у дівчаток).

Переживання власних успіхів (невдач). Є необхідною умовою стабільності «вміння співпереживати». Динаміка «переживання власних успіхів (невдач)» відзначається моментами підйому, тимчасової стабілізації і подальшого спаду, причому в дівчаток - несподіваного. Хоча в хлопчиків такий спад відсутній, однак у розвитку цього симптому у них менші кількісні показники.

Переживаючи власні успіхи, діти очікують похвали від дорослих, яка посилює в них впевненість у доцільності отриманих результатів, ініціює для виконання нових завдань. Переживання власних невдач потребує аналогічної співучасті дорослих, оскільки це також стабілізує емоційно - чуттєву сферу особистості, запобігає виникненню страху перед необхідністю долати труднощі. Більше переживаються невдачі в тих справах, які діти самостійно ініціювали, попередньо узгодивши з дорослими способи їх виконання, але: а) або не отримали згоди з приводу, наприклад, термінів; б) або ж взялися до виконання без попередження. Тоді важливо диференціювати причини дитячих переживань, наприклад: «Чого ти найбільше боїшся, коли бачиш, що результати твоєї праці не задовольняють дорослих і винен (а) у цьому ти?». Відповіді типу: «Мені буде соромно», «Мені погано, коли мама плаче» - розглядалися переживаннями власних невдач, оскільки відзначали невдалий результат виконаної діяльності, що приніс дискомфорт собі й оточенню, а відповіді типу: «Боюся, що не дозволять гуляти», «Не дозволять дивитися мультфільм» - характеризували егоїстичну спрямованість дітей.

Уміння співпереживати відзначається більш стабільною основою, ніж «обов'язковість». Дітям зрозумілий емоційний стан оточення, особливо батьків: вони здатні співпереживати їм, зокрема, у несприятливих ситуаціях, коли хтось із членів сім'ї захворів, у когось неприємності на роботі тощо. Більш здатні до співпереживання ті діти, в яких визнається «прагнення до самостійності», «домагання ролі дорослого», формується усвідомлення значущості свого майбутнього статусу «школяра», тобто дорослими заохочується їх соціальна ситуація розвитку, що сприяє самоствердженню в оточення.

Переживання дітей, структурною  одиницею якого є, зокрема, «вміння  співпереживати», повинні використовуватись  дорослими в процесі міжособистісної взаємодії як чинник дієвого впливу на їх моральну сферу: заохочувати до турботи про живу природу, розкривати наслідки згубного ставлення до неї, засуджувати несправедливість тощо.

Уміння співпрацювати  з дорослими. Це спроможність дітей до спільних з дорослими дій, які відзначаються наявністю свідомої мети, можливістю планувати спільні дії. Розвиток симптому залежить від позиції дорослих; діти часто прагнуть до контакту з ними «заради контакту», що свідчить про наявність у них потреби в безпосередньому емоційному спілкуванні, яка нерідко залишається незадоволеною. Основні форми співробітництва переважно виявляються в спільній діяльності, зокрема ігровій, де ініціатива однаково належить дітям і дорослим. Особливо дітям подобаються колективні ігри, в яких пустує дорослий (передусім батько), наприклад, виконує роль «коня» тощо.

Співпраця з дорослими  в навчальній діяльності дітьми переживається важче, якщо у стосунках у випадку несприятливого результату є настанова на покарання. «Боязнь покарання» - це один із психологічних бар'єрів у спілкуванні з дорослими, який безпосередньо впливає на бажання дітей відвідувати школу; виявляється, що після застосування навіть несправедливих санкцій дівчатка більш великодушні до батьків, ніж хлопчики, оскільки прощають їм таке ставлення до себе.

У спільній ігровій діяльності ініціатива виконання конкретних ігрових ролей здебільшого належить дітям, тоді як дорослі задають сюжет гри. У випадку відмови діти прагнуть переконати їх у необхідності прийняти свої пропозиції. Якщо заперечення є постійними, вони поступово втрачають інтерес до цих дорослих і надалі вже неохоче з ними контактують, навіть якщо ті є ініціаторами взаємодії. У співпраці дітей цікавить передусім процес, а не результат. Дівчаткам швидше вдається налагодити контакти з дорослими, взаємодія з їх участю є невимушеною, розкутою. У них «вміння співпрацювати з дорослими» відзначається вищими кількісними показниками, ніж у хлопчиків. Діти прагнуть домогтися у них, особливо у батьків, рівноправного партнерства.

