Шпаргалка по "Гражданскому праву"

8) Спадщина в цивільному  праві

Спадкове право як підгалузь  цивільного права являє собою  сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок  та умови переходу майнових прав та обов'язків померлого громадянина  до інших осіб. Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і служить охороні цього права. Спадкове правонаступництво виникає після смерті особи, яку називають спадкодавцем, і встановлюється на користь спадкоємця. Спадкоємці - це особи, які набувають право на спадщину, тобто фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після відкриття спадщини. Спадкоємцями можуть виступати юридичні особи, держава. Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме у спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику. Спадкування здійснюється на певних засадах. Серед принципів спадкового права необхідно назвати такі: 1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємця; 2) універсальність спадкового правонаступництва; 3) родинно-сімейний характер спадкування; 4) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом; 5) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом; 6) державно-правовий захист непрацездатних родичів та членів сім'ї спадкодавця; Спадщина. Майно, яке переходить у порядку спадкування, називається спадщиною. Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов'язків померлого громадянина, які, згідно з чинним законодавством , можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном. Усклад спадщини не входять: - особисті немайнові права (честь, гідність, ділова репутація, право на участь у товариствах; членство в об'єднаннях тощо); - права та обов'язки, які нерозривно пов'язані з особою (обов'язок підрядника виконати роботу, право на отримання аліментів); - права та обов'язки, спадкування яких не дозволяється законом (речі, на яких поширюється особливий правовий режим, наприклад, морські кортики, які підлягають здачі у військкомісаріат). Спадщина складається, як правило, із права приватної власності померлого громадянина на різне майно (будинок, земельну ділянку, транспортні засоби, домашні речі). Окрім права приватної власності у склад спадщини можуть входити й інші права померлого громадянина: право на одержання суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були отримані ним за життя; право на одержання страхових виплат, якщо у договорі страхування не був визначений вигодонабувач; право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцю в договірних відносинах; право на стягнення неустойки та на відшкодування моральної шкоди, які були присуджені спадкодавцю за життя та інші.До спадкоємців переходять не лише права, а й обов'язки померлого: обов'язок відшкодувати шкоду, яка була завдана спадкодавцем іншій особі; відшкодувати моральну шкоду, яка була присуджена за життя спадкодавця; повернути борги тощо.

9) Поняття про адміністративне  правопорушення

Адміністративне правопорушення (проступок) - це протиправна, винна (умисна чи необережна дія чи бездіяльність), яка посягає на державний лад або громадський порядок, на власність, права чи свободи громадян і за яку законодавством встановлено адміністративну відповідальність. Адміністративне правопорушення характеризується ознаками: 1)адміністративною протиправністю. Означає, що правопорушення є діянням (дією чи бездіяльністю), яка прямо заборонена адміністративним законодавством ;2)суспільною шкодою; 3)виною (умисною чи необережною); 4)адміністративною караністю (ст.. 9 – 22 КпАП). АП визнається вчиненим:1)умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї поведінки, передбачала її шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків;2)з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Кожен адміністративний проступок характеризується особливим складом, під яким розуміють сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, що характеризують юридичну модель даного адміністративного проступку. Склад адміністративного проступку включає:об’єкт,об’єктивну сторону, суб’єкт,суб’єктивну сторону.Об’єкт– це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом у сфері адміністративно-організаційної діяльності, порядок управління, здоров’я, честь і гідність людини, власність тощо.Об’єктивна сторона адміністративного проступку- це сукупність зовнішніх ознак даного проступку, що включає саме протиправне діяння (дію чи бездіяльність), його наслідки, причинний зв’язок між діянням та наслідками, місце, час, обстановку, обставини, спосіб скоєння адміністративного проступку.Суб’єктом є фізична осудна особа, що досягла віку 16 років. Особа у віці від 16 до 18 років, яка скоїла адміністративне правопорушення, притягається до адміністративної відповідальності, як правило, в особливому порядку, а за окремі, визначені законом, правопорушення – на загальних підставах.Посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, але і за незабезпечення їх виконання іншими особами, насамперед підлеглими.Суб’єктивна сторона полягає у вині, мотивах та меті, яку ставив перед собою правопорушник.

10) Види правових норм

Норма права - це формально визначене  правило поведінки  (безпосередньо  чи в поєднанні з іншими нормами  права), що  виходить  від  держави  і  надає учасникам суспільних відносин  даного  виду  суб’єктивні  юридичні  права  і накладає на них суб’єктивні юридичні обов’язки. Види: Правові норми розрізняють по: 1. Галузевої приналежності (норми конституційної, карної, цивільної, трудової й іншої галузей права), 2. виконуваної функції в правовому регулюванні: а) регулятивні (розраховані на правомірне поводження, установлюють юридичні права й обов'язки учасників регульованих суспільних відносин); б) правоохоронні (розраховані на неправомірне поводження й завжди містять санкції, застосовувані до правопорушників); 3. Рівню правового регулювання: а) норми матеріального права (прямо, безпосередньо регулюють суспільні відносини , визначаючи юридичні права й обов'язки їхніх учасників); б) норми процесуального права (визначають порядок, процедуру реалізації норм матеріального права); 4. Характеру диспозиції: а) уповноважуючі (вказують на можливість робити певні дії); б) зобов'язуючі (указують на необхідність робити певні дії), в) заборонні (указують на необхідність утримуватися від здійснення певних дій); 5. Способу встановлення диспозиції: а) імперативні (правило поведінки встановлюється державою); б) диспозитивні (установленою державою правило поведінки діє лише тоді, коли учасники регульованих суспільних відносин самі не встановили для себе іншого правила); 6. Призначенню в правотворчестве:  а) первинні; б) похідні (детализирующие, що конкретизують первинні), 7. Дії в просторі: а) загальні (загальнодержавні); б) місцеві; в) регіональні; г) локальні; 8. Дії в часі: а) постійні; б) тимчасові; 9. Дії по колу осіб: а) загальні (поширюються на все населення країни); б) спеціальні (поширюються на певне коло осіб); в) виняткові (роблять вилучення із загальних і спеціальних);  10. Юридичній чинності :а) норми законів;б) норми підзаконних актів.

11) Поняття сім’ї та  шлюбу

Шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Шлюб є основою продовження людського роду, основою сім'ї — у цьому його суспільне значення. Сім'я — це союз людей, права та обов'язки яких виникають з шлюбу, родинних відносин, усиновлення (удочеріння) та прийняття дітей на виховання в сім'ю. Сім'я — це первинний основний осередок суспільства, в якому реалізується дітородна, культурно-виховна та інші функції суспільного життя. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має і одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Умови укладення шлюбу. Сімейним кодексом України визначається, що для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік встановлюється такий: 18 років для чоловіків і 17 років для жінок. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

12. Адміністративна відповідальність.

Административная відповідальність виступає однією з видів юридичної  відповідальності. Під адміністративної відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою  особою адміністративного стягнення  до обличчя, яке зробило правопорушення, яке за своїм характеру несе у  себе кримінальної відповідальності. адміністративної відповідальності притаманні ознаки, властивих і з юридичної  відповідальності. До особливостям, які  відрізняють адміністративну відповідальність решти юридичну відповідальність, необхідно  віднести: адміністративна відповідальність встановлюється законів і підзаконних  актів чи його нормами про адміністративні  правопорушення. У цих актах визначаються склади адміністративних правопорушень  та штрафні санкції, а окремих  випадках — і Порядок їх застосування. У основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення. Суб'єктами адміністративної відповідальності ще виступають як фізичні особи, і  колективні освіти. Особливість адміністративної відповідальності ще у тому, що адміністративні  стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади  і посадовими особами чи суддями. Заходи адміністративної відповідальності ще застосовуються відповідно до законодавства, що регламентує проведення справах  про адміністративні правопорушення. Отже, адміністративна відповідальність має особливості, які відрізняють  його від інших напрямів відповідальності. Причому основна особливість  — те, що необхідним основою її застосування служить наявність адміністративного  правопорушення, а мірою впливу можуть бути адміністративні стягнення.