Уміння самооцінки. Діти передусім усвідомлюють значущість тих особливостей, які найчастіше оцінюються дорослими, оскільки від цього залежать їх впевненість, відповідальність, наполегливість, допитливість, тактовність, винахідливість, турботливість, правдивість, і особливо обов'язковість. У цілому «вміння самооцінки» є нестійким, легко змінюється під впливом дорослих. Діти можуть виконувати певне завдання недбало або старанно, однаково вважаючи, що виконують його добре.

Формування «вміння  самооцінки» залежить від таких  чинників: а) особистого прикладу дорослих як показу демонстраційних і тренувальних вправ; б) тактовності дорослих, відсутності силового тиску на дітей. Для формування адекватних уявлень про себе діти потребують звичайних довірливих бесід, особливо з батьками.

Уміння самоконтролю. Це здатність до управління власними вчинками, діями, які передбачають застосування вольового зусилля для вибору оптимальних способів діяльності й спілкування. Діти не завжди контролюють себе, особливо дівчатка. Їх дії вкладаються у схему «вчинок - самоаналіз вчинку», причому самоаналіз здебільшого здійснюється разом з дорослими. Підготовча робота для впровадження дії в життя форсується навіть за умови, коли дорослі заперечують. Виявлені відмінності у «вміннях самоконтролю» в індивідуальній або груповій діяльності. У першому випадку діти схильні до самоконтролю, а в спільній діяльності, особливо ігровій, імовірність його вияву зведена до мінімуму: у таких ситуаціях їх зупиняє лише якась неординарна пригода, наприклад, хтось заплакав, випадково розбили вікно тощо.

«Уміння самоконтролю»  також слабкі в процесі виконання  тих завдань, які дітям нецікаві. Найчастіше це відбувається тоді, коли їм відомі правила поведінки, але  діти не вважають за потрібне їх виконувати, шукаючи власні, на їх думку, більш зручні й кращі шляхи розв'язання проблеми. Як наслідок, це часто створює труднощі у взаємовідносинах із дорослими й свідчить, що вміння самоконтролю ще слабко співвідносяться з розумінням дітьми адекватності власних дій у конкретних ситуаціях.

Часто діти неспроможні  пояснити власну поведінку, оскільки «вміння самоконтролю» пов'язані з уміннями планувати власні дії й прогнозувати їх результати. Якщо вони ще справляються з виконанням першого завдання, то з другим виникають проблеми. Можливі наслідки дій осмислюються як такі, що існують десь далеко. Водночас їх реальність набуває конкретних обрисів за умов застосування похвали: тоді діти прагнуть старанніше виконувати поставлені завдання.

Упертість - поведінка, зумовлена не бажанням дітей, а їх вимогою: мотивами тут є початкові рішення, які діти здебільшого надалі не виявляють бажання змінювати. У дорослих дитяча впертість, як правило, асоціюється з непослухом (для якого відсутні чіткі мотиви), виявляючись у дотриманні певної поведінки, незважаючи на її очевидну абсурдність: наприклад, вимога прибрати стіл після сніданку може не виконуватися тривалий час. Існує також інша тенденція: «упертість» (як і «негативізм») виникає більше саме на наказ, а не на прохання.

Негативізм — реакція не на зміст, а на пропозицію дорослих; відзначається соціальними тенденціями. Як типовий фіксувався пасивний негативізм, сутність якого полягає в ігноруванні вимог дорослих; здебільшого він виникає, коли не враховуються психічні стани дитини; перевантаження, перевтома. Іноді це як протест проти несправедливості в особі конкретних людей, які дітям, як правило, добре знайомі. Як і «впертість», частіше виявляється на жорстку вимогу (а не на прохання). Активний негативізм як система дій, які навмисне суперечать пропозиціям дорослих, спостерігається епізодично.

Дратівливість - незадоволення результатом власних прагнень, яке відзначається нестриманістю дій, безапеляційністю суджень, зухвалістю в міжособистісних відносинах. Найбільш типовими прикладами виникнення «дратівливості» є: а) розчарування дітей від очікуваного; б) безапеляційний на них тиск дорослих. Сила вияву симптому в дітей неоднакова, але відзначається частіше в хлопчиків.

Хвалькуватість - це перебільшення значущості власних дій і себе як суб'єкта діяльності та спілкування. Якщо «дратівливість» пов'язується зі слабкими «вміннями самоконтролю», небажанням коректно переконувати співрозмовників, то «хвалькуватість» є передусім демонстрацією власного «Я». У суперечках діти хваляться іграшками, шкільним приладдям, одягом тощо. Виявлені вченими, дослідниками такі типові приклади «хвалькуватості»: а) з приводу реальних подій; б) з приводу уявних подій; в) як спосіб привернути до себе увагу (особливо матеріальним станом сім'ї, якщо той є вигіднішим).

Небезпека «хвалькуватості» полягає в тому, що дитина може поступово  перестати реально сприймати  переваги й недоліки навколишньої дійсності; самої себе, видаючи уявне за дійсне, що буде сприйматися оточуючими як брехня.

Хитрощі - це прагнення видавати уявне за дійсне, уникаючи неприємних для себе ситуацій. Їх небезпека (як «хвалькуватості») полягає в можливості потенційного трансформування в брехливість. Причини «хитрощів» полягають у прагненні захиститися від впливів дорослих, які, на думку дітей, є в певний момент небажаними: потенційно це може перейти в стабільну звичку. Хитрують здебільшого ті діти, які бояться покарання, особливо батьківського гніву. Найбільш типовими є такі випадки «хитрощів»: а) пустотливість, що виявляється переважно в ігровій діяльності та є необхідним засобом гри; б) уникнення неприємностей як наслідків невдалих вчинків, що призвели до несприятливого результату. Як правило, ці дії здійснюються з метою введення дорослих в оману.

Недбалість - необов'язковість особистості, яка виявляється в неуважності, забудькуватості, відсутності бережливого ставлення до предметів, речей, потреб, інтересів оточення; означає неспроможність (повну або часткову) організувати власну життєдіяльність через пасивну позицію дорослих, оскільки діти цього віку не надають значення організованості. Здебільшого «недбалість» виявляється у самообслуговуванні (застелити ліжко, прибрати посуд тощо), під час виконання простих трудових доручень (прибрати на письмовому столі, почистити одяг тощо), що потребують вольових зусиль. Діти, яким була поставлена вимога виконати певні завдання, згодом неодноразово зверталися до дорослих із проханням оцінити результат роботи, попередньо знаючи, що він буде негативним. «Тіньовою» ознакою «недбалості» є квапливість. Виявлено також, що основою дитячої «недбалості» є невміння акцентувати власну увагу на елементах порядку, оскільки діти в ньому не вбачають потреби через слабку внутрішню мотивацію, рівень якої безпосередньо залежить від позиції дорослих (позитивної, негативної, байдужої).

Лінощі - небажання докладати вольових зусиль для виконання певного виду діяльності, яке виявляється в байдужості до неї, ігноруванні або уникненні. Частіше лінощі характерні для діяльності, яка дітям нецікава. Їх причини полягають у невимогливості, необов'язковості дорослих, невмінні зацікавити дітей, задовольняти їх пізнавальні прагнення, у відсутності заохочення ініціативності, самостійності, винахідливості. Особливе значення для розвитку лінощів має власний приклад, роль якого є найбільш істотною. Типова ознака «лінощів» - марнотратство часу.

Дитяча безпосередність - це комплекс симптомів, що відображають активне неприховане особистісне ставлення до навколишньої дійсності; завдяки їм відбувається вчасне реагування на зовнішні впливи.

1. Пустотливість - найбільш характерна ознака в системі дитячої безпосередності. Пустуючи, діти отримують задоволення, оскільки їх вчинки супроводжуються позитивними емоціями. Хлопчики пустують раціональніше, їх легше зупинити в «пік» пустощів. У дівчаток поле діяльності для пустощів обмежене. Наприклад, якщо хлопчики можуть пересуватися на всьому ігровому майданчику, то дівчатка більше схильні до вибору конкретного місця. Основна ознака пустощів - немотивованість дій, особливо в процесі групової ігрової діяльності. Як уже зазначалося, діти в захваті, коли з ними пустує батько.

2. Примхливість - це: а) результат незадоволення дітьми власних потреб або спосіб досягнення поставленої мети; б) завжди ситуація незадоволеності, тому часто використовується дітьми як спосіб самозахисту; в) активна спрямованість дітей на задоволення власних потреб. Вияви примхливості у дівчаток і хлопчиків є схожими, але в останніх важче диференціювати причини виникнення.

3. Кривляння - результат незадоволення дітьми власних потреб або спосіб досягнення поставленої мети; також означає ситуацію незадоволеності (як примхливість). Якщо «кривляння» - це пасивна позиція «прохача», якому можуть відмовити або не відмовити, то «примхливість» - це активна спрямованість дітей з метою задоволення власних потреб.

4. Ябедництво - навмисні розповіді дорослим про власні негаразди в спільній діяльності з партнерами з метою їх покарання, осуду, коли «потерпілий» мало задумується над ступенем своєї провини, вбачаючи її в діях інших. «Ябедництво» (як і «примхливість») - це активна спрямованість дітей на задоволення власних потреб і здебільшого використовується ними як 
засіб самозахисту.

5. Манірність - неприродність, штучність дитячої поведінки, «антипод» за формами виявів до решти складових дитячої безпосередності: її основою є наслідування дорослих (манери поведінки, жести, висловлювання тощо).