13. Види нормативно-правових актів.

Види нормативно-правових актів  за юридичною чинністю: закони; підзаконні нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта — це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною обов'язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб'єктом нормотворчості. Види нормативно-правових актів за сферою дії: загальні; спеціальні; локальні. Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення: акти встановлення норм права; акти заміни норм права; акти скасування норм права. Види нормативно-правових актів за галузями законодавства: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні; адміністративно-процесуальні та ін.

14.Види адміністративних  стягнень.

Сутність адміністративної відповідальності виявляється в накладенні адміністративних стягнень на осіб, які вчинили протиправні  дії або бездіяльність. Адміністративне стягнення — це визначена в законі міра покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального або фізичного характеру, яка застосовується щодо суб'єкта адміністративного проступку за його протиправне діяння.  Метою адміністративного стягнення, як зазначено в статті 23 КпАП, є виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Адміністративні стягнення характеризуються тим, що несуть в собі елементи репресивного (карального), виховного та запобіжного характеру, як це випливає із ст. 23 КпАП. Крім того, вони мають за мету захист громадської безпеки, власності, встановленого порядку управління та інших суспільних відносин. Кожне адміністративне стягнення - це несприятливі юридичні наслідки, це покарання за шкоду, завдану проступком суспільним відносинам.  Стаття 24 КпАП містить перелік адміністративних стягнень:  попередження; штраф; оплатне вилучення предмета; конфіскація; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт.  До іноземців та осіб без громадянства відповідно до частини четвертої ст. 24 КпАП та ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців» може застосовуватися такий захід, як адміністративне видворення за межі України.  Передбачені в КпАП адміністративні стягнення слід класифікувати за наступними критеріями:  а) характером впливу на особу; б) порядком застосування; в) дією в часі; г) суб'єктами застосування. В юридичній літературі прийнято всі стягнення, які накладаються в адміністративно-правовому порядку, залежно від характеру впливу на особу поділяти на особисті, майнові та змішані — особисто-майнові, а також на ті, що мають тільки виправно-виховний вплив, і ті, що поряд з виховним впливом виключають можливість вчинення подібних правопорушень в майбутньому даною особою. 

15. Правові відносини

Правовідносини — це суспільне відношення, врегульоване нормою права, учасники якого володіють взаємними правами і обов'язками. У правовому відношенні реалізується норма права, утілюється в життя її правове розпорядження. Ознаки правовідносин: 1)правове відношення є різновидом суспільного відношення, тобто може виникнути тільки в людському суспільстві, між конкретними суб'єктами — володарями певних юридичних якостей (правоздатності і дієздатності); 2)правове відношення виникає виключно на основі норми права. 3)між учасниками правового відношення виникає специфічний юридичний зв'язок у вигляді суб'єктивного права однієї особи і відповідного йому обов'язку іншої особи; 4)правове відношення має вольовий характер, тобто для його виникнення необхідна воля (бажання) як мінімум одного з учасників. Люди вступають у правові відносини з певною метою — наприклад, одержати спадок, взяти участь у виборах, придбати товар; 5)правове відношення виникає з приводу реально існуючого блага; 6)правове відношення охороняється і забезпечується силою державного примусу.

16. Права та обов'язки батьків і дітей

Мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони (чи перебували раніше) у шлюбі та чи проживають разом з дитиною. Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи були їхні батьки у шлюбі між собою. Батьки зобов’язані передусім забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я та не пізніше одного місяця з дня народження дитини зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Вони повинні визначити дитині прізвище, ім’я та по батькові. Прізвище дитини встановлюється за прізвищем батьків, а якщо прізвища батьків різні, то за їхньою згодою; за загальним правилом дитині може бути дано не більше двох імен.  
На батьків покладається обов’язок виховувати дитину у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Усі питання виховання дитини вирішуються батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь в її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. А той з батьків, з яким проживає дитина, не вправі перешкоджати іншому спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини. Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, у віці від 10 років — за спільною згодою батьків та самої дитини, а після досягнення 14 рокiв — нею самою.